Михайло Томчаній. ​Брати

(Уривок)

БУРЯ ПІД ДАХОМ

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Село Горбки від Ужгорода на добру го­дину ходи. Ті, що зараз їздять автобусом, цього не зна­ють, бо за вікнами машинй лише мигне Радванка. А лю­дям у літах — і не таким уже старим — добре запам’я­талась та дорога, бо вони її вимірювали власними ногами.

Тепер мало хто повірить, що горбківчани колись відда­вали на випас своїх бичків і теличок полонинським пастухам. На полонину Рівну наші люди їхали возом, прив’язавши до люшень чи полудрабків худобу, і запаса­лися сіном на довгу дорогу. Інші, які гнали худобину сперед себе, несли сіно на спині. Щасливці вибиралися з вівсом, бо його легше нести. Ходаки поверталися в Горб­ки навпростець, через ліси, кристакрижом, як говорять горбківчани. Хто славився добрими ногами, той на другий день під вечір виходив із лісу над своїм селом, над виш­нім кінцем — Гараздом без гаразду: тут жили найбідні- ші — над ярами та яругами, поміж валунами.

Горбківчанин, який спустився з полонини через убогі села, над Гараздом зупинявся і вдихав на повні груди, звільнившись від гір, наче води тисли його. Перед ним лежала долина трьох рік. Праворуч Ужанська, ліворуч і на південь — Латорицька, за нею — Тисянська. Південь дихав такому газді теплим вітром в обличчя і приносив надійні запахи житнього хліба... Село тяглося по схилу останього вибіжку Карпат, серед виноградників із обох боків, наче здавлене винним пресом. Чужа людина влітку не могла заснути у селі перед калатанками, що їх стави­ли гайники, аби відганяти птахів, ласих до винограду.Вітер не спочивав і вночі: обертав велетенськими крилами, бив молотком по блясі, наганяючи страхів і на дітла­хів. Перед дощем приєднувалися до калатанок жаби: во­ни поселилися в ямі, де люди «метали» для своїх будівель вальки-саман.

Ось вам і Горбки, що тонуть у садах. В селі панують червоні сливи, але зараз їх почав витискати виноград, який в’ється біля кожної хати на банчаках — терасах із жердин. На село лягли хрестом дві дороги, які перетина­ються на майданчику. Вони ведуть горбківчан у поле, у ліс, у сусіднє село, до міста і в широкий світ.

Уже в сорок п’ятому Радванка вростала до Ужгорода, вільну руку відкинувши Горбкам. Так почалося їхнє ро­дичання: вони у рості пішли собі назустріч. Колись зіл­лються, буде одна родина...

За селом, на фермі, були два брати, Михайло з Пав­лом — сини Ганьки Пелехатої, тої, що прожила зі Штефаном Бойком двадцять років на віру. З ним знайшла собі третього сина, Станіслава, що вже одружився. Це ім’я залишилося єдиним на все село, бо Горбки тримаю­ться своїх звичних імен: Михайлів, Павлів, Іванів. А це нове ім’я приніс у село Штефан, який походив родом із Галичини. Станіславова уже на п’ятому місяці, жінка грубне, то, чей, у селі з’явиться ще один Станіслав.

Але пригадаймо: ще після розвалу Австро-Угорської імперії прийшов у село Штефан. Війну закінчив на Піяві, звідки приніс удові Михайла Кертиці, Марії, військо­ві черевики та годинника з двома металічними покришка­ми. Тут, у Горбках, і покохав галичанин вдовичку, тільки не Марію, а Ганьку Пелехату. Так зачепився у Горбках, не доїхавши до Галичини. Вдовиця уже мала двох ши­беників від першого чоловіка, так само, як і Марія. Ганька була з вогником, бо любила солене їсти, як то кажуть горбківчани, і причарувала Штефаиа. По роках, коли діти оперилися, а Ганька постаріла, сини почали сварку з ма­тір’ю, ніби Штефан їм став на дорозі. Брати забули про те, що вітчим носив їм хліба з міста, коли возив із лісу дрова для пилорами. Хлопці рвалися до плуга, до віжок і точили зуби на Штефана, бо він ще й збільшив їхню сім’ю Станіславом, «аби мали з ким ділитися». А біда мала тої землі: хіба два-три клаптики, які жаба переско­чить.

