26-11-2016 Остап Вишня 7086

Борець, громадянин, майстер (Штрихи до портрета Остапа Вишні)

Борець, громадянин, майстер (Штрихи до портрета Остапа Вишні)

І.В. Зуб

Остап Вишня — видатний український радянський письменник, широко знаний у нашій країні та за рубежем — ввійшов у радянську літературу як високоталановитий майстер сатири і гумору. Митець самобутній і неповторний, він формувався й зростав на грунті народного життя.

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 12 листопада 1889 року біля містечка Грунь (х. Чечва) Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області), в багатодітній сім’ї селянина. Вчився спочатку в місцевій початковій, у двокласній школі в містечку Зіньків, потім у Київській військово-фельдшерській школі. Після її закінчення (у 1907 р.) Павло Губенко перебував на військовій службі, пізніше працював у київській лікарні Південно-Західної залізниці. Та юний Губенко не мав наміру присвятити себе медицині. Відбуваючи години в лікарні, він старанно працював над самоосвітою, склав екстерном екзамен за гімназію, дедалі більше захоплювався літературою. У 1917 році вступив до Київського університету, хоч незабаром, не скінчивши вузу, повністю віддається журналістській і літературній роботі.

Перший друкований твір молодого літератора — «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» — з’явився за підписом «П. Грунський» у кам’янець-подільській газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 року. А вже з квітня 1921 року в молодого письменника, працівника республіканської газети «Вісті ВУЦВК», розпочався період активної творчості і систематичних виступів у партійній і радянській пресі. 22 липня 1921 року в газеті «Селянська правда» під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з’явився псевдонім «Остап Вишня», що з часом утвердився як літературне ім'я видатного майстра української сатири і гумору.

Становлення таланту письменника-гумориста відбувалося піл впливом багатьох факторів. Дитинство його минуло на чарівній Полтавщині, де особливо відчувалися любов і шана до славетних земляків І.П. Котляревського і М.В. Гоголя. Майбутній письменник змалку пізнавав премудрості селянського побуту, запам’ятовував яскраві типи людей праці, вбирав у себе їхню дзвінку, мудру та барвисту мову, багату на перлини народного гумору. А вже робота в пресі стала своєрідним продовженням, на вищому рівні, цієї щоденної школа життя, що її сумлінний і спостережливий літератор проходив воістину із зразковою невтомністю.

1923 року відбувся книжковий дебют Остапа Вишні — вийшли збірки «Марк Твен — Остап Вншня. Сільськогосподарська пропаганда» (Б-ка «Книгоспілки». Серія гумору і сатири. № 1) і «Остап Вишня. Діли небесні» (Б-ка «Книгоспілки». Серія гумору і сатири. № 4). До першої з них ввійшло сатиричне оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарської газети» і гуморески Остапа Вишні «Агрономова з Публієм Козоцапським полеміка», «Весняна кампанія» та «Про колективізацію». Брат Остапі Вишні — К.М. Губенко — у своїх спогадах подає про це такі свідчення: «Десь у двадцятих роках приїхала до нас з Харкова в Грунь найстарша з сестер Катерина і привезла мені подарунок від брата — з теплим написом дві його книжечки: «Діли небесні» та «Сільськогосподарська пропаганда», про яку, до речі, ніде не згадується...» («Про брата». У кн.: Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про письменника. К., Дніпро, 1966, с. 15). До збірки ж «Діли небесні» ввійшли широко відомі твори письменника, що не раз передруковувалися в його виданнях.

У 20-ті — на початку 30-х років одна за одною виходять збірки усмішок Остапа Вишні — «Вишневі усмішки (сільські)», «Реп’яшки» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та інші. З’явилося підсумкове на той час «Зібрання усмішок у чотирьох томах» (1928 і 1930 рр.), твори гумориста витримують численні перевидання, виходять у перекладах російською та іншими мовами Радянського Союзу. Як свідчить у своїх спогадах «Остап Вишня» Ф. Маківчук, уже «1928 рік Вишня зустрів, будучи автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що витримали 42 видання за чотири роки. Сім з них вийшло двома виданнями, шість — чотирма, чотири — п’ятьма, а одна збірка антирелігійних фейлетонів «Діли небесні» — витримала аж шість видань. Загальний тираж цих книжок досяг шестизначного числа — 400 000 примірників. На той час це була майже фантастична цифра» (Живий Остап Вишня, с. 199).

