Михайло Томчаній. ​Жменяки

(Уривок)

16

Людська душа — чутлива. Якщо пі­дійти до неї ласкаво, вона ласкаво відгукнеться, з лю­бов’ю — любов’ю відповість. У людині все є, тільки тре­ба вміти, як його викликати назовні. Що не кнопочка, то інший дзвінок в людську душу, від того залежить, що ти шукав і на яку кнопочку натиснув.

Бува, що, й найчесніша людина потягнеться, не спи­тавши, до чужого. Хай це троянда, що виглядала з-за паркана, чи соковита груша з саду. Невелика провина, але все-таки, коли твоя рука сягала за тим, що для когось дороге, то якась струна забриніла у твоїй душі, що ти береш річ, яка тобі не належить. Хоч малень­кий, але ти злодій, бо зірвав троянду, щоб красою насо­лодитися, взяв грушу, щоб її соками поживитися. Ти міг пройти повз паркан, за яким. росла чудова квітка, помилуватися красою без того, щоб торкнутися рукою, хай милуються й інші нею. Але тобі цього було мало, ти хотів бути її власником, хоч у своїх руках вона, зі­рвана, знайшла свою смерть: передчасно зів’яла і оси­палась. Ти просто про це не думав: бачив гарне, і тобі хотілося його мати в руках.

Лист від Петра глибоко вразив Верону, нагадавши їй про обов’язки дружини, про вірність, яку вона зрадила; викликав жаль до людини, з якою вона зв’язана шлю­бом. Жінка сердилася на себе, що не встояла перед спо­кусою, сердилась і на Юрка, який пробудив у ній при­спане почуття, збунтував у її жилах гарячу кров, під­няв усе те, що було в її молодому тілі міцнішим від обов’язків дружини.

Для самозахисту вона намагалася викликати знена­висть до Юрка, яка начебто мала посилити почуття вір­ності до чоловіка. Але минав день за днем, усе навколо мінялося, ніщо не стояло на місці. І пшениця, по якій ще кілька днів тому бігав вітрик, грався її колосками, зараз вже змелена на борошно. А завтра Верона з неї зварить галушки. З часом і ненависть до Юрка слабша­ла, хоч би тільки тому, що людина не може довго но­сити у собі таку отруту, а крім того, та ненависть була тільки самозахистом проти кохання. Але Юрко не при­ходив, то іі захист був непотрібний. З часом до Верони знову вернувся спокій. Але, якщо вона думала про свого чоловіка, не могла оминути Юрка, який стояв на дорозі її щастя, каламутив чисту воду її подружнього життя.

Сьогодні вона пізно поверталася з млина. За роботою й забула, що корова не подоєна. Взяла ліхтарик, дійни­цю, в яку налила води, і пішла до хліва. Корова, яка не лягала з повним вим’ям, радісно замукала, почувши з порога дзенькіт дійниці і хлюпкания води. Ліхтарик Верона повісила на дерев’яний кілок, забитий у стіну, і підійшла швиденько до корови.

Дорога моя Сивулько! Твоя газдиня за роботою забула про тебе,— і почала гладити корову, обнімати за шию. Сивулька, відчувши ніжність, простягнула голо­ву, щоб газдиня приласкала її, почухала біля вуха. Ве­рона довго пестила Сивульку, гладила її чисту мор­дочку.

Спочатку видавлені цівки різко задзвеніли в порож­ній дійниці, згодом збилися в біле шумовиння і, здава­лось, кипіли. Пахло свіжим молоком і прілою травою, що їла Сивулька. Цей хлівний запах корови, свіжого молока викликав у молодиці якісь незрозумілі почуття радості й невідомого бажання, що їй залишилися відто­ді, коли вона була дівчиною: саме під час доїння корови вона часто думала про зустріч з Юрком, який . прийде до хвіртки.

Вона закінчила роботу, підвелася з ослінчика, відста­вила його під стіну і поставила туди дійницю з моло­ком. Потім узяла в руки вила, щоб почистити під коро­вою і постелити їй на ніч.

Враз Верона оглянулася, відчувши на собі чийсь по­гляд, і стала, мов заворожена, з вилами в руках: на по­розі з’явився, наче привид, Юрко. Оглянувшись на под­вір’я, пішов до неї.

Не підходь! Буду кричати!—і наставила вила на нього.

