25-02-2017 Микола Бажан 2411

Метафора Миколи Бажана

Метафора Миколи Бажана

В. Коптілов

Кожен визначний митець слова має свої, притаманні саме йому прийоми побудови художнього тексту, тяжіє до улюблених способів втілення образної думки в безмежному розмаїтті засобів рідної мови. Одна з найістотніших граней самобутності поетичного таланту полягає в умінні по-своєму організувати образотворчі ансамбль побутових слів і книжної лексики, епітетів і гіпербол, порівнянь і метафор. Світобачення справжнього поета відбивається не тільки в завершеній цілісності художнього твору, а й у його деталях, і це дає підставу знавцям літератури вдаватися до таких оцінок, як «сказано справді по-шевченківськи», «цей вислів типово тичинівський», «Рильський так не сказав би»...

Метою цього нарису є розгляд такого складника образної мови Миколи Бажана, як метафора. Справедливість наведеної думки підтверджує не тільки аналіз композиції, розвитку сюжету, взаємодії персонажів у поемах і віршах Бажана. Коли ми придивимося до взаємозв’язку мовних засобів образності в тексті його творів, то переконаємося, що навіть за найбільшими вибухами спонтанної експресивності стоїть точний розрахунок майстра. З особливою виразністю проявляється він у системі Бажанових тропів, зокрема метафор.

За визначенням сучасного дослідника, «метафора — це насамперед спосіб вловити індивідуальність конкретного предмета чи явища, передати його неповторність». До цього слід додати, що метафора є ніби вінцем образотворчих пошуків художника слова, саме вона виступає як авторів «остаточний присуд» суті явища, яке він пізнає. Інші поширені види тропів — епітети, порівняння — здебільшого справедливо оцінюються як підготовчі етапи на шляху творення метафори. Справді, ні епітет з означуваним словом, ні порівняння в тим словом, до якого воно відноситься, не утворюють таких міцних, неподільних єдностей, як компоненти метафори. Ні епітет, ні порівняння, окреслюючи предмет чи явище, не претендують на вичерпність окреслення, тому ряди епітетів і порівнянь завжди потенційно незавершені, завжди можуть бути доповнені новими елементами. Звідси — таке типове для мови художнього твору явище, як однорідність епітетів та порівнянь. Однорідність же метафор принципово неможлива: кожна метафора є завершенням, підсумком художнього пізнання об’єкта на даному етапі.

Простежуючи становлення метафори у творчості Миколи Бажана, помічаємо, що в ранній творчості поета вона явно поступалася місцем іншим тропам. Так, у триптиху «Будівлі» безроздільно панує порівняння (типові для мови цього твору ряди однорідних порівнянь, наприклад: «готичний розцвітав трилисник, мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон», у поемі «Гофманова ніч» — епітет («По рубаних щаблях, по сходах обважнілих і по обвислих, висклизаних схилах — в брухатий льох, в забрьохану корчму»). А в такому визначному творі вже зрілого поета, як «Батьки й сини», метафор майже немає. Один із небагатьох прикладів — переосмислення прямого значення слова брат у звертанні Цупова-батька до своїх синів:

— Зростуть мої сини, робочі чесні ЛЮДИ,
Й за брата встане брат, за батька встане син,
Брати мого життя надійдуть звідусюди,
І буде путь одна, і буде клас один.

У другому рядку цього чотиривірша слово брат ще зберігає приналежність до семантичного поля родинних зв’язків, а вже в третьому рядку, входячи до складу незвичного словосполучення («брати мого життя»), воно метафоризується, спираючись на закріплене в суспільній свідомості людей поняття братньої класової солідарності, братньої єдності.

Чи не найпершим прикладом послідовного високомайстерного використання метафори в творчості Миколи Бажана є його поезія «Віґ Бен» з циклу «Англійські враження». Персоніфікація всесвітньовідомої вежі біля будинку парламенту в Лондоні в образі «кощавого вартового», «старого солдата» дала авторові змогу створити дуже переконливу сатиричну картину занепаду колись могутньої Британської імперії. Особливо дійовим виявився такий елемент цього складного образу, як годинник. Поет малює його і як найвиразнішу деталь башти, і — в переносному плані — звертається до нього, щоб покавати безнадійне відставання капіталістичної Англії від нової історичнрї доби.

