Михайло Томчаній. Жменяки
(Уривок)
16
Людська душа — чутлива. Якщо підійти до неї ласкаво, вона ласкаво відгукнеться, з любов’ю — любов’ю відповість. У людині все є, тільки треба вміти, як його викликати назовні. Що не кнопочка, то інший дзвінок в людську душу, від того залежить, що ти шукав і на яку кнопочку натиснув.
Бува, що, й найчесніша людина потягнеться, не спитавши, до чужого. Хай це троянда, що виглядала з-за паркана, чи соковита груша з саду. Невелика провина, але все-таки, коли твоя рука сягала за тим, що для когось дороге, то якась струна забриніла у твоїй душі, що ти береш річ, яка тобі не належить. Хоч маленький, але ти злодій, бо зірвав троянду, щоб красою насолодитися, взяв грушу, щоб її соками поживитися. Ти міг пройти повз паркан, за яким. росла чудова квітка, помилуватися красою без того, щоб торкнутися рукою, хай милуються й інші нею. Але тобі цього було мало, ти хотів бути її власником, хоч у своїх руках вона, зірвана, знайшла свою смерть: передчасно зів’яла і осипалась. Ти просто про це не думав: бачив гарне, і тобі хотілося його мати в руках.
Лист від Петра глибоко вразив Верону, нагадавши їй про обов’язки дружини, про вірність, яку вона зрадила; викликав жаль до людини, з якою вона зв’язана шлюбом. Жінка сердилася на себе, що не встояла перед спокусою, сердилась і на Юрка, який пробудив у ній приспане почуття, збунтував у її жилах гарячу кров, підняв усе те, що було в її молодому тілі міцнішим від обов’язків дружини.
Для самозахисту вона намагалася викликати зненависть до Юрка, яка начебто мала посилити почуття вірності до чоловіка. Але минав день за днем, усе навколо мінялося, ніщо не стояло на місці. І пшениця, по якій ще кілька днів тому бігав вітрик, грався її колосками, зараз вже змелена на борошно. А завтра Верона з неї зварить галушки. З часом і ненависть до Юрка слабшала, хоч би тільки тому, що людина не може довго носити у собі таку отруту, а крім того, та ненависть була тільки самозахистом проти кохання. Але Юрко не приходив, то іі захист був непотрібний. З часом до Верони знову вернувся спокій. Але, якщо вона думала про свого чоловіка, не могла оминути Юрка, який стояв на дорозі її щастя, каламутив чисту воду її подружнього життя.
Сьогодні вона пізно поверталася з млина. За роботою й забула, що корова не подоєна. Взяла ліхтарик, дійницю, в яку налила води, і пішла до хліва. Корова, яка не лягала з повним вим’ям, радісно замукала, почувши з порога дзенькіт дійниці і хлюпкания води. Ліхтарик Верона повісила на дерев’яний кілок, забитий у стіну, і підійшла швиденько до корови.
Дорога моя Сивулько! Твоя газдиня за роботою забула про тебе,— і почала гладити корову, обнімати за шию. Сивулька, відчувши ніжність, простягнула голову, щоб газдиня приласкала її, почухала біля вуха. Верона довго пестила Сивульку, гладила її чисту мордочку.
Спочатку видавлені цівки різко задзвеніли в порожній дійниці, згодом збилися в біле шумовиння і, здавалось, кипіли. Пахло свіжим молоком і прілою травою, що їла Сивулька. Цей хлівний запах корови, свіжого молока викликав у молодиці якісь незрозумілі почуття радості й невідомого бажання, що їй залишилися відтоді, коли вона була дівчиною: саме під час доїння корови вона часто думала про зустріч з Юрком, який . прийде до хвіртки.
Вона закінчила роботу, підвелася з ослінчика, відставила його під стіну і поставила туди дійницю з молоком. Потім узяла в руки вила, щоб почистити під коровою і постелити їй на ніч.
Враз Верона оглянулася, відчувши на собі чийсь погляд, і стала, мов заворожена, з вилами в руках: на порозі з’явився, наче привид, Юрко. Оглянувшись на подвір’я, пішов до неї.
Не підходь! Буду кричати!—і наставила вила на нього.
