Паращак Софія. Вчитель, який змінив моє життя
Учитель, що навчив говорити…
ГОВОРИТИ – ЦЕ МИСТЕЦТВО СЛУХАТИ
Historia est magistra vitae
Я досі пам’ятаю свої початкові класи. Темно-зелений сарафан, крислатий почерк, вид з вікна на сіро-нахмурені «брежнєвки», лапатий сніг і величезний пенал із кольоровими олівцями.
Так смішно… Я тоді геть нічого не тямила в цьому житті. Сприймала світ фрагментарно, через фотокартки батьків, зроблені у двохтисячних, через пазлики відчуттів від певних подій, через зауваження в мій бік та чомусь сором.
А ось тут … Майдан, що почався за день до мого дня народження. Досі пригадую довгі зимові вечори перед телевізором, а бабуся «тлумачила» мені, дитині, яка мислить фрагментами образів, що то війна…
Коли ж мені ставало нудно дивитися на багряні вогні спротиву з-поміж чорних хмар «міліцейських», я виглядала у вікно на ті самі похмурі та старезні «брежнєвки» й гадала: «Чому люди сплять у палатках на вулиці? Просто серед столиці? Там же ж холодно, ворог може їх помітити, хіба ні? Дивні ці дорослі… Може, це просто я надто мало знаю про війну?»
Але після таких виснажливих вечорів роздумів наставав ранок. Потрібно йти до школи. Заводити нові зошити, більше не в косу лінійку, а звичайну. Це було ще тим челенджем для мене!
Далі спогади сиплються уламками… Дивні важкі слова, незрозумілі абревіатури з трьох букв, якісь зелені чоловічки, відеофрагменти на телебаченні з триколором у Криму, благодійні ярмарки у нашій школі, нові для мене криваві топоніми… Іловайськ, Дебальцеве.
Так страшно…
Та я дорослішала. З’являлися нові теми та предмети. Сарафан ставав уже замалий, а олівці — потрібними. Ми почали вивчати історію, і тут ураз усі пазлики починали складати повноцінну картину всіх мазків дитячих роздумів, лапатого снігу, палаток і нумерологічної тавтології «2014».
Я зрозуміла, що таке революція, а що таке війна, яка між ними різниця. Дізналася, що це ніяка не «ревовуція» і що на Хрещатику були зовсім не палатки, а намети; що римувати «Україна» можна не тільки з «руїна», а бути відмінницею — це означає не встигати писати вірші у старих несписаних зошитах у косу лінійку ще з 2013-го року, а нам такий графік буднів не підходить. І я почала писати…
О Україно, ти моя вимога,
Моя знемога – ломка від неволі.
Геть скинь із блазнів зрадницькую тогу.
О Україно, ти моя надія,
У подвиг маниш, як заморське руно,
Моя ти незбагненна казка-мрія.
Тебе я п’ю, як чудодійний трунок,
Для перемоги…
І зараз минуло багато років з того часу. Життя неначе зробило велике коло по об’їзній історії і повернулося в ту саму точку.
Початкові класи. Темно-зелений сарафан, крислатий почерк, вид з вікна на сіро-нахмурені «брежнєвки», лапатий сніг і величезний пенал із кольоровими олівцями.
Тільки зараз я в одинадцятому класі. Більше не ношу форми. Багато тем лежать на полиці вже вивченими, почерк став маленьким, вид з вікна дещо таки змінився, набір кольорових олівців поступово перетворився на один сірий, який ми з товаришкою по парті ділимо на двох.
Вчителі мінялися, умови навчання теж… Але є дещо незмінне. Учитель, що навчив ГОВОРИТИ.
Історія.
Яка визначила чіткі координати мого серця в цім світі.
Яка допомогла мені зрозуміти, хто я є і ким я точно не є.
Яка показала, що Київ – столиця свободи.
Яка пояснила, що Україна – це не краєчок хліба, а окраїна Європи та її цінностей; що моя країна закінчується не там, де починається чобіт російської армії, а там, де вона має право закінчуватись.
Кажуть, що Цицерон казав: «Історія – свідок минулого, світло істини, жива пам’ять. Історія – це свідок часу, учителька життя. Не знати історії означає завжди бути дитиною» [1]. Мабуть, цей учитель дав мені подорослішати, полишити дитинство і поглянути на світ по-новому – на справжній світ, де мені слід знайти своє місце.
Історія – це вчитель, що навчив мене … говорити ПОЕТИЧНО…
Фіолет й п’ятдесятка у плямах червоних.
Кажуть, гроші не пахнуть, ні, в крОві героїв вони.
І ти знаєш: ми знову щасливими й вільними станем.
Мій коханий – окраїна миру всіх інших коханих.
Сонце кольору хакі загоїть скривавлені рани.
Ми скоринка свободи на здимленім клапті війни.
Заявляти про себе сонорною милозвучністю українських людей, акордів свободоборного Майдану та писати про архетипи українськості.
Аналізувати свої мрії та бажання у площині громадянства, відчувати відповідальність за майбутнє своєї держави та коритися Божій мудрості попри власну гордість і незнання.
Розповідати про колективно пережиті події боротьби за євросвободу трепетніше, аніж про власний день народження у 8 років.
Таки так… Історія навчила мене ГОВОРИТИ метафорами, і тепер я знаю, хто я є і ким хочу стати. Я пізнала себе, і кожна травма робить мене сильнішою, адже коли згадую ті довгі вечори перед екраном про трагедії Майдану… Коли уявляю, як робили малюнки воїнам, а мама з кимось по телефону «АТО» вимовляла зі сльозами у перші місяці війни…
Коли пригадую панічні удари серця під час першої сирени на Прикарпатті…
Коли переглядаю фото з однокласниками з підвалу: при ліхтариках, у рукавицях і куртці вчительки математики, яка сама дбайливо її на мене одягла, побачивши мою тоненьку сорочку…
Коли повторюю теми з ІСТОРІЇ, які ми вчили при свічках…
Я розумію, що знаю, хто я є.
Завдяки тому, що я знаю, ким я була. Історія таки є вчителькою життя.
А я була однією сорокамільйонною часточкою цієї неймовірної процесії навчання та пізнання…
Творити історію…
І боротися за Божу правду. За гідність.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