Але найвищі зразки глибоко продуманого використання метафори в системі образотворчих засобів знаходимо в творах Бажана 60-70-х років. В одній з останніх наукових розвідок, присвячених творчості поета, слушно сказано: «Як архітектор, формуючи простір, кількома штрихами окреслює великий об’єм, пов’язує частини в ціле, так і поет організовує поетичний твір, його образи і деталі. Бажан знаходить специфічні засоби, які «конструюють» художню цілісність, утворюють її загальну «лінію». У мові — це символ, метафоричний «вузол» і повтор, у композиції — циклічна форма». Недаремно згадано тут «метафоричний вузол». Справді, в багатьох творах Миколи Бажана ми зустрічаємо не просто метафору, а саме переплетення, зіткнення, вузол метафор, що виступає як один із основних конструктивних елементів поетичного тексту.

Показова в цьому плані перша варіація з «Чотирьох оповідань про надію», де змальовано трагічну долю селян півдня України за часів царизму. Починається варіація шестикратним повтором епітета чорний. Кілька разів підряд цей епітет вживається у прямому, зоровому своєму значенні — і коли у свідомість читача міцно входить картина чорного світу, чорного всесвіту (наче негатив звичної всім реальності!), останній епітет ряду раптом метафоризується, бо він, кольоровий за своєю семантикою, співвідноситься зі словом, що виражає звук:

Чорне поле, чорні стріхи, небо чорне,
Чорні лиця, чорні ноги, чорний крик.

Проте ця начебто раптова метафоризація епітета підготовлена всім попереднім невеликим за обсягом, але надзвичайно містким текстом: адже «чорний крик» — це вигук болю й відчаю гнобленої людини, яка не може знайти собі місце в чорному світі насильства, неправди, злиднів. І далі цей метафоричний епітет, з одного боку, наче повертається до свого кольорового значення, а з другого — підноситься до майже символічного узагальнення:

І так весь час, І так весь вік,
Доки тіло почерствіле не загорне
В чорну яму чорний Чоловік.

Через кілька рядків знов натрапляємо на цей епітет, з якого поет щоразу видобуває нові відтінки змісту:

Чорні бурі, ці чортячі бурі
Тяжко й глухо падають згори.
Чорним пилом все навколо вкрито...

«Чорна буря» — це вже термінологічне сполучення слів, так іменуються руйнівні вихори, що проносяться над південними районами України, несучи хмари чорного пилу. Але включений у мережу інших словосполучень із цим самим епітетом, вислів набуває зловісного змісту. «Чорний пил» — це спочатку лише деталь, яка конкретизує узагальнений образ чорної бурі, але невдовзі поет починає розгортати цю деталь, вона набирає дедалі більшої масштабності і, як це часто буває в Бажана, майже непомітно переходить грань, що відокремлює зоровий образ від узагальненості метафори:

Порохом затоптано криниці,
Пилюга зарила джерела.

І далі автор знов і знов повертається до образу ядучого пилу, безплідного пороху, то сполучаючи, то роз'єднуючи два його плани – конкретно-чуттєвий і метафорично-символічний.

...Мов чорне сонце, розпач мовчазливий Зводиться над попелом степів.

Тут в одній клітинці художньої тканини автор поєднав обидві лейтмотивні лінії тексту — лінію чорного світу («чорне сонце») і лінію всепожираючого пилу (тут — «попіл степів»). Засобом їх поєднання виступає «розпач мовчазливий» — настрій, що проймає першу половину варіації. І далі ще не раз переплітатимуться провідні образи твору, наприклад, у гіркому звертанні до селянина-бідняка («Мов пил, ти вщух… в закурену вдивився даль, в безмежність горя й чорноти... у повідь праху, в тьму проваль»).

Ще один образ — образ тиші виникає в поезії, перегукуючись з образами чорної темряви й пилу: «Тишина — як віко на труні», «сльоза німа», «нема на всім хуторі вашім тихішого чоловіка...» Розвиваючись, цей скорботний образ набирає космічних вимірів, здобуваючи виразне експресивне забарвлення і підносячись до метафори:

Тишина згвалтованого поля Заливає світу береги.

І раптом настає злам у цій лиховісній кульмінації чорної тиші. Знаком цього зламу спочатку виступає зоровий контраст. Поява кобзаря віщує кінець суцільної безпросвітності існування уярмленого люду:

В латаній сорочці, босий, вбогий дід,
На дорозі чорній — білий весь, як світло...