Верона і сама не знала, як її роззброїв Юрко, як вона з ним опинилася в хаті. Молоко залишилось не цідженим, а в кутку до ранку блимав ліхтарик.
Юрко повернувся додому на зорі, трохи приліг на сіні й заснув. Усі пішли на роботу, хто куди, а його ніби навмисне ніхто не збудив. Тільки батько залишився ще вдома, щоб поговорити з сином. Юрко так міцно спав, що й не чув, коли сільський пастух виганяв череду на пасовище. Від був сердитий на пастуха, на себе і на батька, з яким у нього зараз буде гостра розмова.
Няню, чого ви мене не збудили?— спитав Юрко, коли старий Жменяк з граблями на плечі з’явився на току.
Отож я хотів, щоб ти, синку, спочив, бо у молодички під периною не виспався. Ой, гарну має дружиноньку Петро Сосняк! Може тішитися! Ще за Петром перина не вистигла, а вона вже з легінями гріється. Най Петро бігає за доларами, а за його жоною — хлопці.
Я не до Верони ходив, няню!—збрехав Юрко, бо йому не хотілося слухати такі слова про дорогу для нього людину.— Чого це ви так говорите про неї?
Ти кажи ці казки, хлопче, ось таким маленьким,— і показав рукою.— Ти це скажи малому Іванкові, то він тобі повірить, що стрико йому правду каже. Ну, коли ти не був у Верони, тоді кажи, де ти був? Біля іншої? Біля дівки ти провів нічку?
Ви мене, няшо, по сповідайте. Ви пе піп, щоб я вам усе розповів. Та що й тому попові не все скажеш па сповіді.
Я для тебе епіскоп, сам папа римський!—засичав старий Жменяк.— Переді мною ти нічого не сховаєш! То я тебе для цілого села тримаю? Показуй свою силу в роботі! Я вже тобі ясно казав — женися, коли хочеш жінку мати!
Хіба я мало роблю, няню?! Не досить того, що кожний день спину гну, а ви ще хочете знати, куди я ходжу? Чи я не можу мати своїх таємниць? Дні усі вам віддаю, то хоч ночі залишіть мені!
Ну, тепер уже можеш спати скільки хочеш, мене
ти не слухаєш, то ламай собі в’язи, де сам хочеш і з ким хочеш. Дорога тобі вільна! В який бік хочеш, туди йди! На мене ти не гни спину, бо я ще свою маю і не шкодую її від ночі до ночі.
Ага, покосили, помолотили, то зараз мені дорогу показуєте?! Виганяєте, як пса короставого?! Піду! Ще маю дві руки, вони мене якось прогодують.
Звістка про те, що Юрко Жменяк пішов від батька, так схвилювала Верону, що вона того дня не знала, куди себе приткнути. Вона і раділа, і боялася. Як це все може кінчитися для неї? Всяко, тільки не добре. Інакше й не може бути. Вона пам’ятає Юркові слова: «То ще не пізно, Вероно. Ти від Петра не маєш дітей. Я житиму з тобою, хоч мене потім поховають на цвинтарній межі між убивцями і вішальниками...» «Ой, жити на віру, родити дітей-байстрюків? Ні-ні, не хочу, Юрку, щоб за мною люди плювали. А ти наситишся любов’ю й підеш до батька свого, знову станеш легінем, а я втрачу все і на цьому світі і на тому — не буде мені спокою, самі муки і страждання. Всі відвернуться від мене, залишуся сама з гріхом, і він буде точити моє тіло, як хробак могильний, точитиме, точитиме, доки не переточить його. Та й ще діти мої, які народяться, будуть мене проклинати, що я породила їх з гріхом і ганьбою. Не треба мені цього, ой не треба, Юрку!»
Увечері до неї прийшла свекруха. Розпитала, що нового, як живе; здавалося, хотіла сама сказати щось, але стрималася.
Як добре, що ви прийшли, мамо,— раділа невістка, наче якомусь рятівникові, за якого вхопилася в останню хвилину обома руками,— Мамо, я хочу вас попросити, щоб Марічка прийшла до мене спати. Я вже сама збиралася за нею піти.
То вже най сьогодні прийде?— спитала свекруха.