Верона і сама не знала, як її роззброїв Юрко, як во­на з ним опинилася в хаті. Молоко залишилось не ці­дженим, а в кутку до ранку блимав ліхтарик.

Юрко повернувся додому на зорі, трохи приліг на сіні й заснув. Усі пішли на роботу, хто куди, а його ніби навмисне ніхто не збудив. Тільки батько залишився ще вдома, щоб поговорити з сином. Юрко так міцно спав, що й не чув, коли сільський пастух виганяв череду на пасовище. Від був сердитий на пастуха, на себе і на батька, з яким у нього зараз буде гостра розмова.

Няню, чого ви мене не збудили?— спитав Юрко, коли старий Жменяк з граблями на плечі з’явився на току.

Отож я хотів, щоб ти, синку, спочив, бо у молодич­ки під периною не виспався. Ой, гарну має дружинонь­ку Петро Сосняк! Може тішитися! Ще за Петром пери­на не вистигла, а вона вже з легінями гріється. Най Петро бігає за доларами, а за його жоною — хлопці.

Я не до Верони ходив, няню!—збрехав Юрко, бо йому не хотілося слухати такі слова про дорогу для ньо­го людину.— Чого це ви так говорите про неї?

Ти кажи ці казки, хлопче, ось таким маленьким,— і показав рукою.— Ти це скажи малому Іванкові, то він тобі повірить, що стрико йому правду каже. Ну, коли ти не був у Верони, тоді кажи, де ти був? Біля іншої? Біля дівки ти провів нічку?

Ви мене, няшо, по сповідайте. Ви пе піп, щоб я вам усе розповів. Та що й тому попові не все скажеш па сповіді.

Я для тебе епіскоп, сам папа римський!—засичав старий Жменяк.— Переді мною ти нічого не сховаєш! То я тебе для цілого села тримаю? Показуй свою силу в роботі! Я вже тобі ясно казав — женися, коли хочеш жінку мати!

Хіба я мало роблю, няню?! Не досить того, що кожний день спину гну, а ви ще хочете знати, куди я ходжу? Чи я не можу мати своїх таємниць? Дні усі вам віддаю, то хоч ночі залишіть мені!

Ну, тепер уже можеш спати скільки хочеш, мене

ти не слухаєш, то ламай собі в’язи, де сам хочеш і з ким хочеш. Дорога тобі вільна! В який бік хочеш, туди йди! На мене ти не гни спину, бо я ще свою маю і не шкодую її від ночі до ночі.

Ага, покосили, помолотили, то зараз мені дорогу показуєте?! Виганяєте, як пса короставого?! Піду! Ще маю дві руки, вони мене якось прогодують.

Звістка про те, що Юрко Жменяк пішов від батька, так схвилювала Верону, що вона того дня не знала, ку­ди себе приткнути. Вона і раділа, і боялася. Як це все може кінчитися для неї? Всяко, тільки не добре. Інак­ше й не може бути. Вона пам’ятає Юркові слова: «То ще не пізно, Вероно. Ти від Петра не маєш дітей. Я жи­тиму з тобою, хоч мене потім поховають на цвинтар­ній межі між убивцями і вішальниками...» «Ой, жити на віру, родити дітей-байстрюків? Ні-ні, не хочу, Юрку, щоб за мною люди плювали. А ти наситишся любов’ю й підеш до батька свого, знову станеш легінем, а я втра­чу все і на цьому світі і на тому — не буде мені спо­кою, самі муки і страждання. Всі відвернуться від ме­не, залишуся сама з гріхом, і він буде точити моє тіло, як хробак могильний, точитиме, точитиме, доки не пере­точить його. Та й ще діти мої, які народяться, будуть мене проклинати, що я породила їх з гріхом і ганьбою. Не треба мені цього, ой не треба, Юрку!»

Увечері до неї прийшла свекруха. Розпитала, що но­вого, як живе; здавалося, хотіла сама сказати щось, але стрималася.

Як добре, що ви прийшли, мамо,— раділа невіст­ка, наче якомусь рятівникові, за якого вхопилася в ос­танню хвилину обома руками,— Мамо, я хочу вас по­просити, щоб Марічка прийшла до мене спати. Я вже сама збиралася за нею піти.

То вже най сьогодні прийде?— спитала свекруха.

Зараз, мамо!

