Єлизавета Чередніченко. Конкурс одноактних п'єс
Вік автора: 14 років
Віра і Відчай
П’єса на одну дію.
Дійові особи:
Віра — молода жінка
Відчай — втомлений чоловік
Дія I
(На сцені темрява. На неї виходить чоловік Відчай — у повністю чорному, мов пітьма, він блукає по сцені серед тіней, які відображають його внутрішню пустоту. На обличчі у нього чорна маска, за якою видніються лише очі. І вони, немов бездонний океан, несуть в собі біль безнадійності. Він зупиняється серед цієї пітьми, адже не знає, куди рухатися далі.
З’являється на сцені жінка Віра у світлім вбранні. Вона, неначе зірка у темному нічному небі — єдина, хто світить і приносить надію. Її лице ховається за білою маскою, проте у цьому прихованні відбивається джерело віри, що палає в її серці. Там, де жінка — на сцені з’являється світло, але, зрештою, світло поглинає пітьма Відчаю.
Віра підходить до нього зі спини, мовчки стоїть, чекаючи, поки той відчує її присутність — присутність віри.)
Відчай: (пошепки, тремтячим низьким голосом) Чому ми так багато страждаємо?
Віра: (зацікавленим голосом) Що для тебе значить страждання?
(Відчай обертається, прикриваючи очі від її світла, відходить назад)
Відчай: (здивовано) Хто ти?
Віра: Неважливо, хто я. Ти кажеш, що страждаєш. Що таке страждання?
Відчай: Страждання? Страждання… Це тінь, яка невідступно слідує за мною у найтемніших куточках мого існування. Воно як невидима рана, що не заживає, постійно нагадуючи про себе пульсуючим болем.
(Відчай робить невелику паузу, ковтаючи повітря, щоб вимовити ще трохи слів. Віра тим часом уважно слухає.)
Відчай: Страждання — це тихий крик душі, який лунає тихої ночі, коли всі інші звуки затихають. Це тягар у душі, який не дозволяє дихати вільно, неначе рука самої смерті обхоплює грудину, не надаючи ані шансу на бажаний подих. Це — зимова прохолода, яка після тривалості залишає свої відбитки прохолодності на шкірі. Іноді — на серці… Страждання — це покарання.
(Чоловік робить ще один глибокий і гучний подих, сідаючи на підлогу, прикриваючи руками маску. Жінка підходить ближче, сідає навпроти, вичікуючи декілька секунд.)
Віра: … Страждання — це не завжди покарання. Це, буває, сила, яка надає нам сил рухатися далі, коли здається, що всі сили покинули. Це досвід, який робить душу сильнішою і більш мужньою. Це шлях, що веде нас до розуміння себе і того, що відбувається навколо. Воно може бути шляхом до пізнання власного “я”.
(Відчай, прибравши руки, ненависно дивиться їй в очі.)
Відчай: Як я маю відчути це власне “я”, коли в мене всередині, мій власний вогонь, вже давно потух? Як це відчути, коли все, що залишилося у моїй душі — це порожнеча?
Віра: Порожнеча — це лише етап. Етап життя, етап страждання. Потрібно знаходити у ньому сенс.
(Він здивувався. Замислився. Піднявся з колін, спираючись на руки, почав стояти, будучи поглинутим власними думками.)
Відчай: (тихо) Я втратив сенс. Я втратив віру. Віру у себе, віру у майбутнє. В цілому — віру у життя.
Віра: (встаючи) Віра аж ніяк не зникає. Вона лише засинає у наших серцях, щоб бути розбудженою з часом. Важливо тільки знайти ключ до серця.
Відчай: Я не можу! Як знайти цей ключ, коли пітьма оточує мене? Я не знаю, куди рухатися далі. Я не знаю, куди рухатися, щоб знайти цей ключ серед цієї глибокої темряви.
Віра: (трохи посміхаючись) Навіть у найтемніших місцях, якщо захотіти, можна знайти хоча б маленьке джерело світла. Вірніше, якщо тобі це буде настільки потрібно — то це світло саме до тебе прийде.
(Віра сунула руку до карману у своїй білосніжній сукні, діставши незначної величини лампочку. Вона встала навпроти нього.)
Віра: Простягни руку.
Відчай: Для чого?
Віра: Нумо, давай.
(Відчай простягнув руку. До неї віра поклала цю лампочку.)
Відчай: (здивовано) Лампочка? Але вона не працює. Не світиться.
Віра: (посміхаючись) Вірно.
Відчай: Для чого мені ця лампочка, якщо вона вже ніколи не буде працювати? Вона згасла, вона більше не має значення. Лампочка не може виконувати свою роль.
Віра: (відходячи) Повір у це.
Відчай: У що?
Віра: У те, що вона буде працювати. У те, що вона знову, як колись світила, освітить твій шлях.
Відчай: (підходячи до неї, повертаючи лампочку) Для чого вірити у те, чого не може бути?
Віра: А ти впевнений?
Відчай: У чому?
Віра: У тому, що вона більше не працює. Ти навіть не дізнався, чи вона може працювати, чи ні. Чи вона, так само як і віра, чекає, допоки її розбудять і вона зможе виконати те, що має виконати.
(Відчай уже хотів-но віддати, але, передумавши, відійшов і стиснув руку в кулак.)
Відчай: Що я маю зробити?
Віра: Спочатку — повір у себе. Скажи це.
Відчай: Ні. Ні-ні-ні. Я-я не зможу. Ні.
Віра: Скажи. “Я впораюся. Я зможу. У мене все вийде.”
(Відчай скривив обличчя. Його губи здригнулися, неначе він хотів щось сказати. Знову зробив глибокий подих.)
Відчай: Я…
Віра: Я, віра, тут. Я з тобою. Я буду поряд до кінця.
Відчай: (здивовано піднявши очі) Правда?
(Вона кивнула. Чоловік ще трохи повагався, але, згодом, підняв лампочку догори.)
Відчай: (невпевнено) Я… зможу.
(Лампочка блимнула один раз, подарувавши секунду теплого світла. Чоловік витріщив очі, не вірячи їм.)
Відчай: Я… зможу!
(Лампочка продовжувала мерехтіти)
Відчай: Я впораюся! Я зможу! Я подолаю всі перешкоди!
(З’явилося ще більше світла від неї)
Відчай: Я ВІРЮ У СЕБЕ!
(На сцені вмикається світло. Лампочка світить настільки яскраво, наскільки може. Чоловік не вірить. Він здивований. Віра підходить до нього.)
Відчай: Я… Я зміг!
Віра: (посміхаючись) Ти справді зміг. Тепер, час іти по освітленій дорозі. По освітленому шляху, у пошуках ключа від серця і власного “я”. Не бійся. Я буду поряд. Я, Віра, буду допомагати тобі вірити.
(Він подивився їй у очі, ледве стримуючи сльози.)
Відчай: (ледве чутно) Я вірю тобі. Дякую.
(Обидва героя йдуть зі сцени. Світло на ній досі залишається, так само, як і залишається у душі героя Відчаю. Так само, як і тепер залишається вогонь надії у нього у серці. Так само, як і його віра у майбутнє, у себе, у життя.)
КІНЕЦЬ.