Зараз, мамо!
То я вже побіжу, щоб не лягла спати,— обличчя старої прояснилося.
Я її буду чекати, мамо,— зітхнула Верона, наче якийсь важкий камінь скинула з грудей.
Свекруху вона провела до хвіртки й повернулася в хату, яка здавалася зараз пусткою.
Юрко влаштувався у радванській каменярні. Робітники скоса дивилися на парубка, вважаючи чужим і що він потрапив до них без особливої на це потреби для нього самого і для них. Сміялися з нього, коли бачили, що камінь не колеться під сильними ударами його важкого молота. Він бачив ці насмішкуваті погляди, відчував їх на своїй спині, вони обстрілювали його з боків. Спочатку він і сам сміявся з ними, йаче йшлося про когось іншого, а не про нього, але потім усе це набридло йому, і він мовчки почав сердитися на них, бо вони дошкуляли. Дрібні уламки розліталися з-під його молота, але камінь не коловся.
Ти чуєш, Жменяче?! Не для тебе вигадали камінь. Біля тебе близько не можна втриматися,— гукав рад- ванський молодий Горняк, який працював з батьком.— Ти всім нам очі повибиваєш своїми вибухами. З-під твого молотка розлітаються кам’яні бризки, як вода з-під праника.
А ви всі, хто боїться осліпнути, не тримайте на мені свої очі,— розсміявся Юрко, радіючи, що хоч чимсь може допекти дошкульникам.
Ти й сам швидко можеш залишитися без них,— прийшов на допомогу синові старий Горняк.— Твій няньо, мабуть, хотів послати тебе до Америки, а ти сюди прийшов «долари» заробляти. Тут, хлопче, не заробиш і па вошливу масть.
Якось на себе зароблю! Дітей не маю, себе прогодую!
Настала довга мовчанка. Кожний, мабуть, думав над словами Жменяка. Справді, він парубок, якось прогодує себе, а у кожного з них діти, жінка та й ще стара мати, а в декого й батько.
Не силою бери камінь, а розумом,— почав навчати односельчанин Павлюк,— бо камінь не піддається, коли чує, що по ньому б’є новачок. Це тобі не простий камінь, а граніт! Бий по тих місцях, де він слабше тримається, придивись, а потім бий! Марно не трать силу, бо й-до обіду її не вистачить, а працювати треба до вечора.— Павлюк підійшов до нього і показав:— Ану, стукни по цьому місцю. Чого дивишся на мене? Ну, бий! Косити тебе не треба вчити, бо ти в цьому професор. А камінь також має своїх професорів.
При першому ударі брила дістала маленьку тріщину, а при другому ударі розкололася.
Ну, бачиш! Спочатку добре подивися, куди вдарити молотом. Не квапся бити і бережи силу.
Нащо йому сила?— знову озвався молодий Горняк.— Дітей не має, пі жінки. Він всю її віддасть каменю.
А ти не теліпай по мені язиком! Бо твоя голова м’якша від каменя. Може тріснути від першого удару. Це ти біля свого батька так легінишся, тримаючись за його штанину? Так розгавкався, що тебе чути на третє село! Але кожний чує, що то щеня дзявкає!—гостро відповів Юрко.
Важко було вгадати, чи він сердиться, чи жартує. Але молодий Горняк волів піти на примирення, бо знав, що з Жменяками жарти кінчаються погано.
Це ти, Юрку, і фіглювати не вмієш? З ними, з фіглями, і працювати легше.
А ти не будуй їх на мені! Щоб тобі легше працю- валося, то мене не скубай! Бо зуби собі поламаєш! — і засміявся так, що вже молодий Горняк не наважувався його зачіпати.
Коли пролунав свисток, всі залишили роботу й пішли обідати. Такий час підривники використовують для закладання динаміту і для вибухів. Влітку каменярі проводять свою обідню годину на Долинці, що розляглась між лісом і каменярнею. Тут, в затишку кущів шипшини, ліщини, граба, верби — та що тут тільки не росте!— чекали їх з обідом діти чи жінки. Сюди приходив також з каменедробарки Юрків вуйко, вкритий кам’яною пилюкою. Обід приносила Марія. Вона готувала для них обох. Юрко зараз влаштувався у них жити. Вже домовився, що взимку він спатиме в коморі, куди поставлять йому ліжко і чавунну піч. І цей молодий Жменяк шукав притулку у вуйковій хаті.