Найбільше воєтив кульгавий Михайло, ще й молодшого під’юджував, хоч не міг би поспіти за плугом. Михайло мав одну ногу хибну — най ся не приказує; всохлу нижче коліна. Коли б це була галузка на дереві, то вже давно відрізав би її добрий господар. Але то нога! І не жила, і не вмирала.

Михайло прикладав до коліна росохату глодову палич­ку, щоб подовжити голінку. Він мав жилаві руки і міцні груди, як добрий бичок. Та що з того, коли увесь правий бік хлопця був зайнятий пересувом. Вся половина тіла працювала замість кривої ноги. До плуга потрібна ціла людина. Тримати дерев’яні чепіги, заношувати в кінці гону плуг, встигати за кіньми, виорювати — то треба мати здорові ноги. Челядникові часто не вистачає і двох рук. Тоді газда спалахує гнівом, лається. Селянин докоряє все- вишнього, що той скривдив його, коли ліпив Івана, як пана: останньому вистачило би й одної руки, аби пану­вати.

Ще хлопчиком прозвали Михайла Шарканем, бо він кидав своєю палицею, як змій булавою. До того й кусав­ся. Михайло і зараз спалахує гнівом, якщо йому нагаду­ють прозивку.

А який Павло?

Молодший брат також зріс міцним, як дубчак, що уночі вибіг із лісу на пасовище і добре вкоренився. Під ним були ноги, як дубові стрижні. Смагла, ніби прикурена, шкіра прикривала не м’язи, а кручені гужовки. Доля його не скривдила й ростом, був вищим за Михайла на цілу голову. Вилиці мав гранчасті, лице якесь задимле­не, щоки гейби освітлені каганчиками. Голову носив, як кіт, круглувату, міцно прив’язану до шиї, начебто вчепи­лася кігтями до плечей. А очі мав на диво красиві, голубі.

Михайло був нічним сторожем на фермі. Через день мінявся з Ільком Дудиком, якого прив’язала до цього діла старість. Молодим пас сільську череду. На схилі життя причалив до ферми: не вистачало до пенсії кілька років, хоча дитинство Дудика минуло біля корів, бо і народив­ся у пастушачій сім’ї, У нього стерлися ноги на пасо­виськах, по лісах; хребет зігнувся під нелегкими роками; постать, здавалося, ставала меншою і меншою, танула, мов свічка перед іконою творця. Ноги заіржавіли в зги­нах, бо звідти вже випарувало чи висохло мастило, яке дає кісткам суглобну коломазь.

Дудик танув, зникав тут, біля корів, як колись біля них виростав.

Повернемося до Михайла, щоб його не загубили за Дудиком, бо він ще молодий. Якщо Шаркань ішов оберігати колгоспне майно, то його Мальвіна залишалася вдома сама.

Якби сама!..

А діти?

Правда, вони шукають собі рівних. Тепер немає в хаті ні старшого Павлика, ні молодшого Юрка.

Павлик, треба сказати, знає, чий він син: від села ні­чого не втаїш!.. Хлопець був радий, якщо «стрико» Пав­ло з’являвся у них на обійсті, бо знав, що дядькові му­сить бути вдячним за своє народження. Але дуже рідко родак заходив у їх двір, бо «няньо» дивилися на нього кривим оком. Якби хтось прочитав, що носить у душі хлопець, думаючи про своє дитинство, то би знайшов від­повідь: «Коли я був маленьким, мої мати не раз гладили мене і шептали собі: «Каро й потіхо ти моя єдина!..» Хо­ча мали ще одного сина...»

Павло Пелехатий розтрушував під корів солому, незва­жаючи на те, що був на фермі їздовим, а старший брат, Михайло, стояв на дверях і кидав на нього зловтішні погляди. Але той працював замість доярок і мовчав. Кри­вий сподівався, що Павло витрусить із соломою і свої мислі, що снували навколо Мальвіни, дружини Михайлової. Вила в його руках то поблискували, то знову хова­лися в соломі, як потаємні думки, що їх приховував од Шарканя.

