Фольклорні елементи стилю письменника
Марко В.
Всі, хто писав про творчість Михайла Стельмаха, справедливо відзначають наявність у ній сильного народнопоетичного струменю. За нашими підрахунками, у його прозі й драматургії використано лише у формі безпосередніх запозичень більше як 150 пісень, десятки казок і легенд, багато прислів’їв та приказок, народних голосінь тощо.
Народна пісня використовується Стельмахом у найрізноманітніших формах, але найчастіше для передачі настрою героя або якоїсь риси його вдачі. Наприклад, пісня «Закувала та сива зозуля», яку співає Григорій Задніпровський, поєднується з його споминами про перебування в неволі, а старовинна пісня «Зберімося, родино», що мимоволі народжується в душах колгоспників, коли вони закінчують сівбу.
Перегукується із фольклором, зокрема із казкою, й така особливість Стельмахового письма, як чітке протиставлення добра і зла, певна їх символізація. Вміло вводить М. Стельмах у тканину своїх творів змістовні казки і легенди, багато з яких відзначаються поетичністю, часто стають своєрідними ідейними полюсами, «силові лінії» від яких розходяться по всьому творові. Такими є легенди про сестер-близнят — сонце і щастя та про буслів тощо.
У прекрасній легенді про буслів, яку розповідає Люба Якову Плачинді, що домагається її кохання і радить забути Романа Волошина, втілені народні ідеали подружньої вірності, чистоти людських стосунків. Ця легенда по-особливому освітлює образи й сироти Люби, й куркуленка Якова. Любу не привабили ні грунти, ні освіченість Плачинди, вона залишається вірною своєму коханню до Романа, такого ж наймита, як сама. Зіставляючи образ Люби з легендою, письменник підносить її образ до рівня ідеалу жіночої вірності, так високо поставленого в народнопоетичній творчості.
Особливе місце в творчості Стельмаха належить прислів’ям, приказкам, народним афористичним висловам, що вживаються як у мові персонажів, так і в мові автора. Завдяки своїй універсальності вони характеризують образи героїв у найрізноманітніших аспектах. Про Дмитра Горицвіта, наприклад, сказано: «Поле не говіркого — роботящого любить», — і тут відчуваються важливі риси його характеру, авторська оцінка, в основі якої лежать принципи народної моралі. Прислів’я й приказки, як правило, у поетичному мисленні Стельмаха не розщеплюються, вони стають його готовими формами. У цьому своєрідність їх стосунків із стилем. Від них, мабуть, іде й важлива прикмета мови Стельмаха взагалі — її афористичність, наприклад: «Революція — мати, а не плаха», «З нас, Михайлику, ще ніхто не знає свого голосу...», «Хто дітей убиває, той жити довго не буде».
Фольклор, зокрема, пісенний, став одним і з важливих факторів формування естетичних і етичних принципів письменника. У пісні — частина душі народу. Її не можна продавати. Такий зміст того епізоду роману «Хліб і сіль», де Іван Ярош відмовляється співати панові за гроші чумацьких пісень, хоч він умів співати, як ніхто в селі. Зате куркуль Плачинда, який теж мав добрий голос, спокусився на панський червінець. Тут підкреслено важливий момент: справжнім охоронцем духовних багатств в найтяжчі часи був лише трудовий народ, для якого пісня — то частина життя, власна історія.
М. Стельмах тепло пише про знавців і виконавців народної пісні. Згадаймо хоч би образи ліберального інтелігента Лісовського з «Хліба і солі» або молодого вчителя Богдана Романишина з «Думи про тебе», які розуміють красу й цінність творінь народного генія, багато роблять для того, щоб зібрати ті незліченні скарби і зберегти їх для майбутніх поколінь. У Стельмахових творах виведено цілий ряд представників трудових мас — прекрасних виконавців пісень. То і сліпий Андрійко в романі «Кров людська — не водиця», у співі якого звучить голос самої совісті народу; і дід Дунай з роману «Хліб і сіль», чия пам’ять зберегла більше тисячі пісень; і кобзар Левко з «Щедрого вечора», якому нічого з молодих років не жаль, лише втраченого голосу жаль; і Євген Метелиця та дядько Андрій з «Думи про тебе», для яких пісня, народне мистецтво — невгасима потреба душі. Для них характерне високорозвинуте почуття краси, людяності, справедливості.