Контраст білого з чорним має в цих рядках подвійну функцію. По-перше, він надає виняткової чіткості зоровим образам твору. Але ще більш важливо те, що — за аналогією до метафоричного значення чорного кольору в цьому місці першої варіації — виникає метафоричне значення кольору білого. Біле сяйво надії додає чорноту відчаю, і це особливо ясно відчувається у прикінцевій частині твору:

Кобзар ішов по винищеній ниві,
По згарищу розтерзаних долин,
Весь білий, світлий, сріберний і сивий,
Ішов по чорних кучугурах він.

Але зоровий контраст — і в прямому, і в метафоричному значенні — виступає в першій варіації лише як своєрідний акомпанемент основному контрастові між тишею і звукам, між мовчанням гнобленого народу і вільним словом кобзаревої пісні.

Пил надію й пісню задавив навіки, —
В чорнім горі світу марно згине звук...
Чуєш — ні!
Чуєш — ні!
Приструнок тишу розчах.

І далі слово наче переростає само себе, стаючи втіленням ідеї боротьби проти тієї мертвотної чорної сили, яка важким тягарем навалилась на мільйони трудящих.

Випливай же, слово, плавом корабля!
Виступай степами, омивайсь вітрами,
Потрясайся бурями, громом проридай...

Так два ряди контрастних метафор, повсякчас взаємодіючи між собою, стають конструктивною основою поетичного твору. Як бачимо, сила Бажанової метафори полягає не стільки, в її вишуканості чи несподіваності, скільки в щільному зв’язку з іншими засобами образності художнього твору, в глибоко продуманому автором зчепленні близьких за змістом, майже синонімічних метафор з метафорами протилежного, по суті, антонімічного змісту.

Два образи — вітру і вогню, які виступають то в прямому, наочно відчутному, то в переносно-узагальненому значенні, творять систему художніх засобів «Іскри» — першої поеми книги «Уманських спогадів». Конкретний образ суховію, що «гнав хмуру куряви над Уманню», переростає в похмурий метафоричний образ дихання світу:

Цим прахом злобливим,
задушливим мливом
дихає світ наокольний хапливо,
дихає злиднями, кривдами, бідами,
голодом, хворостями, зненавидами,
горем, образами, люттю, наругами,
зойками й скаргами недолугими.
І в той же час суховій виявляється призвідцею пожежі:

Іди, мети, шалена віхоло, роздмухуй присок, жар збуди, щоб попелисько знов задихало високим полум’ям біди!

Та вже через кілька рядків образ пожежі обростає новим значенням, і пожежа із стихійного лиха перетворюється на символ помсти старому світові за всі заподіяні ним кривди:

Пора пожарів. Пора покари віщує спалах, гуде на сполох.

Так образ вогненної стихії, пройшовши через кідька щаблів свого розвитку, стає образом світла, сяйва безсмертних ідей, і в цьому відбивається не тільки внутрішня логіка розгортання образної системи поетичного твору, а й логіка самої історії.

Патетика випромінюється двома дуже вагомими метафорами, які цілком природно виростають з контексту художнього твору. При цьому Бажан увиразнює зв’язок між прямим і переносним значенням слова (борня, вогонь), досягаючи незвично стислого, афористично-прозорого й переконливого художнього вияву політичної ідеї:

Він, клич борні,
не змовкнув у борні,
Він, сам вогонь,
не згинув у вогні.

В інших творах поета метафора підпорядковує собі всі засоби образності, обростає великою кількістю деталей, уточнень, — і це веде до того, що вся поезія стає, по суті, однією розгорнутою метафорою. Це ми бачимо у вірші «Лампочка вдалині», Починається він з простого, сказати б, побутового спостереження:

В безлюдній далині, самітна й одинока,

Жовтіє лампочка.

Поступово тон розповіді змінюється, інтонація ламається, одне за одним ідуть уривчасті, напоєні тривогою речення:

Скрізь настороженість. Ріка злобливо змовкла.
Заклякнув чагарник. Застигли береги.

Їх змінює злива запитань, на перший погляд, риторичних. Справді, вони лише підтверджують те, що ми й так знаємо:

Для кого ж світиться ця лампочка пожовкла?
Хто вийде поночі на вимерлі дуги?

Відповідь на запитання («Є тільки пустка тьми, загроза й самота, безлуння, і безмежжя, й безчасів’я») поглиблюють виміри змальованої картини, надаючи їй масштабів трагічного узагальнення. Але хід думок оповідача набирає іншого спрямування. Коли досі перед нами було море тьми, яке перемагало закинутий у нього вогник електричної лампочки, то тепер ця лампочка осмислюється як символ боротьби людини проти навколишньої темряви.

