Історія проривів: від марґінальних ідей до соціальних змін
Автор: Дейвід Потер, професор греко-римської історії Мічиґанського університету.
Основні прориви у світовій історії відбуваються за чіткою схемою. Що можуть розповісти нам потрясіння в минулому про наше майбутнє?
3 квітня 1917 року на Фінляндському вокзалі Петрограда натовп зібрався зустріти потяг, що прибув із Гельсінкі. У поїзді їхав Владімір Ілліч Лєнін. Він привітав своїх прихильників промовою, закликавши до повалення російського уряду — і через півроку він домігся цього. Світ змінився.
Лєнін, який понад десятиліття жив за межами Росії, був відомий як теоретик на марґінесі російського політичного суспільства, який пристосував марксистську думку для підтримки власної теорії змін. Карл Маркс передбачив кілька способів переходу суспільства до системи, в якій працівники контролювали засоби виробництва. Але Лєнін бачив лише один шлях: через насильницьке повалення чинної влади, організоване самовідданою групою професійних революціонерів. Лєнін привіз цю схему з собою до Петрограда (нині Санкт-Петербург). Там його партія взяла під власне керівництво робітничу організацію, яка ділила владу з Тимчасовим урядом після зречення царя. Але минуло більше п’яти років, перш ніж партія Лєніна здобула абсолютну владу в Росії. За цей час загинули мільйони.
Лєнінова теорія змін була теорією соціального прориву, нав’язуванням настільки радикальних змін, що суспільство не могло повернутися до звичного стану речей. Такі зрушення не трапляються випадково. Існує низка умов, необхідних для їх запуску, і є особливі обставини, за яких, як правило, ініціатори прориву досягають успіху у своїх цілях.
Як ми побачимо на прикладі історичних подій, основними характеристиками такого прориву є те, що він: 1) виникає через втрату віри в центральні інститути суспільства; 2) встановлює ряд ідей, які колись були периферією інтелектуального світу, в центр оновленого політичного порядку; і 3) залучає групу провідників-однодумців, відданих змінам. Ці прориви очевидні під час деяких подій, які зазвичай називають революціями, але їм не тотожні. Прориви не завжди призводять до зміни керівництва — насправді вони іноді необхідні, щоб зберегти уряд, який знаходиться на межі краху. Але вони принаймні змінять спосіб мислення та дій керівної групи.
Прориви кардинально змінюють розуміння людьми того, як влаштований світ навколо них. Тож, вони контрастують із менш радикальними суспільними змінами, заснованими на наявній системі мислення: наприклад, англійські «революції» ХVII століття, які змінили баланс влади між королем і парламентом, не змінюючи основної системи правління. Ідеологічні зміни є вирішальними для великих суспільних перетворень, зокрема тих, яких прагнув Ленін, оскільки суспільства просувають світогляди, які підтримують їхній спосіб ведення справ — і якщо спосіб бачення світу не змінюється, також не зміниться й спосіб ведення справ. Досить легко зазирнути в минуле, щоб знайти відкинуті ідеї, які колись були центральними, такі як теорія про те, що королі правлять за «божественним правом».
Важливо відзначити, що періоди викликів, які мають схожі причини, не завжди мають однакові наслідки. Можна стверджувати, як 1966 року це зробив Баринґтон Мур-молодший у своєму дослідженні соціальних витоків диктатури та демократії, що зміна політичної системи відбудеться в суспільстві, де існує серйозний розрив між співіснуючими способами економічної діяльности, такими як традиційне сільське господарство і капіталістичне підприємство. Або можна стверджувати, що передумовою змін є розкол між тими, хто керує економічною діяльністю, і тими, хто тримає політичну владу. Але в таких обставинах у провідників є багато можливостей для вибору, який може мати зовсім різні результати. Перший із цих сценаріїв цілком обґрунтовано можна сприймати як опис Сполучених Штатів і Росії на рубежі ХХ століття, але не було американського відповідника захопленню влади, на яке спромігся Лєнін.
Модель прориву, яку я пропоную, не передбачає радикальних змін, спровокованих сукупністю структурних негараздів, що їх описав Мур, або неминучих наслідків через ряд проблем. Я припускаю, що коли політичну систему підривають такі події, як економічний крах, поразка у війні або екологічна катастрофа, ця система повинна зазнати змін або руйнації. Успіх або невдача залежать від вибору, який роблять лідери, та спроможности надати людям свіжі рішення, котрі допоможуть їм побачити новий шлях вперед.