Остап Вишня разом із своїми побратимами — працівниками сатирично-гумористичного жанру в українській літературі, — назвемо тут В. Еллана (Блакитного), С.В. Пилипенка, В.М. Чечвянського, П.Й. Капельгородського, Юрія Вухналя (І.Д. Ковтуна), Костя Котка, В.М. Ярошенка, М.П. Годованця — віддається плідній і невтомній творчій роботі. Він висміював всілякі пережитки і пристрасно, переконано підтримував паростки нового в праці, побуті, культурі, в духовному бутті радянських людей.

У 1944 році розпочався другий період активної творчої і громадської діяльності Остапа Вишні. Як відомо, перед цим у його роботі була вимушена перерва, викликана несправедливими, допущеними в умовах порушення ленінських принципів законності, звинуваченнями на його адресу. Знаменувала повернення письменника до літературної праці усмішка «Зенітка», опублікована в газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 року. «Зенітка» обійшла всі фронти, часто читалась по радіо, викликаючи, як того й прагнув автор, теплу усмішку в бійців і трудівників тилу, додаючи їм віри в неодмінну перемогу над фашизмом. Остап Вишня видає нові збірки гуморесок і фейлетонів — «Самостійна дірка» (1945), «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть» (1955)', «Нещасне кохання», «Твори в двох тамах» (1956) та інші. Він також працює над перекладами творів російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О. Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека. Яна Неруди, російських радянських письменників В, Мая- ковського, €. Петрова, В. Овечкіна, В. Карбовської, О. Іонова та інших.

Талановитий і широкопопулярний у народі письменник, Остап Вишня провадив і велику громадську роботу. Досить згадати в цьому зв'язку хоча б деякі промовисті факти. Ще в 1922 році він разом з Блакитним бере участь у редагуванні перших двох номерів журналу «Червоний перець», а з 1927 року, коли поновився вихід цього журналу, стає одним з активних його організаторів і членів редколегії, а потім і редактором. Активною була і його робота в літературних об’єднаннях «Плуг» і «Гарт», пізніше — в Оргкомітеті Спілки радянських письменників України та Всесоюзному Оргкомітеті, що здійснювали підготовку до створення республіканської і всесоюзної письменницьких організацій і проведення перших республіканського та всесоюзного з’їздів радянських письменників.

Після Великої Вітчизняної війни Остап Вишня входить до редколегії журналу «Перець» і стає активним його працівником. Він був також членом правління Спілки радянських письменників України та інших громадських організацій республіки, багато працював як добрий, чуйний порадник і вихователь молодих гумористів. Письменник був постійно в гущі народного життя, виявляв глибоку увагу до нових подій, явищ, процесів у місті та на селі, про що свідчить і його участь у Декаді української літератури та мистецтва в Москві у 1951 році, і поїздки в міста і села нашої та інших республік, зокрема, до Харкова, в райони Київщини, на «Запоріжбуд», в західноукраїнські області тощо, і зустрічі та знайомство з передовиками виробництва, і численні виступи перед робітниками, колгоспниками, інтелігенцією, студентською молоддю, що завжди проходили з величезним успіхом.

До останніх днів життя (помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року) віддавав він талант і натхнення всенародній справі — боротьбі за торжество ленінських, комуністичних ідеалів.