Павло кохався з Мальвіною, коли ще була дівчиною. Про це знало все село. Змайстрував для неї на Попеляковому дворі колибу, наносив туди сіна, з лісу — листя і на цьому ложі приспав дівчину. Біда показалася тоді, коли взяли легіня на військову підготовку. Дівчина від­чула, що вагітніє, але вже пізно було. І рушники, якими стйскала живіт, не помагали. Із своєю бідою ховалася в бур’янах, кущах, як звіринка поранена. Але нічим не могла зарадити собі. Залишилась єдина мати. Перед нею і розкрилася Мальвіна.

Йой, дитино моя, дівко, що ти наробила! Ти зана­пастила себе!.. Куди йти? Що робити?..

Дорога привела Попелячку до Ганьки Пелехатої. «Мо­же, вона чим допоможе?» — сподівалася мати, хоч сумнів підказував: Павло уже стирає на дебреценських поліго­нах мідяні гудзики. А його брат Михайло? Якраз зривав шолуминня з кукурудзяних качанів, сидячи на громадці, насипаній посеред хати. Ганька готувала вечерю: зварила в чавунному горшку-шерпеняку молоду кукурудзу, яка не встигла затвердіти. Зцідивши гарячу воду, стручки-качани вибирала до великої миски, від чого в кімнаті розходилися приємні запахи. Вологі качани посипала сіл­лю з дерев’яної солянки, яку видовбав із липи Штефан довгими зимушніми вечорами. А думала Ганька зовсім про інше, бо питала сина:

Хто піде за тебе? Як ти будеш жити, коли мене покличе всевишній? Хто тобі подасть вОди, коли постарі­єш і біда приляже тебе?..

Гейби у відповідь на Ганьчині слова стукнули сінешні двері, почулися із темного приміщення вимацуючі кроки. Мати із сином переглянулись: «Ба хто прийшов до нас?» Рука пройшлася долонями по дверях, шукаючи на них западку. Знайшла. Двері почали із зойком відділятися від одвірка. Через вузьку щілину просунулась постать Попе- лячки.

А, то ти, Маріє? — озвалася Ганька.— Я вже дума­ла, що якийсь жебрак прийшов проситися на ніч,— і по­ставила на стіл миску з гарячими качанами.— Сідай, не­бого, і бери у руки варений стручок...

Марія знітилася, зустрівшись з чотирма очима, як баг­нетами. Двері за спиною притиснула без стуку і залиши­лася стояти біля них, ніби внесла до хати біду. Стояла зігнута й нещасна. Склала руки на синій фартушок і не рушала з місця.

Що тебе принесло до нас, Маріє? Сідай, небого, не стій коло дверей, як жебрачка.

Біда пригнала мене, Ганько,— і кинула на Михайла боязкий погляд.

У Михайла спалахнули очі від цікавості, але Попелячка їх тут же погасила повторним поглядом. То був знак, що легінь має вийти, коли вона буде говорити.

Михайле,— озвалася мати,— ану подивися, чи коро­ва не зірвалася з ланцюга, і поглянь у небо, чи завтра можна буде сіяти, і пролуфтуйся1 мало, бо у нас буде бесіда жіноча...

Каліка підстрибнув на здорову ногу, аж хитнувся, при­клав до коліна паличку, пошкутильгав до столу, взяв у кишеню варений струк і попрямував до дверей, гейби

у нього і не така хибна нога. Він начебто передчував, що зараз буде вирішуватися і його доля.

Але Марія мовчала, хоча вже їй ніхто не заважав го­ворити. Вона не знала, як почати бесіду. Присіла на куп­ку кукурудзи і почала зривати з качанів шолуминня, бо це йшло їй краще.

Кажи, що хочеш, Маріє, бо" Михайло повернеться,— нагадала їй Ганька Пелехата.

Як почати, Ганько?.. І казала би-м, і не знаю, як...

Ганька гадала, що Марія прийшла від неї щось пози­чити, бо від близьких сусідів назичалася. Пелехата по­сміхнулася сама до себе від задоволення, що у селі жи­вуть і від неї бідніші, і вже готова була допомогти Марії. Від такого почуття і мова міняється, І не диво, що Ганька заговорила грудним, газдівським голосом, який мав підба­дьорити жінку:

Кажи, небого, як знаєш, бо ти не піп: я від тебе не чекаю казання. Заходь, Маріє, спереду...