Народнопоетичні елементи властиві художньому мисленню письменника, що обумовлює своєрідність і неповторність його стилю. Коли Мірошниченко перед розподілом землі («Кров людська — не водиця») напружено думає про обстановку в країні, про ще не розбитих ворогів, про банди, що бродять по лісах, у його думки природно вплітаються народнопоетичні образи: вороги ще можуть «снарядами поорати землю, ще можуть засіяти її людською кров’ю і кістьми, але навряд чи будуть жати на ній». Так думає людина з народу, яка сама ходила коло землі, для якої наведені слова не лише пісенні образи, а звичайний спосіб мислення, обумовлений передусім трудовим досвідом.
Стара Чайчиха говорить онукові перед його відправкою до далекого Сибіру: «Хай тобі, дитинко, буде все і з землі, і з води, і з роси, щоб ти був, мов золото, ясний, наче весна, красний, мов хліб, добрий...» — і перед нами розкривається вся її душа.
Мова Чайчихи не звичайна стилізація під щедрівку для відтворення відповідного колориту, вона органічно пов’язана з характером самої героїні, близької до пісенних образів жінок, матерів. Фольклорні елементи в її образі підпорядковані розкриттю ідеалу, який знайшов відображення і в народних піснях. Доброта і щирість, багатство і щедрість душі простої жінки-трудівниці віддзеркалені в тих, віками освячених і віками утверджених мірилах людського щастя і краси — мов золото, ясний, наче весна, красний, мов хліб, добрий.
Лише окремими штрихами вводить Стельмах фольклорні елементи до художнього малюнка при зображенні таких героїв, як Дмитро Горицвіт, Данило Підіпригора, Максим Туровець і ін. Наприклад, у мові Горицвіта, коли він прощається з дружиною і йде партизанити в ліси, оте пісенне «наче вінок за водою» («От і пішло його щастя, наче вінок за водою») поєднує в собі трагічні й ліричні ноти. В аналогічній ситуації у мові Туровця, якого письменник порівнює з Кармелюком, зустрічаємо народнопісенний образ чорного ворона — ворога. Через усю третю частину роману «Дума про тебе» проходять картини жнив, косовиці, молотьби як образи битви, війни. То не прості тропи, в основі яких лежать асоціації із землеробською працею (хоч, зрозуміло, й вони тут наявні),т— у Стельмаха ці образи набувають, кажучи словами, О. Соколова, стильової характерності. Входячи до сфери стилю, такі образи наближують сучасних захисників Батьківщини до героїчних образів українського епосу, відважних оборонців рідної землі, як Байда, Морозенко та ін.
При змалюванні Ярини Безкоровайної в «Думі про тебе» письменник не використовує безпосередньо фольклорних образів, а тільки своєрідно нагадує їх читачам певними асоціативними зв’язками. Ось як передається у романі краса молодої жінки: Ярина «така, як із колядки вийшла». Хоч тут конкретні риси портрету не відтворено, але поетична сила колядок з усією повнотою доносить до нас чудовий образ жінки, ідеал жіночої вроди. «Універсальна значимість образу колядок та щедрівок, — пише О. Дей, — давала змогу піднести в ідеальну сферу будь-якого із слухачів, господаря, господиню, дівчину, парубка чи й дитину».
Саме в таку «ідеальну сферу» піднесено образ Ярини, образ наскрізь поетичний і романтично звеличений.
Як же цього досягає автор? Порівняння дівчини із зорею, із сяйвом золота — традиційно народні, вони відбивають найвищий ступінь позитивних якостей героїні. М. Стельмах не називає ці якості, вони закладені в самому понятті «дівчина з колядки». Тому принцип використання цього порівняння — «як з колядки вийшла» — цілком сучасний, побудований на широких асоціаціях.
