26-11-2016 Остап Вишня 925

Сатира Остапа Вишні на сорінках української періодики 1918-1920 рр.

Сатира Остапа Вишні на сорінках української періодики 1918-1920 рр.

В.О. Дорошенко

Всеохопний процес нового прочитання української літератури та журналістики XX ст., що розпочався наприкінці 1980-х років і дав загалом добрі наслідки, все ж не захопив у свою орбіту чимало складних колізій їх розвитку, зокрема майже не торкнувся проблем сатирико-гумористичної творчості, світоглядної та мистецької еволюції видатних її представників. Особливо не пощастило сатирі й гумору національно-патріотичного звучання, що творилися як материковими, так і діаспорними майстрами сміху.

Тому практично із нульової позначки доводиться нині приступати до вивчення досить значного пласта сатирико-гумористичної творчості періоду національно-визвольних змагань /1917-1921 рр./, особливо того її сегмента, що розпорошений по сторінках важкодоступних газет і часописів, зокрема таких, як «Нова Рада», «Народна Воля», «Трудова Громада», «Трибуна», «Відродження», «Українське слово», «Нова Україна», «Гедз», «Реп’яхи», «Нова воля» та ін.

На шпальтах деяких із цих видань друкувався молодий Остап Вишня. Єдиний на сьогодні бібліографічний покажчик творів письменника, опублікованих у ці роки, фіксує лише 21 позицію. Деякі з цих виступів, що тематично й ідеологічно наближалися до канонів «червоної сатири», нами були оприлюднені у вигляді цитат, невеликих уривків і прокоментовані (зрозуміло, з єдино можливих тоді «легальних» позицій марксистскої естетики) у статті «Сатира Остапа Вишни периода гражданской войны»; а от в тексті кандидатської дисертації «Остап Вишня - майстер сатиричного фейлетону і пародії (1919-1933 рр.)» для аналітичних спостережень та теоретичних узагальнень було вже залучено 37 виступів письменника з 2 листопада 1919 р. по 17 лютого 1920 р. на сторінках кам’янець-подільських газет «Народна Воля» і «Трудова Громада». Переважна більшість творів друкувалась під псевдонімом «Павло Грунський», деякі - криптонімами «П. Гр-кий», «П. Г-кий».

З-поміж цих майже сорока сатирико-гумористичних прозових творів було чимало таких глибоких за своїм соціально-політичним звучанням і досконалих за формою, яскравих за самобутньою індивідуальною манерою мініатюр, що давало підстави припускати про існування досить плідного етапу в творчій біографії письменника, результати якого (чи бодай якісь сліди) сучасній науці ще невідомі. Підставою для таких гіпотетичних суджень були неодноразові заяви чи принагідні згадки літературних критиків 1920-х років про те, що Остап Вишня почав писати й друкуватися наприкінці 1917 р., хоч на літературну працю остаточно перейшов лише в 1919 році. Сам письменник згадував, що на початку квітня 1918 р. написав «щось на манір фейлетону», спрямованого проти міністра шляхів Центральної Ради Єщенка, однак редактор газети (напевно, «Відродження») О. Олесь, похваливши твір, не зважився його надрукувати. «Потім я ще писав і не носив до редакції, - самокепкував згодом сатирик, - а так, - напишу, сам собі ухвалю: «добре» й порву».

Подібні зізнання навряд чи варто приймати апріорі, розуміти буквально, не обстеживши ретельно весь огром національно-патріотичної української періодики тих років (столичної і периферійної), де, ймовірно, пощастить розшукати незнані зразки ранньої сатири Остапа Вишні. Для цілеспрямованого пошуку слід буде використати інформацію, яку містять численні мемуари, а також архівні документи, пов’язані з арештом і ув'язненням письменника в холодногірській тюрмі Харкова з жовтня 1920 по квітень 1921 рр.

До таких міркувань спонукає нас також передруку «Березолі» (1993. - №3-4. - С. 181-182) памфлету «Казка (про красногвардєйця)», що вперше з’явився за підписом «П. Михайлович» у журналі «Реп’яхи» (1918. - №1 (квітень)).

Зброєю гнівно-презирливого сміху сатирик викриває бандитську, терористичну сутність полчищ муравйовських червоногвардійців, котрі за наказом Леніна підступно вдарили у спину Української Народної Республіки, розгорнули в окупованому ними Києві кривавий комуністичний погром, перетворили українську столицю «на місце справжньої бойні. Знищувалися всі, хто говорив українською мовою, носив на плечах погони або мав просто інтелігентний зовнішний вигляд».