З перших років становлення української літератури Остап Вишня в лавах тих, хто всю свою художню творчість і громадську діяльність пов’язав із найважливішими соціальними завданнями і турботами Радянської влади. Старе дожовтневе, з одвічною темрявою та забобонністю село, говорив письменник своїми творами, відходить у небуття, і йому на зміну постає — в муках, зіткненнях антагоністичних сил — село нове, з гуманними принципами людської дружби, спільності, соціалістичного колективізму. В своїх гуморесках письменник майстерно відтворював динаміку цих соціально-побутових, політичних, психологічних змін. Звідси — й один з улюблених способів контрастного зіставлення села старого й нового, безнастанне нагадування (звісно, мовою художніх образів) про те, з чим необхідно якнайскоріше розпрощатися, назавжди й остаточно. Він піддає висміюванню такі одвічні риси та звички в характері селянина, як недовіра до нового в господарюванні, в побуті, в культурі, певна вайлуватість, безініціативність, і на противагу цьому зі щирою теплотою зображує селянина-господаря, громадського діяча, активного трудівника.

Один із блискучих прикладів сатирико-іронічного висміювання старого, відсталого — змальований письменником образ Митра Хведоровича в усмішці «Земля обработки требуєть». Риси цього повільного в ділі і в слові, забобонного і байдужого до всього селянина майстерно висвітлюються і в колоритних діалогах, і в іронічних репліках оповідача, і в дотепній портретній характеристиці. «— Митре Хведоровичу! — веде довірливу розмову оповідач з цим героєм. — Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!

- Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг поншов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.

- А ото?

- То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть!..»

Скільки ж Митрові Хведоровичу років? — запитує оповідач. Не визначити: може, двадцять, а може, шістдесят сім... Невиразний тип відсталого, чи й не одвічно «темного» селянина. Це підкреслюється кожною влучною деталлю, кожним образним штрихом до його портрета: «Неопредєльонний»! Коли розтулить губи, здається, ніби він ухопив шість білих-білісіньких квасолин (зуби). Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленувато-каламутними озеречками. А навкруги них тиша і спокій! Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала».

З усміхом щирого та розважливого оповідача Остап Вишня показує забобонність, безграмотність, обмеженість усіх інтересів «домашніми» справам, культурну відсталість людей старого, дореволюційного села. Скажімо, в усмішці «Жінвідділ» із живою «натуральністю» оповідається про «засідання» жінок по неділях на колодках: «— ...І шось я, голубонько, помічаю, що в моєї молока меншає! Коли б, господи, не відьма!

- ...І не говоріть, матінко, цур йому, пек! На тім тижні в Свинарному входить Чопиха, так уже стемніло, в хлів... А воно з-під корови тільки шусь!

- ...А чули в Сторчихи — донька? Я й казала: «За своїми, шеймо, дивись!» А тепер і к Петру: «Нате, мамо, онука».

Багато справ усіляких, твердить гуморист, вирішував сільський «жінвідділ» на колодках. А нині — зовсім інша мова про жінку: «Грім серед ясного неба!

У неділю сходка!

Голова сільради заявляє:

- Жінка має однакові права з чоловіком! Коли котрий битиме чи лаятиме, має право кожна вести його до розправи. Тут ми з ним знаємо, що зробити! Вибирайте делегаток!»

Автор усмішок агітує за розкріпачення жінки од незчисленних домашньо-побутових клопотів і активніше залучення її до громадського життя, за ліквідацію неграмотності, турбується про розгортання роботи в хатах-читальнях, сільбудах, про поліпшення діяльності сільських Рад тощо. Усмішки, в яких ставляться і ці й подібні проблеми, письменник-гуморист ледве не щодня друкував у «Вістях», «Селянській правді» та інших виданнях, кращі з них склали його окремі збірки — «Вишневі усмішки (сільські)», «Лицем до села», «Вишневі усмішки кооперативні».

Робота в пресі, відрядження і тривале перебування в селах надали Остапу Вишні можливість пізнати неповторні людські типи, «історії» людського буття, атмосферу буднів, зрештою, всі ті реалії, що природно ввійшли в його усмішки (тематика, сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, живі, од народного мовлення слівця, інтонації тощо). В багатьох із них, зокрема в тих же «Земля обработки требуєть», «Жінвідділ», також «Та даймо машину!», «Гіпно-баба», влучно відтворено різні вади господарювання на селі, культурну відсталість деяких селян, віджиле в побуті, у взаєминах між людьми. Ці твори засвідчують урізноманітнення художніх форм, успішно освоюваних майстром сатири і гумору. Крім форми невеликої обсягом усмішки, добре знаної з попередніх авторових публікацій, тепер з’являються також твори, яким притаманні якості більш докладного гумористичного оповідання, або й такі, де ці якості є визначальними («Село згадує», «Дід Матвій» і класичне, з блискуче відтвореними мовними полілогами оповідання «Ярмарок»).