То я вже побіжу, щоб не лягла спати,— обличчя старої прояснилося.

Я її буду чекати, мамо,— зітхнула Верона, наче якийсь важкий камінь скинула з грудей.

Свекруху вона провела до хвіртки й повернулася в хату, яка здавалася зараз пусткою.

Юрко влаштувався у радванській ка­менярні. Робітники скоса дивилися на парубка, вважаю­чи чужим і що він потрапив до них без особливої на це потреби для нього самого і для них. Сміялися з нього, коли бачили, що камінь не колеться під сильними уда­рами його важкого молота. Він бачив ці насмішкуваті погляди, відчував їх на своїй спині, вони обстрілювали його з боків. Спочатку він і сам сміявся з ними, йаче йшлося про когось іншого, а не про нього, але потім усе це набридло йому, і він мовчки почав сердитися на них, бо вони дошкуляли. Дрібні уламки розліталися з-під його молота, але камінь не коловся.

Ти чуєш, Жменяче?! Не для тебе вигадали камінь. Біля тебе близько не можна втриматися,— гукав рад- ванський молодий Горняк, який працював з батьком.— Ти всім нам очі повибиваєш своїми вибухами. З-під тво­го молотка розлітаються кам’яні бризки, як вода з-під праника.

А ви всі, хто боїться осліпнути, не тримайте на мені свої очі,— розсміявся Юрко, радіючи, що хоч чимсь може допекти дошкульникам.

Ти й сам швидко можеш залишитися без них,— прийшов на допомогу синові старий Горняк.— Твій ня­ньо, мабуть, хотів послати тебе до Америки, а ти сюди прийшов «долари» заробляти. Тут, хлопче, не заробиш і па вошливу масть.

Якось на себе зароблю! Дітей не маю, себе про­годую!

Настала довга мовчанка. Кожний, мабуть, думав над словами Жменяка. Справді, він парубок, якось прогодує себе, а у кожного з них діти, жінка та й ще стара ма­ти, а в декого й батько.

Не силою бери камінь, а розумом,— почав навчати односельчанин Павлюк,— бо камінь не піддається, коли чує, що по ньому б’є новачок. Це тобі не простий ка­мінь, а граніт! Бий по тих місцях, де він слабше три­мається, придивись, а потім бий! Марно не трать силу, бо й-до обіду її не вистачить, а працювати треба до ве­чора.— Павлюк підійшов до нього і показав:— Ану, стукни по цьому місцю. Чого дивишся на мене? Ну, бий! Косити тебе не треба вчити, бо ти в цьому професор. А камінь також має своїх професорів.

При першому ударі брила дістала маленьку тріщину, а при другому ударі розкололася.

Ну, бачиш! Спочатку добре подивися, куди вдари­ти молотом. Не квапся бити і бережи силу.

Нащо йому сила?— знову озвався молодий Гор­няк.— Дітей не має, пі жінки. Він всю її віддасть ка­меню.

А ти не теліпай по мені язиком! Бо твоя голова м’якша від каменя. Може тріснути від першого удару. Це ти біля свого батька так легінишся, тримаючись за його штанину? Так розгавкався, що тебе чути на третє село! Але кожний чує, що то щеня дзявкає!—гостро від­повів Юрко.

Важко було вгадати, чи він сердиться, чи жартує. Але молодий Горняк волів піти на примирення, бо знав, що з Жменяками жарти кінчаються погано.

Це ти, Юрку, і фіглювати не вмієш? З ними, з фіглями, і працювати легше.

А ти не будуй їх на мені! Щоб тобі легше працю- валося, то мене не скубай! Бо зуби собі поламаєш! — і засміявся так, що вже молодий Горняк не наважувався його зачіпати.

Коли пролунав свисток, всі залишили роботу й пішли обідати. Такий час підривники використовують для за­кладання динаміту і для вибухів. Влітку каменярі про­водять свою обідню годину на Долинці, що розляг­лась між лісом і каменярнею. Тут, в затишку кущів шипшини, ліщини, граба, верби — та що тут тільки не росте!— чекали їх з обідом діти чи жінки. Сюди прихо­див також з каменедробарки Юрків вуйко, вкритий ка­м’яною пилюкою. Обід приносила Марія. Вона готувала для них обох. Юрко зараз влаштувався у них жити. Вже домовився, що взимку він спатиме в коморі, куди по­ставлять йому ліжко і чавунну піч. І цей молодий Жме­няк шукав притулку у вуйковій хаті.