Наслідки прориву часто бувають абсолютно неочікуваними для сучасників, це все тому, що для вирішення тогочасної проблеми було взято ідею, яка була поза мейнстримом. Ми не можемо заздалегідь точно знати, яке завершення матиме прорив. Історія може показати нам, які обставини призводять до прориву. Завдяки цьому, проаналізувавши нинішню ситуацію, ми можемо зрозуміти, що на нас очікує у майбутньому.
У випадку одного з перших великих проривів, який все ще впливає на сучасний світ у якому ми живемо — навернення римського імператора Константина до християнства у четвертому столітті нашої ери, — ми спостерігаємо ситуацію, коли зміни витали у повітрі деякий час. За півстоліття до того, як Константин влаштував державний переворот, який поставив його на шлях об’єднання Римської імперії під власним контролем, імперія постраждала від чуми, масової інфляції та серії військових катастроф, але у відповідь керівництво просто намагалося змусити старі системи працювати краще.
Константин надіслав зовсім інший сигнал, коли його режим запозичив концепції у марґінального на той час руху християнства, щоб підтримати свою леґітимність. Константин скористався невеликою кількістю радників-християн, які сформували нові відносини між Церквою та римським суспільством, і приєднався до тісно пов’язаної групи, на яку він покладався, щоб керувати імперією.
Цей ранній приклад демонструє головні ознаки прориву: втрата віри в центральні інститути (імперську систему правління), утвердження колись марґінальних ідей (християнства) у центрі політичного устрою й згуртована, віддана керівна група, яка розпочала зміни. Підвищуючи роль християнства в імперії, Константин змінив способи мислення, замінивши старі уявлення про імперську владу на нову, безперечно іншу модель влади, яка запевняла людей, що вони рухалися в новому напрямку.
Ми можемо побачити ці ознаки під час прориву, що стався у VII столітті н. е., коли розпався багатовіковий політичний порядок Близького Сходу. Після того, як стара система розвалилася, омеядський халіф Абд аль-Малік адаптував учення пророка Магомета, щоб створити ідеологію для нового уряду, який зрештою керував територіями від Північної Африки до Центральної Азії. Магомет, котрий помер десятиліттями раніше, був зацікавлений у використанні своїх візій, щоб сформувати спільноту віруючих. Його одкровення не передбачало того, що давня система, заснована на Римській і Перській імперіях, скоро буде повалена. Але недосвідчене керівництво підважило леґітимність обох урядів за роки катастрофічної війни, тому тісно пов’язаним групам послідовників Магомета вдалося досягти швидкої перемоги над ними. Коли здавалося, що їхній рух розпадеться, Абд аль-Малік визнав необхідність відновити центр ісламського суспільства, запровадивши нові правила для спільноти, щоб вона могла рухатися вперед.
Одна річ, яка допомогла і Константину, і Абд аль-Маліку в поширенні раніше марґінальних ідей, полягала в тому, що вони могли ефективно контролювати доступні засоби масової комунікації, як-от монети з їхніми закликами і заявами, що повинні були зачитуватися на публічних фестивалях. Іншим способом донести ці посили були вражаючі будівельні проєкти, зокрема Купол Скелі в Єрусалимі, що його побудовав Абд аль-Малік. Ці пам’ятки дозволяли людям уявити новий порядок як щось стабільне.
Вправне використання медій було вирішальним у наступному великому прориві, який сформував европейську історію: протестантська Реформація початку XVI століття. Приблизно за 70 років до того, як Мартин Лютер опублікував свої 95 тез, які кинули виклик поняттю чистилища — місця, де душі повинні були чекати, перш ніж потрапити на небо, — і дійсність індульгенцій, які можна придбати, щоб прискорити шлях до раю, Йоган Ґутенберґ винайшов друкарський верстат. Лютер виявився майстром нового медіа, визнаючи, що успішна комунікація повинна бути короткою, по суті та рідною мовою його авдиторії. Католицька церква все ще робила свої заяви латинською мовою. Лютер говорив людям, що вони можуть сприймати Боже слово німецькою мовою.
Лютер був блискучим полемістом із потужною ідеєю, але він був не один. Він би не вижив без підтримки Фридриха Саксонського, свого покровителя перед вирішальним моментом у 1517 році, коли він поставив під сумнів католицьку доктрину. Фридрих залишався його захисником навіть після драматичного моменту в 1521 році, коли Лютер кинув виклик імператору Священної Римської імперії Карлу V, виступивши перед імператором і його двором та відмовившись відректися своїх творів.