В його усмішках непоодинокі пейзажні вкраплення — своєрідні поетичні замальовки природи. Особливо яскраво це виявилось у «Вишневих усмішках кримських», де автор із захопленням першовідкривача змалював узбережжя, гірські картини природи, чарівний рослинний світ цього краю.

Письменник активно шукав нові художні форми, оригінальні зображувальні засоби. Відтак поряд із багатством фактів і спостережень усмішки засвідчили щедрість гумористично-поетичної палітри автора, різноманітні аспекти в підході до зображуваного. Наприклад, в усмішках «Крим», «Там, де цар пішки ходили...», «Гурзуф» факти з історії, географії, етнографії знаходять гумористичне, лірично забарвлене осмислення; в таких творах, як «Діва» й «Монах (Легенда)», «Море», факти краєзнавчого характеру постають у поетичному серпанку витворених протягом століть кримських легенд; в усмішках «Кримська ніч (Лірика з екзотикою)», «Кримський місяць (І це лірика)», «Кримське сонце», «Гори» змальовано чарівні пейзажі, відтворено «пізнавальні» мандрівки-подорожування спостережливого, закоханого у красиве і поетичне, оповідача; в оповіданні «Життя татарчине» письменник, послуговуючись легендами, створює художньо-узагальнений образ жінки-татарки, її нещасливої долі. У цих творах, — хоч і не всі вони написані на високому художньому рівні, — особливо вимальовується цікавий образ героя-оповідача, людини спостережливої і дотепної, тонкої ліричної вдачі.

Одна з найпоширеніших тем у творчості Остапа Вишні — діяльність сільських Рад, їх щоденні клопоти. Послуговуючись улюбленою манерою іронічних порад, рекомендацій, всіляких роз’яснень, гуморист «обговорює» з читачами питання великої державної ваги, переконує, як діяти, яких принципів і вимог дотримуватися в справі народовладдя.

У художньому трактуванні питань нового, соціалістичного виховання Остап Вишня загострював увагу читачів на важливих соціальних, громадсько-політичних явищах. «Одкинути, зовсім одкинути треба думку виховувати дитину по своїх хатніх кутках, хатніх закапелках. Ясла, садок, нова школа — ось шлях виховання наших дітей», — вчить героїня комедії «Вячеслав» (1930-1931) Лікарка молодих матерів. Та сатирик всією силою художніх «аргументів» показує невідповідність слова і діла, добрих настанов і практичних вчинків згаданого персонажа.

Комедійно-сатиричний конфлікт цього твору саме і полягає в тому, що домашній побут і звичаї, провідні риси в поглядах Лікарки-матері на проблему виховання: цілковито протилежні задекларованим перед людьми, «на службі» її виховним настановам.

Остап Вишня здобуває широке визнання та непохитний авторитет і як блискучий політичний сатирик. Своїм торжествуючим сміхом він супроводив до «царства тіней» (вислів М. Є. Салтикова-Щедріна) різних служителів і захисників царсько-поміщицького ладу, що, перебуваючи в еміграційних закутах на Заході («Спеціально дворянський», «Государиться...»); монархів, диктаторів, які втрачали свою владу в тих чи тих країнах («Умовив», «Ну куди його?», «Не дурак король...»).

Політичний фейлетон та усмішка — основні форми художньої сатири та гумору, що їх розробляв і збагачував своїм творчим досвідом Остап Вишня. І було б неправильно, оцінюючи їх, робити наголоси тільки на окремих якостях цих творів, як-от: оперативність, гострота, конкретна, сказати б, прицільність. Чимало політичних фейлетонів та усмішок, написаних автором п’ять і навіть шість десятиліть тому, відзначаються художньою довершеністю і зберігають і сьогодні не тільки історико-пізнавальне, а й виховне значення.