Чути було стукіт ложок, сьорбання. Діти й жінки, які приносили їсти, гомоніли, розповідали, що нового в селі, а їхні годувальники коли-не-коли ліниво, ніби й слова були для них важкі, як камінь, щось запитували чи від­повідали. З-під кущів дихало торішнім листом, пахло травою та різним зіллям, ліщиною, вільхою. Поблизу сварилися горобці, перелітали зграйками з куща на кущ, цвірінькаючи. Люди, втомлені важкою працею, накрив­шись хто капелюхом, хто шапкою чи носовою хустин­кою, лежали в затінку, доки їх не піднімав дзенькіт за­лізної рейки, що висіла в каменярні на стовпі.

Згори пекло серпневе сонце, а з боків дихало теплом нагріте каміння. Люди піднімали тяжкі молоти і били по граніту. Тіла їхні обливалися потом, щоб захистити­ся від сонця. Вони знову і знову пили з глечиків, з пив- ників теплу воду, бо даремно її ховали за кам’яні бри­ли і прикривали піджаками від спеки. А вона не вгамо­вувала спраги. Зранку ще сама скеля кидала довгу тінь, яка швидко меншала, стягалася під скелю, а пізніше й зовсім зникала.

Робота скінчилась. Юрко чекав вуйка з каменедробар­ки, яка теж зупинилася. Парубок ніяк не міг звикнути до її несамовитого нестерпного гуркоту. Вуйко вийшов з того пекла шуму та грюкоту, яке хоч затихло, та все ще гуло у вухах.

Юрку, може, скупаємося?— спитав.

Парубок зрадів такій думці, і вони попрямували до річки, що текла тут же, за полем, орендованим город­никами.

Вуйку, треба мати добрі нерви, щоб кожного дня слухати ту музику вашого млина, де ви працюєте мли­нарем, робите з граніту кам’яний грис.

До всього можна призвичаїтися. Що тільки люди­на не робить, щоб заробити на прожиття! Ця гуркотня­ва дражнить нерви тільки спочатку, а потім вони якось звикають до неї. Коли, два роки тому, припинили робо­ту в каменоломні, бо наш кам’яний грис ніхто не купу­вав, то вже ця вимушена тиша мене дратувала, хоті­лося послухати тої кам’яної пісні.

Юрко посміхпуш'н і подумав: чи жартує вуйко, чи правду кажім’

11 у, мк іди робота?

Троба «никнути. Ви ж самі так казали... І до ка­міння, і до людей. Оцей Горняк молодий, а йому ще допомагає батько, вони посмішкуютьея з мешз. Я їх при­ся кпун. А ви казали, вуйку, що робітники — дружний народ!

Ти ж, Юрку, не робітник. Вони вважають, що ти для них чужий! Хіба не так? З няньом помиришся, він тебе покличе додому, і знову візьмеш косу, будеш роз­махувати нею на своєму полі, на сіножатях. А їм вічно

камінь лупати. В них залишається тілький той мо­лот, що ним каміння розбивають, і дві руки, з якими народилися на світ. Та й ще той молот не їх, бо діста­ли його від каменярні.

А мені так само: вічно косити, копати землю, ора­ти, сіяти. Хіба газда спить? Хіба його не те ж сонце пече в жнива, хіба він не стікає потом? А що йому з того? Кращий шматок кладе в писок?

Сопце, воно одне, але ми ще не так давно пере­жили кризу, щоб про неї могли забути. Те безробіття, ще й сьогодні лякає нас. І кожний з нас боїться, що одної красної днини роботи не стане. Тобі скажуть: завт­ра не приходь, бо камінь нікому брати, той кам’яний грис, як ти казав, не має покупця. А їсти треба щодня, чи є робота, чи нема, а руки треба утримувати; та не­певність, яку нам приносить кожний наступний день... Ти не дивуйся Горнякові. І ти з нього посміявся б, ко­ли б він узяв косу, яку ніколи не тримав у руках. Мо­лот уже так йому приріс до рук, що сміх його бере, коли бачить людину, яка не вміє поводитися з цим зна­ряддям, не вміє розбивати кам’яну брилу. Він сміється, бо... людина просто не може жити без сміху, без пісні. Ти ще не бачив обідраних і голодних людей, які спі­вають? І добре, що вони співають, бо життя сильніше над усе! Не будуть сміятися з тебе, посміються з самих себе, завжди знайдуть привід.