Уже в першому абзаці памфлету письменник вдається до глузливо-іронічної розповіді, несподівано заміняючи у традиційних казкових формулах один-два компоненти на нові: «У одного чоловіка було три сини: два розумних, а третій - більшовик, якого звали Дурасиком».

Усі подальші етапи жандармської, бандитсько-каторжної біографії Дурасика подаються в інтонаційному ключі пекучої іронії, дошкульного глузування, химерних гротескових контрастних діалогів, сценок, карикатурних портретних деталей. Значного комічного ефекту досягає письменник у заключній сцені, де «народний комісар Ленін» особисто приймає Дурасика, називає його визначним громадським діячем і, зважаючи на великий погромницько-терористичний дурасиків досвід, пропонує йому високу посаду червоногвардійця: «Ви замєчательний общественний деятель, - сказав Ленін, - в духе современной соціальной революції, но, к сожалєнію, все еті должності заменени одной високой должностю - красногвардейской, какую і вам рекомендую. Желаєте? - Тольку єнту, - сказав Дурасик і облобизав Леніна. І став Дурасик красногвардейцем».

Досить широкий і різноманітний арсенал засобів сатиричної типі­зації, використаний у цьому памфлеті, майстерно спрямований на вик­риття справжньої антиукраїнської суті червоногвардійських полчищ, котрі прикривалися фіговим листком інтернаціоналізму.

Домінанту художньої структури памфлету «Казка (про красногвардійця)» визначає закон контрастних зіткнень двох сфер - політики і побуту, світу абстрактних понять, термінів і конкретики повсякденності, генетично спорідненої з бурлескно-травестійним комізмом.

У силовому полі цього закону формується поетика переважної більшості сатирико-гумористичних творів Остапа Вишні кам’янець-подільського періоду. З прикрістю доводиться говорити, що основний їх масив незнаний читацькому загалові, оскільки навіть до багатотомних зібрань творів письменника включалися лише чотири («Демократичні» реформи Денікіна», «Про велике чортзна-що», «Антанта» і «Художня» критика»). Власне, лише на ці твори звертали увагу наукові інтерпретатори та популяризатори творчості Остапа Вишні (І. Дузь, Ю. Цеков, І. Зуб та ін.).

Тим часом самобутній талант письменника яскраво зблиснув у багатьох інших зразках політичної сатири, що своєрідно відбила прикінцевий етап боротьби за українську державність, відтворила стан розгубленості, драматичних пошуків нових суспільних орієнтирів молодого покоління національно-демократичної інтелігенції, яка з гірким сміхом розставалася зі своїми ідеалами, сподіваннями, кумирами.

Ось чому під нищівний приціл його дошкульних насмішок потрапляють не лише різного калібру зовнішні загарбники чи поборники «единой и недилимой» - від Денікіна до Леніна і Троцького, а й численні керівники урядових відомств, установ, партій, військових об'єднань тощо, котрі підтримували Скоропадського чи входили до уряду Директорії («Інтерв’ю з урядом УНР», «Фейлетон..., але не маленький», «Ганьба!»), а то й політичні демагоги, казнокради, кар’єристи («Рятуйте!», «Знічев’я», «Логіка»). У фейлетоні «Моляться» сатирик розвінчує імперське обличчя служителів російської православної церкви. Окрему групу складають виступи сатирика на літературно-мистецькі теми (рецензії на новинки літератури, концертні програми, вистави театру М. Садовського).

У ранній сатирі Остапа Вишні превалюють форми іронічно-пародійного письма. І лише в деяких випадках він вдається до відвертої образи зла, до гнівних інвектив на адресу негативних явищ дійсності, б’є по них сарказмом, що нерідко переходить у гірку посмішку чи високе прокляття: «Це - зрада.// Безсоромна, як повія!// Жахлива, як божевілля!// Ганьба їм!». Виступаючи на двобій із новітніми малоросами, «мерзенним і богупротивним панством», Остап Вишня нерідко звертався до Шевченкового досвіду, до його спопеляючих інвектів: «Слухайте ви: тарнавські, лисняки, левицькі і «інші з ними»! Невже ви не чули? Ні, такі, як ви, цього чути не могли! Слухайте! Я вам скажу. Ще коли зачаття ваше не опаскудило черева матерів ваших Великий Кобзар про таких, як ви, сказав», і далі в тексті памфлету «Ганьба!» наведено рядки з поезії Шевченка «Осії. Глава XIV», що закінчуються гнівним пророцтвом: «І вашей кровію, собаки, собак напоять».