Тогочасна критика дала загалом високу оцінку творчості Остапа Вишні, маючи на увазі її злободенність, ідейну гостроту, художню оригінальність. За автором усмішок утвердилася слава одного з найпопулярніших майстрів сатири і гумору, що своїм словом активно служив справі соціалістичного будівництва. Та водночас у кінці двадцятих — на початку тридцятих років не обійшлося і без критичних виступів, в яких спрощено, без належного професійного розуміння художньої манери письменника оцінювалися його твори. Звідси — твердження про згущення темних барв, викривлення правди життя, про «антикультурницький», як говорилося в одній статті, «характер літературної роботи Остапа Вишні» («Радянська література», 1934, № 4, с. 178). Така критика не мала нічого спільного з об’єктивною істиною.

Творчість Остапа Вишні вже на той час була вагомим внеском у літературу, що плідно розвивалася. Ім’я письменника ввійшло в свідомість масового читача як ім’я творця неповторної сатирично-гумористичної форми (точніше сказати: одного з художніх різновидів жанру сатири та гумору) — вишневої усмішки. Невеличка за обсягом, сповнена іскрометного сміху, усмішка Остапа Вишні виявилася напрочуд вдалою художньою формою, придатною для дійового й оперативного втручання в життя. В ній знаходили — була це «сільська», «кримська», «реконструктивна» чи «закордонна» усмішка — гумористичне або сатиричне висвітлення й авторську оцінку події, факти, конкретні реалії побуту, культурно-освітньої справи, виробничого або міжнародно-політичного життя двадцятих — початку тридцятих років.

Визначальні особливості усмішки Остапа Вишні — багатство відтінків і барв комічного, жива, соковита, по-народному колоритна мова. Характерний приклад — діалогічна усмішка «Дмитрівська вдасть працює (3 натури)», в якій засобами сатири дотепно осуджується цілковите неробство і байдужість сільрадівських і комнезамівських «діячів», більше заклопотаних картярською розвагою, аніж конкретними громадськими турботами.

Подаючи й справді «натуральні» діалоги, автор влучно зіставляє, ніби непомітно порівнює ставлення персонажів до перипетій гри-розваги і до громадського обов’язку: «...—Та не задержуй, Кіндрате, ходи швидше, а то нерано: треба ще діла розсмотрить!

- Розсмотриш! Смотри какой! Єкстреной! Ти б краще в свої дививсь, а не В сусідові! Іч як оком накида!

- Кіндрате Степановичу, зайдіть до розправи, там Свиридів Грицько пакета з району приніс нащот культпросвітньої роботи... Свєдєнія треба дать!

- Не бачиш, що ніколи? На всьо, брат, урем’я должно буть! Раз зайнятой — не перебаранчай!»

Гострота й дотепність висміювання ось такої «культурно-просвітньої роботи» досягається завдяки комічності самої ситуації: ті, хто мав би поширювати культуру й освіту серед односельців, захоплені заняттям зовсім некультурним. Але особлива функція тут належить художньому відтворенню ситуації, що має в цьому випадку форму діалогічного висміювання персонажів. Автор з таким відчуттям художньої правди будує діалоги, використовуючи навіть елементи натуралізму в індивідуалізації мови висміюваних осіб, так природно, невимушено поєднує різні лексичні шари — побутового просторіччя і ділового мовлення, видозміненого введенням у текст русизмів і протоколізмів, — загалом так відтворює мову своїх «антигероїв», що їхнє самовикриття сприймається як факт очевидний і безсумнівний.

