Ліпінська Алла

Якби мене попросили назвати ім’я вчителя, який змінив моє життя , я б сказала: «Анна та Анастасія». Це якщо офіційно. А якщо більш звично для мене, то Анюта та Насточка. І це не за європейською традицією без по батькові. Просто дівчаток у віці дванадцяти та шести років називають саме так.

Дійсно, ці дві маленькі людини докорінно змінили моє життя. І не стільки саме життя, скільки ставлення до нього. І хоча це я їхня мама, і, здавалося б, що саме мій обов’язок учити й виховувати донечок, але в нас цей процес взаємний. Я не стільки вчу і виховую, скільки сама підпадаю під виховний вплив моїх дітей і вчуся по-новому дивитися на життя.

Ми , дорослі, якось дуже швидко «черствіємо», поринаючи в щоденні клопоти: побут, турботи, громадські обов’язки … Ми , на жаль, більше зосереджуємося на переживаннях, неприємностях , життєвих перешкодах. І якось швидко, мимохіть проживаємо щасливі моменти. Діти ж – навпаки . Вони здатні розгледіти щастя навіть у найбільш неслушних, на наш, дорослий, погляд, ситуаціях.

Осінній затяжний дощ, який ледве не штовхає мене в обійми депресії, у Насточки викликає справжнє захоплення: адже, по-перше, калюж буде більше; по-друге, вони будуть глибшими; по-третє, дощових черв’яків можна буде розселяти в нові будиночки або переносити один до іншого в гості. І таких по- четверте, по-п’яте , по-шосте… можна перераховувати до безкінечності. Скільки радості можна розгледіти лише в одному осінньому дощі!

Чи черговий День народження, якого я з кожним роком чекаю все менше, адже це плюс ще один прожитий рік. Для Ані це найграндіозніше свято. Адже , по-перше, різноманітні подарунки, по-друге, радісні зустрічі з друзями, по-третє, чудові вітальні слова… і знову до безкінечності.

Діти вміють відкрито переживати свої емоції, не боячись показати їх іншим. Пам’ятаю гіркий розпач старшої донечки, коли вона побачила, як великий сусідський кіт зловив горобця. Дитина (яка й мухи ніколи не скривдила) схопила палицю й почала відвойовувати пташку в нападника. При цьому гірко плачучи. І моїй слухняній доні в той момент було байдуже, що скажуть про її сльози і бігання з палицею за котом (саме таку картину було видно з сусідніх лавочок) . Дитина пішла за покликом серця. І врятований горобець важив для неї значно більше, ніж осудливі погляди деяких дорослих.

А чи завжди можу так я? Чи завжди вдається відкинути ті умовності, які існують у нашому «дорослому» світі? Чесно кажучи, ні.

Та я невимовно вдячна моїм дівчаткам, що вони вчать мене пам’ятати оті справжні, непідробні емоції і не дають повністю зачерствіти душі.

Дякую, мої любі донечки, за цей мудрий життєвий урок.

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»

Read also


Editor's choice
up