Карл був до цього не готовий. Він виріс у Нідерландах, був підлітком, коли посів престол, і мало знав про Німеччину. Провідники німецького суспільства висловлювали занепокоєння щодо його компетенції, а також того, як католицька церква, продаючи індульгенції, висмоктувала гроші з Німеччини в той час, коли було потрібно більше готівки для фінансування майбутніх воєн з османськими турками, що наступали. Репутація католицької церкви постраждала від широко відомих свідчень про папську корупцію.
Фридрих представляв німецьких політичних лідерів, які втратили віру в політичний напрямок розвитку Священної Римської імперії. Альтернативна ідеологія Лютера надала їхньому руху змісту, якого не вистачало попереднім спробам приборкати владу імператорів і пап. Упродовж десятиліть після того, як Лютер кинув виклик Карлу, князі Німеччини сформували політичну лігу, отримавши від Карла визнання, що «протестантські» держави можуть бути легітимними, і надихнувши подальші протестантські рухи в Англії та Нідерландах.
Врешті-решт, протестантський прорив поклав край католицькому домінуванню в інтелектуальному житті, відчинив двері для нових форм наукового пошуку, і забезпечив розвиток европейських національних держав. Ще одним результатом стала можливість нового мислення, заснованого на класичній політичній теорії, а не на Біблії.
Більш як століття потому, англійський філософ Джон Лок кинув власний доленосний виклик релігійним ідеям, і подальші події також ілюструють провідні характеристики прориву. Лок розпочав «Два трактати про правління» (1689) зі спростування аргументу про те, що божественне право королів ґрунтується на політичній структурі, санкціонованій Богом в Едемському саду. В другому трактаті він висловив свою думку, що основною причиною, з якої люди погоджуються підпорядковуватися уряду, є збереження їхньої власности, яке може відбутися лише за умови «загальної згоди» щодо стандартів добра та зла. Тиранія, писав він, є «застосуванням влади поза правом».
Лок стверджував, що людина, яка використовувала владу у несанкціонований суспільством спосіб, не мала права, щоб їй корилися. Зрештою, ця ідея допомогла виправдати повстання тринадцяти північноамериканських колоній Англії проти короля Ґеорґа III. У своєму широко відомому памфлеті «Здоровий глузд» (1776) Томас Пейн популяризував радикальну версію думки Лока, стверджуючи, що англійська монархія була нелегітимною та насильно нав’язаною населенню.
У Ґеорґа ІІІ була сильніша армія, але військова міць була недостатня для придушення повстання, заснованого на потужних ідеях Лока та його послідовників про те, як має виглядати справедливе суспільство. Не менш важливим для остаточного успіху американців був розвиток групи людей в оточенні Джорджа Вашинґтона, зокрема його союзників Александра Гемілтона та Джеймса Медисона, які знали, як працювати разом, щоб перетворити абстрактні ідеї політичних теоретиків на життєздатні інститути.
Американці, які виступили проти Ґеорґа III, заперечували ідею, що могутній центральний уряд міг керувати ними. Проте скоро вони зрозуміли, що слабких «Статей Конфедерації», що об’єднали їх у війні, було недостатньо, щоб утримати їх разом у майбутньому. Той факт, що конституційний з’їзд міг бути скликаний для створення нового уряду, свідчить про те, що одним з ключових аспектів успішного прориву є те, що він створює простір, у якому люди можуть обговорювати нові ідеї. Саме нездатність зберегти такий центр зруйнувала спробу сформувати новий уряд у Франції після тамтешнього повстання.
Лєнін був завзятим читачем історій про події у Франції між 1789 роком і приходом Наполеона Бонапарта до влади у Франції через десять років. Існували значущі паралелі. Подібно до того, як російський цар Ніколай II підірвав свій режим, ведучи війну з Німеччиною, французький король Людовик XVI довгий час наполегливо підривав своє власне правління і союзників після того, як у 1789 році він скликав Генеральні штати — урядові збори. Король сподівався подолати фінансову кризу, яку спричинила активна підтримка з боку Франції американського повстання проти Великої Британії. Але люди вже втратили віру в королівську владу, яку вони вважали бездарною і продажною. До того моменту у Франції не було сталих виборних інститутів, тому французькому двору не вистачало чіткого уявлення про те, як керувати Генеральними штатами, коли вони зібрались.