Різного роду збіги, паралелі, прямі запозичення чи - ширше - впливи сатиричного слова Шевченка на молодого Остапа Вишню - то тема окремої розмови. Наразі зазначимо, що він все ж таки не пішов по лінії ораторсько-публіцистичної, тавруючої сатири, а обрав собі той тип комічної творчості, який прийнято називати іронічно-пародійним, оскільки він був органічним для таланту й художнього мислення Павла Грунського. Визначальними для цього типу сатиричного узагальнення є різні форми іронії, глузуючого сміху, що не цурається також бурлескної поетики, розмовного просторіччя.

Художній світ ранньої сатири Остапа Вишні буквально бурлить комічними контрастами, глузуючим, зловтішним сміхом, що нерідко звучить крізь сльози, розпачливі прокляття. Образна тканина фейлетонів і памфлетів вбирає в себе всілякі алегоричні уособлення, цілу систему прозорих і замаскованих натяків, алюзій, пародійних стилізацій, непрямих цитувань, що дозволяють події, факти політичного календаря зіставляти, знижувати, конкретизувати реаліями побутового плану. Так, у фейлетоні «Нещасне кохання (конспект драми)» оповідач з гірким усміхом нагадує, що в «одному царстві, у паршивому государстві» 263 роки проживало понад ЗО мільйонів малоросів, котрі нарешті недавно пригадали, що вони - таки українці. Та їхні керманичі ніяк не можуть визначитися у своїх зовнішньополітичних орієнтаціях. їхнє кокетування з Керенським закінчилося фіаско, а «Володя з Льовою» зацілували й здушили Україну до смерті. «Надула» недалекоглядних керманичів і «Гретхен», відкинула їхні залицяння «мадам Воно», марні надії покладають вони й на «панну Зосю». Від таких метань страждає Україна - «Маруся», котру по черзі катують «то Льова з Володею», то «Єго Високопревосходительство - «Сверхдоблестний» «герой «Антон». За власними чи пародійно-прозивними іменами, назвами легко прочитувалися реальні учасники тогочасних політичних подій.

Широкий супільний резонанс, за свідченням критики 1920-х рр., мав фейлетон «Горенько», або «Ой, за кого ж мене маєш, що так серце моє краєш! Ой! (роман історичний)», в якому польсько-українські дипломатичні відносини на початку 1920 року подані як підготовка до весілля Маринки (Західної України) і «рудуватого, гостроносого, миршавого» Шляхтича (Пілсудського). Силоміць засватати Маринку, котра кохає Максима Повстанка (символ Великої України), намагаються і «тато» Свирид Бандура (Петлюра), і «балакуча Химка» вдова Макара Подорожнього (О. Назарук, міністр преси й пропаганди в уряді Є. Петрушевича), і довготелеса «Федора, з Швеців» (член Директорії Швець). Параграфи «шлюбної» угоди судилося підписати «головному управляючому Івану Господу Помолимося»(Огієнкові). Та Маринка не послухалася «родичів» і втекла із дому.

У структуру комічної оповіді часто вриваються авторські коментарі, натяки на переслідування, можливий арешт чи якісь біографічні згадки, як наприклад, у фейлетоні «Шовінізм (За що мене били, б’ють і нахваляються бити)». Це була гордо-обурлива відповідь сатирика на погрозливі заяви «вічно старих і вічно нових опікунів України» - Раковського, Мануїльського та Затонського. Оповідач вдає, ніби він не розуміє суті більшовицько-імперської політики щодо України, бо вона ніби й дозволяє українцеві животіти, але категорично забороняє виявляти свої патріотичні почуття: «любити Україну - зась! Повісять!».

У заключній частині фейлетону розпрозорюються складні терміни - шовінізм і патріотизм; їх не можна змішувати чи навмисне підміняти, як не можна не бачити принципової відмінності між російською та українською ментальністю, між системою ціннісних орієнтацій двох ворогуючих таборів: «Як я, наприклад, кажу «моє поштеніє-с!» Люблі-шті кислу капусту, Пушкіна, лаптушкі, в «ізбє» бруд, телята й воші, і як я співаю «Ванька Таньку полюбіл» і за це все йду і грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб другий це саме співав, теж саме кохав, - так це не шовінізм?!

А як я кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хату, співаю «Місяченьку блідолиций» і нікого це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», - так це шовінізм? І клянуть мене за це, і вішають за це».

Чимало тематичних ліній, образно-художніх форм, жанрових рішень, засобів комічного, апробованих у сатирі періоду національно-визвольних змагань, були розвинені на нових світоглядних та естетичних засадах у творчості Остапа Вишні наступних років.

Л-ра: Українська періодика: історія та сучасність. – Харків, 1998. – С. 45-51.

Біографія

Твори

Критика


Читати також