Діалоги в творах письменника — жартівливо-гумористичні або іронічно-сатиричні — багатозмістовні, глибокі і самобутні. Розмовам персонажів усмішок, у яких діалог є одним з основних засобів характеристики та оцінки і комічних ситуацій, і тих же персонажів, притаманні змістова насиченість і неоднозначність (іншими словами: багатошаровість змісту). Висловлювання персонажів, по-перше, несуть у собі безпосередню інформацію про людину, обставини дії тощо, по-друге, зафіксовують переносне значення стосовно дії та її учасників, по-третє, відбивають авторську оцінку зображуваного (переважно через самовикриття персонажів). Така поліфонічність і таке змістове та художнє багатство діалогів у творах Остапа Вишні — свідчення високої його майстерності та самобутності.

Саме в своєму, вишнівському, ключі користувався автор прийомами іронічного мовлення, іронічних визначень, характеристик і оцінок негативного факту, дій, вчинків того чи того персонажа. Так, з неабиякою дотепністю він вдається до прийому іронічного лексикотворення — зміни прізвища висміюваного персонажа: «Закерзонило... — пише гуморист в одному з творів. — Закерзонило по всім білім світі, і над радянськими республіками закерзонилось» (художній неологізм пов’язаний з прізвищем англійського міністра Джорджа Керзона). В інших випадках автор шляхом видозміни слів творить визначення та метафори, як-от: «государиться» (на Заході). Щоправда, часом письменник і зловживав прийомом видозмінення або «огрублення» мови, — йдеться про випадки, коли лексичний гумор має не посутній, а скоріш самодостатній характер.

Загалом в Остапа Вишні багатий і різноманітний арсенал мовних лексико-стилістичннх засобів, які надають його усмішкам і фейлетонам неповторного змістовно-художнього колориту, визначають їх своєрідність. Тут — і влучне народне слово, прислів’я, дотеп; і вкраплення в авторську розповідь рядків з народної пісні; і «переінакшення» того чи того слова, дотепна зміна прізвища висміюваного персонажа тощо. З тонким відчуттям комічного застосовує автор прийом зіставлення і, зрештою, поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і різних стилів — побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольної» мови, стилю високого, політичного і буденного. Джерело таких мовностилістичних прийомів і засобів Остапа Вишні — мовна практика народу; вчителями, живим прикладом для митця були класики, передусім — І. П. Котляревський, Т. Г. Шевченко, М. В. Гоголь, М. Є. Салтиков-Щедрін, великий досвід яких він знав і високо цінував як творчий взірець майстерності для радянського письменника.

Певна річ, з-поміж численних творів Остапа Вишні трапляються і дещо поверхові, дрібніші змістом, як, приміром, усмішка «Підмолоджування», написана начебто просто заради сміху. Також не всі з його лаконічних гумористичних і сатиричних мініатюр — «реп’яшків» (коротких ущіпливих відгуків на конкретні негативні факти в житті) — належать до авторових художніх здобутків. Свого часу критика завважувала і поодинокі випадки неправильного вирішення важливих тем, поверхову оцінку зображуваних явищ у деяких закордонних усмішках. Та важливіше інше, основне, як справедливо твердив дослідник: «В цілому ж твори Остапа Вишні 20-х і початку 30-х років засвідчили, що в його особі молода українська література має талановитого сатирика і гумориста, який твердо стоїть на грунті соціалістичної дійсності і послідовно розвиває класичні й народносатиричні традиції».

Ще з більшою силою виявився життєлюбний талант Остапа Вишні в наступний, післявоєнний період творчості. Свою книжку фейлетонів і памфлетів, датовану останнім роком війни, письменник озаглавив словами вбивчого сарказму на адресу ворогів — «Самостійна дірка».

Сатирик таврує презирством і ганьбою заклятих ворогів українського народу здебільшого в невеличких за обсягом фейлетонах, де атмосфера викриття та зганьблення твориться завдяки змалюванню шаржових ситуацій, влучності характеристик і, нарешті, яскравим, містким образам-узагальненням

І в більших обсягом фейлетонах «Великомученик Остап Вншня», «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся» розповідь витримана в ключі побутово-зниженого зображення подій і фактів. Правда, в цих випадках надається більшої ваги аналітично-дослідницькому та історико-оглядовому началам, сміливо використовуються художній домисел, прийоми і засоби умовні, фантастичні.