Вуйко так переконливо говорив, що йому не можна було заперечити. «Він знає людей!»— подумав Юрко.

Роздягнулись. Одяг залишили під кущами верболозу, а самі полізли у воду.

Ой, як добре, Юрку. Яка водичка! В одному місці наробишся, як собака, а в другому освіжишся. Розкіш- яка! Є сонце на небі і є холодок на землі, пилюка кам’яна

і чиста вода! — І вуйко почав мити обличчя, волосся.

Юрко оглянувся туди, де лежав їхній одяг.

Юрку, не оглядайся, не турбуйся, від нас нема чого красти. Лахміття таке, що за нього нічого бояти­ся,— і засміявся. Він радів свіжій воді, мов дитина.— Отак, Юрку, робоча людина мала б користуватися всі­ма благами землі, як оце ми зараз водою, отак купа­тися в добрі, яке нам дає земля,— і ліг у воду, почав перевертатися й ніжитися в пливучих прозорих хвилях, насичувався хорошими почуттями, що їх щедро давала гірська бистрина.

17

Долинка, через яку бігла з села стежка в каменярню, вранці блищала краплями роси. Вони лежали розсипаним намистом на траві, сережками висіли на листках кущів, диких груш і черешень, що росли понад рівчаком. Влітку тут лазили завжди голод­ні на садовину діти, щоб поласувати червонуватими пло­дами черешень ще до того, як вони ставали зовсім чер­воними, а восени — за дикими грушами-гнилицями. Ро­бота в каменярні починалася після ранкових вибухів: •гнізда для динаміту готувались напередодні по обіді. Цією стежкою ходила в ліс по дрова біднота з малень­ких халуп Нової Радванки. Матері несли на спині хмиз, а дітлахи тягли за собою якусь більшу чи меншу гіл­ляку. Ця стежка і дорога жили від зорі до темної ночі. Іноді тут люди зустрічали незвичну особу. Стежкою від річки піднімався вгору одягнений у реверенду католи­цький піп, друг пані Вінерової. Чому він вибирав цю найважчу дорогу? Тож вона досить круто піднімалася вгору біля каменедробарки, далі йшла між валунами краєчком лісу, потім благочестивий переходив на стеж­ку, яка вела через пасовище над виноградниками прос­то на подвір’я пані Вінерової. Цю нелегку дорогу, якщо взяти ще до уваги кругле черевце благочестивого, він присвячував пану богу, щоб той простив йому все те людське,— піп теж людина,— що йому дістається від ве­ликоможної пані Вінерової. Пан превелебний був люди­ною вродливою, з ямочкою на підборідді. Такою самою ямочкою бог наділив і сина пані Вінерової.

Поміщиця мала чоловіка, а католицькі попи мають тільки куховарок. Кажуть, що його куховарка постаріла і нариті, ужо носмачпі страви. Тому пан превелебний іиілін їсти то, що йому іноді варить пані Вінерова. Вона часто встає вранці, коли пан благочестивий залишаєть­ся на ніч у виноградниковому. будинку, де влітку живе пані, будить служницю й пошепки говорить їй: «Юлко, ютань! Підемо на виноградник і принесемо мускату. Зробимо панові таку несподіванку. Вони дуже люблять грона з росинками на бомбульках та й заслужили цьо­го!..»

Пан превелебний спав у окремій кімнаті, як і личить католицькому душпастирю.

Юрко встав сьогодні раніше за вуйка, пішов у сусід­ський сад, зрізав там кілька паростків абрикоси і при­щепив їх очкуванням до молодих слив, що росли у вуй­ка біля хати. Звідси він пішов прямо на Долинку, де бачив раніше у заростях молоді сливи.

Ножем прочистив місце і взявся до роботи. І не по­мітив, що на нього хтось пильно дивиться.

Що ти робиш, синку?

Юрко підвів голову: на стежці стояв піп. Привітав­шись з ним «Слава Йсусу!», парубок відповів:

Прищеплюю.

Так-так, прищеплюєш. Добре діло робиш, синку. А. це кому? Бо он та сіножать належить,— і показав рукою,— радвенській парохії, там косить дяк, а це ти на чиїй прищеплюєш?