...Хто ж тут простяг живлющий струмінь дроту?
Хто зміряв відстані нестоптаних безмеж?
Чи не завчасно хтось почав тяжку роботу
Для світла перший стовп вбивати в грунт?

Знову злива питальних речень, але тон їх разюче відмінний від щойно наведених. У них починає бриніти оптимістична нота, зумовлена тим, що в центрі уваги тепер — образ незнаного трудівника, відважної людини, яка своєю нелегкою щоденною працею здобуває нові обшири, відвойовуючи їх у темряви. Цей образ переростає в широке узагальнення, бо труд кожної людини - від скромного електрика до фізика-атомника чи космонавта — підпорядковано одній меті: долати темряву, нести світло.

...Хвала тому, хто клав крізь тьму і пустку
Надію і маршрут, орбіти і дроти,
Хто зважився ввійта в пил ядерного згустку,
В космічний вічний шторм наважився ввійти...

Фінальні рядки поезії звучать як натхненний гімн творчій праці людини. Цей невеликий за обсягом — лише 32 рядки! — вірш дуже показовий приклад філігранної тонкості й точності Бажанового поетичного слова. Майже непомітно, ледь-ледь відчутними зміщеннями семантики слів та інтонації речень досягає автор поступового переходу прямого значення в метафоричне. Але слово «перехід» тут до певної міри умовне, бо на дні прямого значення слова ніби просвічує його переносне значення — і навпаки. Так звичайнісінька прозаїчна електрична лампочка непомітно переростає в символ пізнання навколишнього світу, в символ боротьби проти ворожих людині сил. А темрява навколо лампочки з буденної прикмети погано освітленої вулички десь на околиці виростає в метафоричний образ усього, ворожого прогресові людства, всього того, проти чого бореться в наші дні кожна чесна людина.

«В незнане вгвинчуй мисль, як вихори спіральні», — сказав Микола Бажан у цій поезії. Не випадково поет висловив свою думку саме так. Кращі його твори — і насамперед недавно опубліковані поезії наче дають відчути уважному читачеві хід художньої думки автора. Ця думка й справді потужно «вгвинчується» вглиб незнаного, непізнаного, ще не освоєного. І одним із найбільш надійних знарядь поетової мислі виступає метафора, яка дає змогу щоденний факт піднести до значущого узагальнення і втілити абстрактне поняття в живу плоть художнього образу.

У першій поезії циклу «Нічні концерти» — у вірші «Криниця Леонтовича» добре видно, як Микола Бажан за допомогою метафоричних словосполучень іде все далі вглиб предмета свого пізнання й змалювання, прагнучи осягти суть музики визначного українського композитора:

Краплинка музики. І оживуть вуста.
Росинка музики. Бездонна глибина.
Сльозинка музики. Як плач землі, свята.
Криниця музики. Не вичерпать до дна
її ні генію, ні вітру, ні літам...

Градації метафор на початку рядків відповідає наростання напруження наприкінці кожного рядка: ніби дві групи інструментів в оркестрі розвивають одну музичну тему. І ось уже її кульмінація, що вбирає в себе попередні повороти мелодії, але на новому, на вищому щаблі, на новому витку «спірального вихору» метафоричної образності:

Струміння музики. Воно іде потоком,
Його не зміряти ані числом, ні строком,
Воно припливами росин, сльозин, краплин
Свій безупинний розливає плин…

Цей образ потоку живлющої води — музики може викликати згадку про знаменитий Шевченків рядок «Прорветься слово, як вода» чи про Тичинине «Біжать світи музичною рікою». Можливо, саме на схрещенні цих асоціацій і виникла низка Бажанових метафор. А може, вона проросла, як колос із зернятка, з образності «Дощового прелюду» з книги «Уманських спогадів». Згадаймо «струм прелюду» та інші метафоричні вислови цього твору. Але найголовніше те, що, послідовно проведений через усю «Криницю Леонтовича» паралелізм вода — музика формує важливу думку поезії: музика так само потрібна людині, як вода, і разом з тим вона

Ніколи напоїть і втамувать не може
Жадоби духу, людської жаги,
За дужість всіх сягань, всіх благ здобутих дужчої,
Ненатлої, упертої, прагнущої
Ще більших злив, ще глибших дум і вод.

Так до ланцюга метафор додається ще одна ланка: спрага — духовна жага, а поетичний твір збагачується новим мотивом уславлення невситимості прагнень людини освоїти світ, у якому вона живе, працює, бореться.

Л-ра: УМЛШ. – 1979. – № 10. – С. 21-28.

Біографія

Твори

Критика


Читати також