Універсальний прийом у політичній сатирі письменника — зведення політики до сфери побуту — досить ефективно «працює» на зняття маскувального вбрання з ворогів, на розвінчування їхніх безпідставних, комічних претензій у житті. Треба лише мати на увазі: автор дбає не просто про шаржоване окреслення постатей висміюваних персонажів — для нього найпершим завданням є показ їх комічності перед лицем історії.

Художня сатира Остапа Вишні на зовнішньо-політичні теми правдиво відбиває ставлення народу, що вийшов переможцем з тяжкої війни, до ворожих дій імперіалістичних агресивних кіл, до натхненників «холодної» і паліїв збройної війни.

Здобутки Остапа Вишні в жанрі політичного фейлетону, подібно до видатних здобутків Ярослава Галана в жанрі памфлета, засвідчили утвердження міжнародної теми як однієї з найактуальніших в українській сатирі уже в перші повоєнні роки. Головні риси цієї галузі творчості — партійна гострота, оперативність і високий громадянський пафос викриття наших класових, ідеологічних ворогів.

Велике суспільне значення мали численні виступи Остапа Вишні у повоєнне десятиліття з гуморесками та фейлетонами на теми нашого внутрішнього життя. Навіть за не завжди сприятливих умов (непоодинокі випадки догматизування літературної теорії, зокрема, далеко не творчий підхід критики до сатири та гумору в дусі вимог так званої «теорії» безконфліктності) сатира талановита, правдива, ділова пробивала собі дорогу. І в цьому неабияка роль належить творчості Остапа Вишні.

Визнаний майстер сміху, він виступав перед читачем як глибокий знавець і неперевершений інтерпретатор фактів і всіляких негараздів у сільському бутті. Письменникові усмішки «Дідів прогноз», «Думало», «Зоре моя вечірняя...», «Голова під парасолькою», «Кочівники», «У ніч під Новий рік» та цілий ряд інших — твори бойові, художньо довершені, багаті на правдиві «історії», різні комічні ситуації, в які потрапляють недалекі або й просто байдужі до спільної справи колгоспні керівники.

Розглядаючи художню форму творів Остапа Вишні, критика здебільшого пов’язує майстерність письменника з «секретами» застосування в них лексичного гумору. Це так, і названі нами усмішки багаті на іскрометний гумор, світлий, життєлюбний, нерідко й «колючий» сміх. Мова його творів близька до народно-розмовної (соковита лексика, «гнучка» стилістика, лаконічні народні жарти й фразеологізми, відповідно осмислені і введені митцем у художню розповідь, володіння різними інтонаційними регістрами тощо). Одначе ж, таке трактування майстерності явно недостатнє. Остап Вишня, окрім усього іншого, — майстер комічної ситуації, комічного конфлікту, комічного сюжету. В гуморесках «Зоре моя вечірняя...» та «У ніч під Новий рік» він із неабиякою вигадливістю «розгорнув» комічні сюжети (ледь не життєві бувальщини), які найліпше слугують конкретній меті — сатиричному компрометуванню порочної практики опікування колгоспів чималим штатом уповноважених з району та роздування штатів і в самих колгоспах.

Гумореска «У ніч під Новий рік» — начебто аж неймовірна за своїм змістом: в одному колгоспі, читаємо тут, за штатом вісімнадцять сторожів. Гуморист придумує сюжет, художнє простеження якого веде до повної компрометації подібної безгосподарності (нагадаємо кульмінаційний момент у цій комічній «бувальщині»: в ніч під Новий рік «щось украло» сторожа).

Висміюючи й заперечуючи негативне, Остап Вишня виступає як пристрасний поборник нового, він засобами сатири і гумору утверджує передове, прогресивне, висуває, сказати б, свою позитивну програму. Так, у непоодиноких творах повоєнного періоду гуморист, не задовольняючись «чистим» висміюванням, виводить образ людини з народу — саме як героя позитивного.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1984. – № 4. – С. 36-46.

Біографія

Твори

Критика


Читати також