Я не знаю. Хіба не однаково? Ця земля, мабуть, нічия. Я працюю ось' тут, в каменярні. Бачу, ростуть молоді сливи, думаю: краще, коли тут ростимуть абри­коси, вони смачніші від слив.

Як виростуть абрикоси,— мовив піп,— то й госпо­дар знайдеться тої землі.

Господарями будемо ми. Влітку тут обідаємо. Та й люблю я цю роботу коло рослини. Щодня будуть на моїх очах.

Як ти гарно говориш, як поет. Прищеплюй, при­щеплюй, а господар знайдеться, як підростуть абрико­си. Тобі не камінь розбивати, а газдою бути.

Я був, та няньо мене з дому прогнали.

Настала мовчанка, яку порушив піп:

За що, синку? Не слухав його? А заповідь божа каже: «Чти отця свого і матір свою, да благо ти буде і долго літ проживеш на землі».

За любов, отче духовний, за любов!— відповів Юр­ко, виходячи з кущів.

З каменярні почулися вибухи. На стежці з’явився вуй­ко з Ільком, який щодня проходив через його двір. Юр­ко пристав до них і пішов до каменярні. А піп за­лишився на стежці й дивився їм услід, мабуть, хо­тів знати, яка це любов, що за неї прогнав батько сина.

Піп провів їх довгим поглядом. Іноді йому самому хо­тілося пожити по-людськи, але він не мав у собі стільки сили, щоб скинути реверенду і теж піти... з двору отця небесного, назвати свою дитину — сином. І так живе боягузом, наслухаючись до шуму праці, а життя Пливе повз нього.

Каменедробарка загуркотіла, почувся стукіт вагоне­ток, а люди почали важкими молотами розбивати твер­дий граніт. Пан превелебний встав з трави, де він трохи досидів, щоб перепочити, і пішов далі стежкою, що кін­чалася у винограднику на подвір’ї пані Вінерової.

18

І на Долинку прийшла осінь. Тра­ву покосили, куратор — старий Сосняк — вже відвіз отаву панові дякові. Тут з’явилися діти з коровами. Лис­тя черешень палало червоним полум’ям. Кущі одягну­лися по-осінньому — в строкате. На шипшині висіли червоні плоди, наче намисто. Долинка причепурилась, як молодиця у святковий день.

Юрко бачив Верону кілька разів у церкві і на цвинта­рі в неділю, але говорити з нею не міг, бо вона завжди була з кимсь. Здавалося, це робила нарочито, щоб Юр­ко не міг підійти до неї. Марічка щовечора приходила до неї й там ночувала. Юрко спробував підійти до Ве­рони у двір, стояв під вікнами, які вона навмисне не аапинала, щоб, коли прийде, бачив, хто в неї в хаті, і не заходив. Юрко сердився і проклинав долю.

Вуйчина, яка здогадувалася, через кого Юрко посва­рився з батьком, часто приносила з села новини, які йо­го цікавили, хоч він цього намагався не показувати по собі.

Петро Сосняк прислав жінці через «Словацький банк» сто доларів,— розповіла вона, дивлячись на хлопця.

Ну і що?—спитав він байдуже.

Та нічого. Що мас бути? Така новина в селі. Ще прислав гроші па церкву, які там зібрав. У неділю, ка­жуть, піп ниголосить у церкві, Соснякові будуть співати «Мпоган літа...». І листа прислав Вероні. Пише, що ду­же забанувався1 за домівством. Пише, що туди, за океан, і вітер не долітає з нашого краю, жодна хмарин­ка пе допливе, бо три рази упаде в море, доки досягне того берега.

Так було, як тітка говорила: в неділю Соснякові спі­вали «Многая літа».

Осінь, що відпочивала на Долинці, збиралася йти кудись на -південь, за ластівками. Вночі чути було тел- готіння диких гусей. Листя майже все осипалося з де­рев, прикриваючи собою коріння. Щодня вранці Юрко зустрічав тут густу холодну росу, що вкривала сіножать і кущі. Пізніше пішли осінні зливи; стежки розмокли, мрячило, голі осиротілі кущі плакали від холоду. І Юр­ко заплакав би, коли б міг. Серце боліло, туман ліг на шляху, і Юрко сам не знав, куди йде.