Мені язик не повертається, коли хочу сказати, нащо-м прийшла!.. Таку ганьбу зробив мені твій син, Гань­ко, що не знаю, як тобі казати. Моя Мальвіна грубне від твого Павла! То біда мене пригнала до тебе, доро­генька.

У кімнаті стало тихо, наче після розриву бомби. Здава­лося, жінки протямлювалися, та словесна пилюка сідала на долівку і заважала дихати. Ганька заклякла, та оціпеніння поволі проходило. Його місце займало почуття власної ваги: то ж від неї хтось чекає слово, яке ляже долею двох людей. Ось яке право принесла їй Марія!.. Ще ніколи не мала такої нагоди розпоряджатися Ганька Пелехата! Павлові бажала таку жінку, яка б принесла дещо до господарства... Яке ж її діло, що Мальвіна груб­не?!

Із сіней почулися нерівні кроки — черевика й коціби. То повертався Михайло. Нерівний стук об долівку навів матір на нову думку...

Синку! — ніжно гукнула Ганька, наче всю ласку вмережувала в Михайлову сорочку.

На це за дверима зупинився стук.

Михайлику мій, йийди-вийди, неборе, іще пролуфтуйся: ми не договорили з Марією...

Материні слова гейби пом’якшили сина, бо сінешні двері пристукнули з рипом. Відтак Ганька націлилася поглядом на Попелячку, примружила очі і тихо спитала:

А може, небого, Мальвіна твоя вийшла б за Михай­ла?..— Але тому, що помітила в Маріїних очах переляк зраненої людини, поспішила: — Ти, Попелячко, сама зна­єш, де мій Павло. Ні я, ні ти не будемо просити Хортія, аби відпустив хлопця додому, бо твоя Мальвіна... Та най не кажу. А я ще й не знаю, чи Михайло захоче годувати братового, перебач, сина. Знаю-знаю, Маріє, що легінь хромий. Хіба то велика біда? Може, і добре: не піде в катуни... Люди самі калічаться, бо не хотять іти до вій­ська. Чула-м, що десь за Мукачевом легінь поклав ногу на ковбицю, на якій рубають дрова, і швакнув собі соки­рою пальці... І хромий хоче жити, Маріє, як люди живуть. Я не силую, бо не помітуюся своїми дітьми, лем кажу, Маріє: Михайло міг би Мальвіну прикрити, аби її не роз­несли язики по селу... Чом не береглася дівчина? Не мог­ла почекати? І бог не погнівається на неї, коли приголу­бить каліку.

Та чи приголубить? — сумнівалася Попелячка.— Во­на така вибаглива...

Та й дам за Михайлом добру земельку, ту, що коло Клина. А ти що даш своїй Мальвіні? Ніщо! Та ще й ви­бираєш?

Бідна Попелячка! Що їй було казати Ганьці Пелеха­тій? Перед нею зійшовся світ клином — ні сюди їй, ні туди! Над сім’єю повис людський осуд, забобони. За що така напасть на Попеляків? Тільки за те, що Мальвіна підкорилася законам Землі, які оволоділи нею? Таж дів­чина так любила хлопця, що втратила від кохання розум... Ой, бідній людині завжди мусить щось стояти поперек до­роги до щастя!

А Ганька відчула: настав час, коли можна змінити си­нову долю. Зараз вона може придбати Михайлові гарну дружину, яка народить йому здорових дітей. Мати най­менше переживала за Павла, бо здоровий легінь знайде собі дівчину, і спитала стурбовану жінку:

Та що, Маріє, зробимо весілля, аби Павло не знав?..

Зараз у Мальвіни ростуть два сини, один від Павла, а другий від Михайла. І ніхто би не сказав про молодичку, що вона притоптує тридцять п’ятий рік. Її щічки квіт­нуть і такі гладенькі, як у пані якоїсь.