Невдовзі Людовик XVI фактично став в’язнем у власному палаці, в той час як групи, що протистояли його інтересам, створили іншу військову структуру і національну гвардію та почали писати нову конституцію. Навіть тоді король міг це пережити, якщо б погодився, що стати конституційним, а не абсолютним монархом — розумний вибір. Але він цього не зробив. Він вступив у змову з іншими монархами, аби повалити реформаторський рух у Франції, тим самим підірвавши центристів, які б дозволили йому зберегти свій престол. Своїми діями він розчистив шлях для Максиміліана Робесп’єра та інших радикалів зі сміливими ідеями, котрі стверджували, що поміркованість підриває революцію, яка може бути успішною лише за умови усунення зрадників та створення нової держави, заснованої на заохоченні чеснот, що замінила б неефективні громадянські конституції, що їх підтримували помірковані політики.
Робесп’єр, який досяг домінування у французькій політиці як голова комітету з нагляду за воєнними зусиллями Франції, захистив та посилив свою владу, доводячи французьку політику до крайнощів. Він запровадив квазісудовий процес, завдяки якому прискорилось усунення політичних опонентів (зокрема й колишніх союзників). Спираючись на терор задля підтримки свого бачення нового суспільства, Робесп’єр зруйнував нові демократичні інститути, які були сформовані в ході неодноразових спроб розробити нову французьку конституцію. Після того як Робесп’єра стратили, сила революції розсіялась, аж поки до влади не прийшов Наполеон.
Французький приклад постає як прорив, якому вдалося зруйнувати попередні інститути без подальшого створення успішних, довготривалих альтернатив. Він підкреслює важливість наявности політичного проводу з чітким баченням у момент повалення чинної системи уряду. Таким було правління Фридриха Саксонського, Константина та Абд аль-Маліка. І великою силою творців Конституції Сполучених Штатів було їхнє розуміння того, що радикальних змін можна досягти шляхом компромісу. Робесп’єр показав, що вдаватися до насильства задля нав’язування населенню нових правил — запорука катастрофи.
Як у цю картину вписується Лєнін? Коли він повернувся до Росії, центральні інститути царського режиму вже зазнали краху, а чинний Тимчасовий уряд не мав виборчого мандату. Лєнін очолював невелику революційну групу, яка керувала робітничим рухом, що поділяв повноваження з урядом. Без його вміння організувати підлеглі кадри, революція, на яку він покладав великі надії, не відбулася б у жовтні 1917 року.
Лєніну вдалося утримати владу шляхом жорстокої громадянської війни. Створивши апарат таємної поліції, він убив тисячі людей, а мільйони інших загинули від голоду, хвороб та збройних сутичок. Утім, зрештою, він зрозумів, що стратегія, застосована у воєнний час, не спрацює в мирний, що свідчить про спроможність пристосовуватися до умов, завдяки якій лідери досягали великих успіхів під час попередніх проривів. Нова економічна політика Лєніна, по суті, державний капіталізм, породила зацікавленість людей у тому, що можна, за великого бажання, назвати модифікованим комуністичним режимом. Проте його наступник Іосіф Сталін підірвав нову економічну політику своєю програмою примусової колективізації. Його вбивчий режим став ґарантом того, що Совєтський Союз так і не зміг запропонувати життєздатну альтернативу західному капіталізму.
Підйом нацизму — це ще один кривавий прорив XX століття, котрий походив з теорії, яка передбачала, що нації неминуче повинні конкурувати між собою. Подібно до того, як усередині кожної спільноти точиться боротьба за виживання, і уряд повинен підтримувати «переможців», а не «переможених», так само і в міжнародних відносинах можливі лише «переможці» і «переможені». Такий погляд, що його пропагував Герберт Спенсер, отримав назву соціального дарвінізму та здобув підтримку псевдонауки євгеніки, яку розробив сучасник Спенсера Френсис Ґолтен. Попри те, що Спенсер був англійцем, його теорії набули великого поширення в США, де євгенічні теорії Ґолтена використали задля підтримки обмежувальної імміграційної політики та фінансованої державою стерилізації ув’язнених за ознакою «розумової неповноцінности». Адольф Гітлер був серед тих, кому подобалися такі закони.
Політичний успіх Гітлера значною мірою зумовило те, що його твердження щодо шляху Німеччини — про те, що вона була здатна здобути перемогу у Першій світовій війні, що їй встромили ніж у спину, і що її проблеми можна було вирішити, лише скасувавши договір, котрий завершив війну — були знайомі електорату і з інших джерел. Ці погляди не відповідали дійсності, але були популярними. Гітлерова радикальна версія расистського соціального дарвінізму була спершу на периферії німецької думки, проте у поєднанні з його антикомунізмом вона не викликала заперечень навіть за межами нацистських кіл.