А Верона окопалася, поставила біля себе варту і схо­валася за тою огорожею, бо тільки так могла зберегти свою жіночу честь і вірність чоловікові.

У стодолі вже було холодно ночувати. Вуйко з Юрком збили з дощок ліжко, вистелили житнім околотом і на­крили білим простирадлом. Перину і подушку принесла Юркові потаймиць мати. Вона щоразу, коли пекла хліб, одну хлібину приносила синові. Бувало, й борошна при­несе. Старий Жменяк прикидався, що він цього не ба­чить. З німим послала мішок картоплі. Стара не дала доти спокою Жменякові, доки -той не послав німого у ліс вуйкові по дрова. В коморі поставили піч, над ліж­ком повісили лампу.

Вуйкові двоє синів — Михайло та Іван — працювали в місті, вчилися на продавців у продовольчому коопера­тиві «Чехословацького легіонерського дружства». Ми­хайло закінчив чотири класи горожанської школи, а Іван тільки два. Більше їм не міг дати вуйко. Мусили самі на себе заробляти. Михайло вже обслуговував покупців, а Іван носив на спині у кошику замовлені покупцями товари.

Настали довгі вечори. У вуйковій хаті збиралися лю­ди, щоб послухати його читання. Часто бралися за Шев­ченків «Кобзар». Павлюк приходив першим, коли ніч лягала на його валуни біля хати. Він, як завжди, скла­дав свої натруджені за день руки на коліна і сидів на маленькому ослінчикові, якого щоразу приносив з со­бою. Коли якось Павлючисі урвався терпець, вона ви­бігла за чоловіком з хати і спитала:

Куди ти знову ідеш?! Та й ще дітей за собою во­диш! Ліг би й відпочив, то вранці легше було б тобі встауи. А в неділю, коли інші люди до церкви збираю­ться, тебе з ліжка не витягнеш! Я не буду сама тобі ха­ту дозирати! Чим тебе приворожив отой Олійник?

Приходь і ти, не тримайся стін!

І Павлючиха пішла. Невеличка хата була переповне­на людьми. Сісти не було де. Вона ввійшла тихо і стала біля дверей, обіпершись спиною об одвірок. її не зразу помітили, а потім втиснули якусь стару діжку, пере­вернули догори дном і посадили нову гостю. Зайнялися ділом. Петро передав Юркові «Кобзаря» і сказав, хай він прочитає якогось вірша. Юрко розгорнув обережно книжку й почав: «Садок вишневий коло хати...» І враз у цей зимовий вечір стіни хати розступилися. Весна встала перед слухачами в уяві кожного. Поет поволі, не поспішаючи, воскрешав її. Юрків голос бринів і запов­нював хату. І люди вже ніби не чули його голосу, не ба­чили книжки. Вони опинились у садку, такому близько­му ще з дитинства. Гуділи хрущі над вишнями, з поля поверталися плугатарі, дівчата співали ідучи...

...Сім’я вечеря копо хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло них...

Йой, як красно написано!— стиха промовила Пав­лючиха, порушивши тишу, яка стояла після прочитаних Шевченкових слів.— Як гарно і по-нашому.

Мамо, не плачте,— смикав її хлопчик за спідни­цю,— ганьбу нам робите.

У цій невеличкій хатині знову й знову оживав дух Кобзаря. Великий геній Шевченка сюди приходив до людей. І знову наче прокидалися і йшли боронити рід­ний край запорожці. Гайдамаки гострили ножі проти панів та єзуїтів, клепали коси. Україна, боса і скрив­джена, йшла на бій. Тут, в цій хатині, люди знову ба­чили, як попи палили на вогнищі правдивого чеха Яна Гуса. В цій хатині Україна і плакала, і сміялася.

І тут же, в цій хаті, кожна звістка, що її приносила комуністична новинка про Радянську Україну,,де селя­нин дістав землю, дістав змогу навчати своїх дітей, ра­дувала людей і розбурхувала в них давні мрії. Такі звістки тут оживляли людей і самі знову народжува­лися, діставали нові крила, торкнувшись спраглих гаря­чих людських сердець.

Біографія

Твори

• Брати
• Жменяки
• Тихе містечко

Критика

• Дума про людську долю
• Закарпатські оповідання
• Проза Михайла Томчанія в оцінці критики та літературознавства