Любов не покрили роки своїм попелом, і не іржавіє вона, як у Мальвіни, так у Павла. Буває, прокидаються вночі і шукають біля себе милу людину, та дарма. їм сняться недоспані ночі, що минулися в Попеляковому дворі; і тої колиби немає, що її зробив легінь. Згадка про неї наводить на Павла тремтіння, до нього повертаються давні вечори, які промайнули під лісом. Мальвіна не дає спокою ні вдень, ні вночі: ще й досі відчувається її га­ряче тіло, пропахле «пахнячками». Він не наговорився з нею досхочу.

Сьогодні неділя та й свято. Із села чути співи, то дів­чата «качки женуть». Мелодія несеться через цвинтар — острів розквітлих слив, над якими вже гудуть учителеві та Жменякові бджоли... У Горбках, на схилі, цвітуть усі сади. Вони наче нахилилися до сонця велетенським со­няшником. А навколо ферми зазеленіли жита і пшениці, усе живе тягнеться до сонця, до тепла, яке потрібне кож­ному, і Павлові...

Дівочий ланцюг в’ється весняним селом, на ферму до­літають наспівані слова, що їх у селі знають усі люди напам’ять:

Жени качки за Дунай,

Й сама собі роздумай,

Кач дому, кач,

Волала вас мать.

Пожень качки на млачки,

Най збирають хробачки,

Кач дому, кач.

Волала вас мать.

По широкім Дунаю,

Штири качки плавають.

Кач дому, кач,

Волала вас мать...

Пісні не радували Михайла, бо думав про Мальвіиу. Живуть у хижі, яку не можуть добудувати. Спішив з ха­тою, щоб вивести Мальвіну із рідного дому, аби там її не застав Павло, який повернеться із війська: добро зііим, на якому вузлику тримається Мальвіна. І досі по може прочунятися після непосильних видатків. Павло хотів до­помогти братові, але той відмовлявся, бо не хотів, абіг Павлові зайвий раз потрапляла на очі Мальвіна. І так Стоїть сімнадцять років хата не оштукатурена зовні.

Солома шелестіла у Павла на вилах, які постукували об дубовий поміст; корови мериндзали-пережовували.

Пахло тваринним потом, слиною, сечею та коров’янками. Павло обіперся бородою на верхній кінець держална, яке обклав долонями, і дивився через Михайлове плече на двір. Звідти ішли доярки. їздовий повеселішав, бо він може піти у село: корм для худоби підвезений, бочки повні води...

— Михайле, ти не зголоднів? Не принести тобі від Мальвіни шовдаря?1 — кольнув брата, знаючи, як той оберігає від нього свою жінку.

Шаркань аж скипів, але прикрив злість спокоєм. І його мовчання брат прийняв за згоду.

Павло пішов у село дорогою, яка вела повз цвинтар. Михайло стояв, припершись до одвірка, дивився за ним. Молодший брат ступав твердими кроками, трошки похи­туючись. Здавалося, він милується власного ходою. У Шарканя забігали на обличчі жовна, як горіхи. Дорога не могла проковтнути Павла, тому що була короткою. Нарешті він сховався за цвинтарем, оброслим живопло­том, за яким спочивають предки Пелехатих із невідомого коліна.

2

А життя Попеляків почалося в селі Горбки з діда. Він прийшов туди, щоб на другий день віддати душу всевишньому. Попеляки жили на третьому селі, що було за лісом. їхній рід мав корінь у Стрипі. Над цим селом горбківчани сміялися, казали про нього, що воно забуте богом. Там Мальвінин дід робив ярма яворо­ві для цілої околиці. Тому, що це дерево досить рідко росте у лісах, розкидане по нетрях, старий стоптав за ним не одну підошву. З явора роблять також скрипки. Пісня і ярмо! Яка недоладність!.. Була сила, були і підо­шви!

До кого прийшов Іван Попеляк? І де зупинився?..

У Горбках жив газда Логовник, що коли б міг, з’їв би одне двічі. У дитинстві він недоїдав і так злякався голо­ду, який повис над їхньою родиною, що боявся його все життя. Якщо пізніше і нажив собі таке-сяке господар­ство, то шматок хліба, який мав з’їсти сьогодні, ламав навпіл; одну половину з’їдав, а другу відкладав на зав­тра; той хліб, що мав споживати одного дня, розтягав на дві доби: боявся майбутнього, не вірив йому. Газда любив і випити, і запалити, якщо вино наливали із чужого жбана, а куриво подавали із сусідської тютюнниці,— свої гроші не тратив на такі «дурниці», без яких можна про­жити вік.