Чути було стукіт ложок, сьорбання. Діти й жінки, які приносили їсти, гомоніли, розповідали, що нового в селі, а їхні годувальники коли-не-коли ліниво, ніби й слова були для них важкі, як камінь, щось запитували чи відповідали. З-під кущів дихало торішнім листом, пахло травою та різним зіллям, ліщиною, вільхою. Поблизу сварилися горобці, перелітали зграйками з куща на кущ, цвірінькаючи. Люди, втомлені важкою працею, накрившись хто капелюхом, хто шапкою чи носовою хустинкою, лежали в затінку, доки їх не піднімав дзенькіт залізної рейки, що висіла в каменярні на стовпі.
Згори пекло серпневе сонце, а з боків дихало теплом нагріте каміння. Люди піднімали тяжкі молоти і били по граніту. Тіла їхні обливалися потом, щоб захиститися від сонця. Вони знову і знову пили з глечиків, з пив- ників теплу воду, бо даремно її ховали за кам’яні брили і прикривали піджаками від спеки. А вона не вгамовувала спраги. Зранку ще сама скеля кидала довгу тінь, яка швидко меншала, стягалася під скелю, а пізніше й зовсім зникала.
Робота скінчилась. Юрко чекав вуйка з каменедробарки, яка теж зупинилася. Парубок ніяк не міг звикнути до її несамовитого нестерпного гуркоту. Вуйко вийшов з того пекла шуму та грюкоту, яке хоч затихло, та все ще гуло у вухах.
Юрку, може, скупаємося?— спитав.
Парубок зрадів такій думці, і вони попрямували до річки, що текла тут же, за полем, орендованим городниками.
Вуйку, треба мати добрі нерви, щоб кожного дня слухати ту музику вашого млина, де ви працюєте млинарем, робите з граніту кам’яний грис.
До всього можна призвичаїтися. Що тільки людина не робить, щоб заробити на прожиття! Ця гуркотнява дражнить нерви тільки спочатку, а потім вони якось звикають до неї. Коли, два роки тому, припинили роботу в каменоломні, бо наш кам’яний грис ніхто не купував, то вже ця вимушена тиша мене дратувала, хотілося послухати тої кам’яної пісні.
Юрко посміхпуш'н і подумав: чи жартує вуйко, чи правду кажім’
11 у, мк іди робота?
Троба «никнути. Ви ж самі так казали... І до каміння, і до людей. Оцей Горняк молодий, а йому ще допомагає батько, вони посмішкуютьея з мешз. Я їх прися кпун. А ви казали, вуйку, що робітники — дружний народ!
Ти ж, Юрку, не робітник. Вони вважають, що ти для них чужий! Хіба не так? З няньом помиришся, він тебе покличе додому, і знову візьмеш косу, будеш розмахувати нею на своєму полі, на сіножатях. А їм вічно
камінь лупати. В них залишається тілький той молот, що ним каміння розбивають, і дві руки, з якими народилися на світ. Та й ще той молот не їх, бо дістали його від каменярні.
А мені так само: вічно косити, копати землю, орати, сіяти. Хіба газда спить? Хіба його не те ж сонце пече в жнива, хіба він не стікає потом? А що йому з того? Кращий шматок кладе в писок?
Сопце, воно одне, але ми ще не так давно пережили кризу, щоб про неї могли забути. Те безробіття, ще й сьогодні лякає нас. І кожний з нас боїться, що одної красної днини роботи не стане. Тобі скажуть: завтра не приходь, бо камінь нікому брати, той кам’яний грис, як ти казав, не має покупця. А їсти треба щодня, чи є робота, чи нема, а руки треба утримувати; та непевність, яку нам приносить кожний наступний день... Ти не дивуйся Горнякові. І ти з нього посміявся б, коли б він узяв косу, яку ніколи не тримав у руках. Молот уже так йому приріс до рук, що сміх його бере, коли бачить людину, яка не вміє поводитися з цим знаряддям, не вміє розбивати кам’яну брилу. Він сміється, бо... людина просто не може жити без сміху, без пісні. Ти ще не бачив обідраних і голодних людей, які співають? І добре, що вони співають, бо життя сильніше над усе! Не будуть сміятися з тебе, посміються з самих себе, завжди знайдуть привід.