Іноді тропіка Стельмаха ще більш віддалено зв’язана з фольклором. Так, Марко Безсмертний порівнюється із птахом з «одерев’янілими крилами». Епітет «одерев’янілі» не фольклорний, але спільність із фольклором все-таки є: такі чарівні перетворення можливі лише в казці. Але спільність ця полягає не в прямій аналогії з казкою — вона сягає глибин метофоричного мислення, із якого виросла й сама казка.
Народнопоетичні елементи проникають до стилю Михайла Стельмаха й у філософських роздумах автора про життя та його плинність («Непомітно, наче рибина в глибині, пропливають літа; не вловити їх неводом, ні вороними кіньми не дігнати, і не прийдуть вони до тебе, як ті далекі родичі, в гості»); і при зображенні картин природи («... по землі ходять тіні, так, як в купальську ніч ходять дерела...»). Коли ж ті картини подаються через сприймання героїв, то вони мають пряме відношення до їх образів. Ось Данило Підіпригора бачить, як підводиться місяць, мов, «млиновеє коло» — і ми в самому способі його мислення відчуваємо людину, закохану в народну поезію, людину мрійної, поетичної вдачі. Уміле вплітання фольклорних деталей (порівнянь, персоніфікації тощо) у художню тканину робить її барвистою, соковитою, по-народному простою и красивою.
Фольклорні образи в творах Стельмаха нерідко дістають нове життя, нове переосмислення, набувають нових, нетрадиційних, ознак. Так у «Правді і кривді» Георгій Побідоносець стає символом воїна, що вбиває «Гітлера-зміюку». А казковий образ смерті по-новому «опредмечено», коли автор порівнює її з «велетенським рентгенознімком». Введення спеціального терміну «знімає» казковість із цього образу, зближує йою з образами представників кривди. Суперечка Марка зі смертю, перемога над нею займають важли місце в ідейному звучанні роману, в ідейній насназі образу Безсмертного.
Надзвичайно цікавим моментом у зв’язках Стельмахового стилю з фольклором є використання, творче засвоєння письменником різних сторін поетики народної творчості від звичайних повторень до сюжетних ходів. «Потемніли луги, потемніли» — такі повтори зустрічаємо в новелі «Столяриха». У певний художній принцип викристалізовуються вони в наступних творах письменника, особливо в романі «Дума про тебе»: «Осіння ніч, холодна осіння ніч...», «...тільки згадки та печаль, тільки печаь та згадки»...
Характерне для народної пісні звертання, до сил природи, до абстрактних понять, як до живих істот, знаходимо в романі «Велика рідня»: «Хороші ви, березневі ночі, хороше життя, коли дивишся на вас ясним правдивим поглядом». Але традиційна форма, наповнена новим змістом — радісними почуттями Дмитра Горицвіта, що ступає на шлях життя в колективі, — й сама дещо змінилася. А ліричний, схвильований тон доповнився нотками бадьорості, зумовленими торжеством колективної людської сили над стихією.
Фольклорні елементи, зокрема казкові, проникають і до сюжетної канви деяких творів М. Стельмаха. Історія літератури знає подібні факти. Згадаймо хоч би казкову основу сюжету поеми І. Франка «Мандрівка русина з бідою». Творів, повністю побудованих на казковому сюжеті, у Стельмаха немає, але елементи його трапляються. Так, у «Правді і кривді» є місце, що дуже загадує казочку про горобця-молодця, якого не хотіла погойдати билинка.
Важливе значення має ще один аспект зв’язків Стельмахового стилю з народнопоетичною творчістю українського народу. Маємо на увазі ознаки національної своєрідності в стилі письменника. У Стельмаха вони виражені яскраво, але ця проблема потребує спеціального дослідження.
Л-ра: Народна творчість та етнографія. – 1972. – № 3. – С. 81-83.
Твори
Критика