Уся біднота, яка приходила в село збирати хліб по ха­тах, ночувала у Логовника. Газда зробив для старців де­рев’яну клуню і поставив біля неї діжки, щоб мали куди витрушувати торби. На цих збираних по селах шматках хліба і товстіли газдові свині. У діжках відмочувалися черстві куски хліба, який на селі випікали раз на тиж­день, в суботу.

Усі?

Якби всі!

Сільська субота пахла житнім хлібом, лангошем-паляницею. Від такого запаху в ситої людини болять ясна, а в голодної незадоволено бурчить живіт.

У ті часи село жило житнім хлібом. У жита не такий вибагливий колос, як у пшениці. І ліпше давало газдові. З двох хрестців люди намолочували більше центнера.

Логовник приймав усіх на ніч. Сюди і потрапив колиш­ній майстер ярем. Попеляка привела у двір сільська діт­вора, бо від малого до великого прозивали газду Логовника королем жебраків.

Попеляк приніс за плечима порожню торбу, бо хотів померти десь на сільських дорогах, своїх дітей позбавити витрат, що приносить похорон. Наймолодший син, Мальвінин няньо, з яким старий жив, пішов служити Масари- кові до Оломовцу. Може, пани й не знали, як мається старий Попеляк, бо хто напише їм про цо?

Хворий дотягнувся до сусіднього села. Зайшов у двір крайньої хати, щоб відпочити на призьбі. Там напився теплого молочка, яке налила йому газдиня в горнятко. Там, у хліві, й переночував. Наступного дня газда їхав до Ужгорода і допоміг хворому сісти на нижню дошку, що стирчала над задньою розворою. Так він приїхав до села Горбки. Газда зсадив старого...

Що з вами, діду? — спитав Логовник, який збирався до коваля з череслом.

Дід ледве дихав. Логовник налякався такого жебрака, бо він може видихати на його дворі й душу.

Ти мене, газдику, не знаєш! — сказав старий Попеляк, посміхнувшись чи не востаннє.— Не показуй паль­цем на моїх дітей,— просив Логовника,— бо вони не вин­ні. Ніде заробити їм, а в них і свої діти... Най мене поховає ваше село за ярма яворові...

Стояла мовчанка. Попеляк сидів на колоді, що лежала напроти сінешних дверей. Газда зрозумів його, як ніхто інший, і стояв блідий, безпорадний.

Відвези мене, Логовнику, до тої будки, що на цвин­тарі,— прошептав Попеляк,— і соломи не пошкодуй взя­ти. Повези мене ближче до ямки, яку мені викопає село, за ярма яворові...

Так старий Попеляк залишав за собою останні сліди.

Рідко яке село має трунарню. У Горбках зробили її на­прикінці першої світової війни, коли чехи зайняли Ужго­род, а катуни Бели Куна закопалися в Радванці та стояли у Горбках. І будова дощана встигла посіріти від часу. Будка без дверей стояла при вході на цвинтар. Сільські гробарі тримали в ній рискалі, лопати, мотики... все те, що їм потрібно для земляних робіт. Тут воно стояло в кутку і було непорушне: в це приміщення не загляда­ли навіть сільські діти, бо знали, що там ночує смерть, якщо втомилася. Вішає на ковальський клинець косу і в кутку подрімає трішки, як селянин у млині. Ось де захо­тів ночувати старий Попеляк. З Логовником порозуміли­ся, бо наступного дня знайшли старого на соломі без ду­ші. У головах стояла довжанка-глечик з недопитим моло­ком. Смерть наче й обличчя змінила старому: його ніхто не впізнавав із горбківчан, а Логовник мовчав, доки треба було. І тому поховали горбківчани колишнього майстра без імені на хресті. Зараз стоїть на могилі дубовий хрест із написом: «Іван Попеляк». Повернувся з війська син і поселився у Горбках, щоб батькову могилу тримати в по­рядку, принести йому на горбочок зеленого барвінку з-під яворів та запалити свічечки, коли люди палять. У Стрипу він не повернувся жити; в Ужгороді згодом одружився на служниці Марії. Там і столярив у майстрів, доки не при­йшла пані криза і не вигнала його на вулицю. Так опи­нився у Горбках, біля няньової могили, назавжди. Привів із собою жінку та маленьку Мальвіну. Те не стрипське ім’я дала дочці Марія, бо вона його облюбувала, коли слу­жила у панів, гадаючи, що з панським ім’ям прийде ко­лись до дівчини і панське життя...