Вуйко так переконливо говорив, що йому не можна було заперечити. «Він знає людей!»— подумав Юрко.
Роздягнулись. Одяг залишили під кущами верболозу, а самі полізли у воду.
Ой, як добре, Юрку. Яка водичка! В одному місці наробишся, як собака, а в другому освіжишся. Розкіш- яка! Є сонце на небі і є холодок на землі, пилюка кам’яна
і чиста вода! — І вуйко почав мити обличчя, волосся.
Юрко оглянувся туди, де лежав їхній одяг.
Юрку, не оглядайся, не турбуйся, від нас нема чого красти. Лахміття таке, що за нього нічого боятися,— і засміявся. Він радів свіжій воді, мов дитина.— Отак, Юрку, робоча людина мала б користуватися всіма благами землі, як оце ми зараз водою, отак купатися в добрі, яке нам дає земля,— і ліг у воду, почав перевертатися й ніжитися в пливучих прозорих хвилях, насичувався хорошими почуттями, що їх щедро давала гірська бистрина.
17
Долинка, через яку бігла з села стежка в каменярню, вранці блищала краплями роси. Вони лежали розсипаним намистом на траві, сережками висіли на листках кущів, диких груш і черешень, що росли понад рівчаком. Влітку тут лазили завжди голодні на садовину діти, щоб поласувати червонуватими плодами черешень ще до того, як вони ставали зовсім червоними, а восени — за дикими грушами-гнилицями. Робота в каменярні починалася після ранкових вибухів: •гнізда для динаміту готувались напередодні по обіді. Цією стежкою ходила в ліс по дрова біднота з маленьких халуп Нової Радванки. Матері несли на спині хмиз, а дітлахи тягли за собою якусь більшу чи меншу гілляку. Ця стежка і дорога жили від зорі до темної ночі. Іноді тут люди зустрічали незвичну особу. Стежкою від річки піднімався вгору одягнений у реверенду католицький піп, друг пані Вінерової. Чому він вибирав цю найважчу дорогу? Тож вона досить круто піднімалася вгору біля каменедробарки, далі йшла між валунами краєчком лісу, потім благочестивий переходив на стежку, яка вела через пасовище над виноградниками просто на подвір’я пані Вінерової. Цю нелегку дорогу, якщо взяти ще до уваги кругле черевце благочестивого, він присвячував пану богу, щоб той простив йому все те людське,— піп теж людина,— що йому дістається від великоможної пані Вінерової. Пан превелебний був людиною вродливою, з ямочкою на підборідді. Такою самою ямочкою бог наділив і сина пані Вінерової.
Поміщиця мала чоловіка, а католицькі попи мають тільки куховарок. Кажуть, що його куховарка постаріла і нариті, ужо носмачпі страви. Тому пан превелебний іиілін їсти то, що йому іноді варить пані Вінерова. Вона часто встає вранці, коли пан благочестивий залишається на ніч у виноградниковому. будинку, де влітку живе пані, будить служницю й пошепки говорить їй: «Юлко, ютань! Підемо на виноградник і принесемо мускату. Зробимо панові таку несподіванку. Вони дуже люблять грона з росинками на бомбульках та й заслужили цього!..»
Пан превелебний спав у окремій кімнаті, як і личить католицькому душпастирю.
Юрко встав сьогодні раніше за вуйка, пішов у сусідський сад, зрізав там кілька паростків абрикоси і прищепив їх очкуванням до молодих слив, що росли у вуйка біля хати. Звідси він пішов прямо на Долинку, де бачив раніше у заростях молоді сливи.
Ножем прочистив місце і взявся до роботи. І не помітив, що на нього хтось пильно дивиться.
Що ти робиш, синку?
Юрко підвів голову: на стежці стояв піп. Привітавшись з ним «Слава Йсусу!», парубок відповів:
Прищеплюю.