Утім, антикомуністичного послання, підкріпленого брехнею, не було б достатньо, аби пояснити прихід Гітлера до влади. Подібно до попередніх проривів, це вимагало втрати довіри до уряду. У цьому випадку, втрата довіри значною мірою була наслідком політики, яку проводив центристський канцлер Німеччини: у відповідь на Велику депресію він дотримувався традиційної мудрости, скоротивши державні витрати, тим самим посиливши вплив економічного спаду і завдавши шкоди правоцентристському альянсу, який забезпечив його обрання. З поглибленням депресії нацистська партія Гітлера привертала дедалі більше уваги, чому сприяла здатність диктатора використовувати нові технології, особливо радіо, і його енергійний стиль аґітації. Проте коли президент Німеччини Пауль фон Гінденбурґ призначив Гітлера канцлером у січні 1933 року, Гінденбург був переконаний, що того можна контролювати.
Не минуло й двох місяців, як Гітлер створив правові умови для своєї диктатури. Нацистська партія ще не була визнана вбивчою організацією, коли в 1936 році світ зібрався в Берліні, аби відсвяткувати Олімпійські ігри. Гітлер був досить схожий на інших консерваторів, зокрема, на підтримку участи в іграх Сполучених Штатів дехто наводив паралель між тамтешніми законами Джима Кроу та антисемітським законодавством Німеччини. Ба більше, Гітлер мав сильні антикомуністичні переконання. Ці чинники, а також страх перед новою війною, призвели до того, що европейські уряди не бажали протистояти Гітлеру до тих пір, доки війна не стала неминучою.
Прорив, який очолив Гітлер, спирався на крах довіри до державних інститутів, на привабливість для потерпаючого від економічного краху та жорстокости суспільства нової гітлерівської версії німецького націоналізму та на високий рівень дисципліни в нацистському русі, в рамках якого Гітлер створив ядро керівної групи. Також його піднесенню сприяла «сліпота» політичного істеблішменту.
Що можуть нині розповісти нам результати минулих проривів? Цінність історії полягає в тому, що вона дає можливість виявити сучасні моделі поведінки, які призвели до серйозних наслідків у минулому.
Сьогодні ми бачимо ознаки того, що американські та европейські ліберально-демократичні системи опинились під загрозою. Найбільш очевидною з них є втрата довіри до державних інститутів. Такі фактори, як готовність західних урядів допустити масове зубожіння, ослаблення профспілкових організацій, а також нездатність забезпечити адекватну систему охорони здоров’я та інші потреби, дають силу потужним рухам, які прагнуть підірвати основну політичну систему.
Так само ми спостерігаємо, як ідеї з інтелектуальної периферії надихають ці дедалі потужніші політичні рухи. Деякі з них використовують соціал-дарвіністські ідеї, щоб стверджувати, приміром, що імміграція підриває суспільний добробут. В Европі нормалізація діяльности націоналістичних груп, які, наприклад, підтримують Ерика Земура на президентських виборах у Франції, або партію «Фідес» Віктора Орбана в Угорщині, загрожує усталеним політичним нормам. У Сполученому Королівстві деякі прихильники Брекзиту перетворили традиційну англійську винятковість на форму гіпернаціоналізму в термінах, які, як і погляди серед прихильників колишнього президента США Доналда Трампа, перегукуються з соціал-дарвіністськими доктринами. Поширеність хибних переконань, зокрема неправдивих тверджень про перемогу Трампа на виборах 2020 року, нагадує всесвіт безпідставних припущень, які пропагували в Німеччині під час приходу до влади Гітлера. Щоб подолати такі проблеми, як поширення неправдивої інформації під час виборів, вигадки про небезпеку імміграції або рухи проти вакцинації, західні уряди повинні визнати, що популярність марґінального мислення свідчить про невдалість їх політики.
Шлях до відновлення довіри, який можливо пролягає через прорив, подібний до тих, що зберігали суспільство в минулому, запропонує реальну допомогу тим, хто залишився позаду. Основним принципом ліберальної демократії є договір між урядом і народом. Уряд несе відповідальність за обмеження корпоративної влади, яка руйнує суспільний добробут і поширює неправдиву інформацію, так само як і за забезпечення доступу людей до необхідних їм товарів і послуг. Це вимагатиме практик, що суттєво відрізняються від «усталеної політики». Важливий урок історії полягає в тому, що коли стабільність зникає — настають зміни.
Сьогодні є всі ознаки того, що ми живемо у час, коли прорив уже на порозі. Але на що саме нам варто чекати?
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «A history of disruption, from fringe ideas to social change» в журналі «Aeon» 23 грудня 2021 року.
Переклали студенти групи 21п Факультету іноземної філології Українського державного університету імені Михайла Драгоманова.