Так-так, прищеплюєш. Добре діло робиш, синку. А. це кому? Бо он та сіножать належить,— і показав рукою,— радвенській парохії, там косить дяк, а це ти на чиїй прищеплюєш?
Я не знаю. Хіба не однаково? Ця земля, мабуть, нічия. Я працюю ось' тут, в каменярні. Бачу, ростуть молоді сливи, думаю: краще, коли тут ростимуть абрикоси, вони смачніші від слив.
Як виростуть абрикоси,— мовив піп,— то й господар знайдеться тої землі.
Господарями будемо ми. Влітку тут обідаємо. Та й люблю я цю роботу коло рослини. Щодня будуть на моїх очах.
Як ти гарно говориш, як поет. Прищеплюй, прищеплюй, а господар знайдеться, як підростуть абрикоси. Тобі не камінь розбивати, а газдою бути.
Я був, та няньо мене з дому прогнали.
Настала мовчанка, яку порушив піп:
За що, синку? Не слухав його? А заповідь божа каже: «Чти отця свого і матір свою, да благо ти буде і долго літ проживеш на землі».
За любов, отче духовний, за любов!— відповів Юрко, виходячи з кущів.
З каменярні почулися вибухи. На стежці з’явився вуйко з Ільком, який щодня проходив через його двір. Юрко пристав до них і пішов до каменярні. А піп залишився на стежці й дивився їм услід, мабуть, хотів знати, яка це любов, що за неї прогнав батько сина.
Піп провів їх довгим поглядом. Іноді йому самому хотілося пожити по-людськи, але він не мав у собі стільки сили, щоб скинути реверенду і теж піти... з двору отця небесного, назвати свою дитину — сином. І так живе боягузом, наслухаючись до шуму праці, а життя Пливе повз нього.
Каменедробарка загуркотіла, почувся стукіт вагонеток, а люди почали важкими молотами розбивати твердий граніт. Пан превелебний встав з трави, де він трохи досидів, щоб перепочити, і пішов далі стежкою, що кінчалася у винограднику на подвір’ї пані Вінерової.
18
І на Долинку прийшла осінь. Траву покосили, куратор — старий Сосняк — вже відвіз отаву панові дякові. Тут з’явилися діти з коровами. Листя черешень палало червоним полум’ям. Кущі одягнулися по-осінньому — в строкате. На шипшині висіли червоні плоди, наче намисто. Долинка причепурилась, як молодиця у святковий день.
Юрко бачив Верону кілька разів у церкві і на цвинтарі в неділю, але говорити з нею не міг, бо вона завжди була з кимсь. Здавалося, це робила нарочито, щоб Юрко не міг підійти до неї. Марічка щовечора приходила до неї й там ночувала. Юрко спробував підійти до Верони у двір, стояв під вікнами, які вона навмисне не аапинала, щоб, коли прийде, бачив, хто в неї в хаті, і не заходив. Юрко сердився і проклинав долю.
Вуйчина, яка здогадувалася, через кого Юрко посварився з батьком, часто приносила з села новини, які його цікавили, хоч він цього намагався не показувати по собі.
Петро Сосняк прислав жінці через «Словацький банк» сто доларів,— розповіла вона, дивлячись на хлопця.
Ну і що?—спитав він байдуже.
Та нічого. Що мас бути? Така новина в селі. Ще прислав гроші па церкву, які там зібрав. У неділю, кажуть, піп ниголосить у церкві, Соснякові будуть співати «Мпоган літа...». І листа прислав Вероні. Пише, що дуже забанувався1 за домівством. Пише, що туди, за океан, і вітер не долітає з нашого краю, жодна хмаринка пе допливе, бо три рази упаде в море, доки досягне того берега.
Так було, як тітка говорила: в неділю Соснякові співали «Многая літа».
Осінь, що відпочивала на Долинці, збиралася йти кудись на -південь, за ластівками. Вночі чути було тел- готіння диких гусей. Листя майже все осипалося з дерев, прикриваючи собою коріння. Щодня вранці Юрко зустрічав тут густу холодну росу, що вкривала сіножать і кущі. Пізніше пішли осінні зливи; стежки розмокли, мрячило, голі осиротілі кущі плакали від холоду. І Юрко заплакав би, коли б міг. Серце боліло, туман ліг на шляху, і Юрко сам не знав, куди йде.
А Верона окопалася, поставила біля себе варту і сховалася за тою огорожею, бо тільки так могла зберегти свою жіночу честь і вірність чоловікові.
У стодолі вже було холодно ночувати. Вуйко з Юрком збили з дощок ліжко, вистелили житнім околотом і накрили білим простирадлом. Перину і подушку принесла Юркові потаймиць мати. Вона щоразу, коли пекла хліб, одну хлібину приносила синові. Бувало, й борошна принесе. Старий Жменяк прикидався, що він цього не бачить. З німим послала мішок картоплі. Стара не дала доти спокою Жменякові, доки -той не послав німого у ліс вуйкові по дрова. В коморі поставили піч, над ліжком повісили лампу.
Вуйкові двоє синів — Михайло та Іван — працювали в місті, вчилися на продавців у продовольчому кооперативі «Чехословацького легіонерського дружства». Михайло закінчив чотири класи горожанської школи, а Іван тільки два. Більше їм не міг дати вуйко. Мусили самі на себе заробляти. Михайло вже обслуговував покупців, а Іван носив на спині у кошику замовлені покупцями товари.
Настали довгі вечори. У вуйковій хаті збиралися люди, щоб послухати його читання. Часто бралися за Шевченків «Кобзар». Павлюк приходив першим, коли ніч лягала на його валуни біля хати. Він, як завжди, складав свої натруджені за день руки на коліна і сидів на маленькому ослінчикові, якого щоразу приносив з собою. Коли якось Павлючисі урвався терпець, вона вибігла за чоловіком з хати і спитала:
Куди ти знову ідеш?! Та й ще дітей за собою водиш! Ліг би й відпочив, то вранці легше було б тобі встауи. А в неділю, коли інші люди до церкви збираються, тебе з ліжка не витягнеш! Я не буду сама тобі хату дозирати! Чим тебе приворожив отой Олійник?
Приходь і ти, не тримайся стін!
І Павлючиха пішла. Невеличка хата була переповнена людьми. Сісти не було де. Вона ввійшла тихо і стала біля дверей, обіпершись спиною об одвірок. її не зразу помітили, а потім втиснули якусь стару діжку, перевернули догори дном і посадили нову гостю. Зайнялися ділом. Петро передав Юркові «Кобзаря» і сказав, хай він прочитає якогось вірша. Юрко розгорнув обережно книжку й почав: «Садок вишневий коло хати...» І враз у цей зимовий вечір стіни хати розступилися. Весна встала перед слухачами в уяві кожного. Поет поволі, не поспішаючи, воскрешав її. Юрків голос бринів і заповнював хату. І люди вже ніби не чули його голосу, не бачили книжки. Вони опинились у садку, такому близькому ще з дитинства. Гуділи хрущі над вишнями, з поля поверталися плугатарі, дівчата співали ідучи...
...Сім’я вечеря копо хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло них...
Йой, як красно написано!— стиха промовила Павлючиха, порушивши тишу, яка стояла після прочитаних Шевченкових слів.— Як гарно і по-нашому.
Мамо, не плачте,— смикав її хлопчик за спідницю,— ганьбу нам робите.
У цій невеличкій хатині знову й знову оживав дух Кобзаря. Великий геній Шевченка сюди приходив до людей. І знову наче прокидалися і йшли боронити рідний край запорожці. Гайдамаки гострили ножі проти панів та єзуїтів, клепали коси. Україна, боса і скривджена, йшла на бій. Тут, в цій хатині, люди знову бачили, як попи палили на вогнищі правдивого чеха Яна Гуса. В цій хатині Україна і плакала, і сміялася.
І тут же, в цій хаті, кожна звістка, що її приносила комуністична новинка про Радянську Україну,,де селянин дістав землю, дістав змогу навчати своїх дітей, радувала людей і розбурхувала в них давні мрії. Такі звістки тут оживляли людей і самі знову народжувалися, діставали нові крила, торкнувшись спраглих гарячих людських сердець.
Твори
Критика