Коли Павло Пелехатий проходив біля цвинтаря, там уже не стояла дерев’яна будка, з якої почалося у Горб­ках життя Попеляків. Цвинтар зникав Павлові за плечи­ма, починалося Каміння — невеличкий сцуск у село. Перед кладовищем з боку села стелився майданчик — такі бувають на роздоріжжях — порослий травою-гусячкою. Тут зупинялися мандрівні цигани, як перелітні птахи, щоб запастися харчами. Павло ще з дитинства пам’ятає такий похідний табір. Біля цвинтаря з’явилися прекрасні ковалі. Вони возили із собою великий ковальський міх. Мужчини робили при дорозі свердла, долота, гострили че­ресла, переробляли стерті рашпилі на долота, лагодили мідні котли, казани, в яких село варить леквар восени. Згадувався той час, коли з Горбків пішов сільський ко­валь, бо вже не міг тримати у руці важкий клепач-молот... Циганські дівчата і жінки ходили по селу і «метали кар­ти», читали з долонь долю. І нараз у таборі сталася біда між циганами: померла г,арна циганка, яку прийшло хо­вати все село. Її вистерли-положили у труні край дороги. Оте ховання при дорозі запам’яталося Павлові на ціле життя. Цигани того вечора знялися, залишивши на сіль­ському цвинтарі чорну лебедицю. Так пішов із життя і старий Попеляк, Мальвінин дід. У Горбках живуть лю­ди гарячої крові, гуляння не обходилось без кола і но­жа — гризлися на материній подушці, на старому подол- ку... але на цвинтарі всі м’якли, як житній окрайчик у Логовникових шафликах. Того дня, коли люди збирають­ся раз у році на цвинтарі, щоб при запалених свічках постояти в задумі над могилами рідних їм людей, і на циганчиному горбику горять свічечки, бо над могилами горбківчани м’якнуть...

Павло Пелехатий спускався по Камінню у село. Біля колишньої Нейманої корчми — а тепер тут кооперати­ве — дівчата затіяли гру: взявшись за руки, співали, імі­туючи плетіння тину. Діти сиділи на землі, замість колів, а поміж них ходили дівчата ланцюжком, плели пліт і спі­вали:

Ішли парубки З високуй гори;

Перший парубок Несе муй вінок —

Розмариновий.

Між жінками стояла й Мальвіна, що прийшла подиви­тися на сільське видовище. Помітивши Павла, який вихо­див із-за рогу вулиці, відділилася від гурту і пішла горі селом, стискаючи в руці ключ від хати. Думала, що люди її не розгадають.

Павло не пішов за Мальвіною і не дивився в її бік. Він минув майданчик, наче йшов додому. Власна жінка не помітила чоловіка, та сусіди їй підказали:

Маргіто, йди собі за газдом. Не видиш, що йде твій Павло?

Пелехатий оглянувся, почувши за собою знайомі кроки, і порадив жінці:

Маргіто, коли хочеш, залишися між людьми: я сам знайду ключ, якщо він лежить на старому місці...

Жінка притакнула головою і повернулася до гурту, на­че хотіла надолужити дівоцтво, яке так минулося за ро­ботою. Павло пішов далі, гейби тримав дорогу додому. Потім повернув праворуч на ту вулицю, яку звуть Загу- минням. Відтак ще раз направо і пішов через сади. Він добре знав, у чиєму дворі кінчається пішник.

Тому, що час довший у чеканні, повернувшись додому, Мальвіна взяла віник і замела перед дверима дерев’яні східці, зроблені з розрізаних колод. Коли руки працю­ють, то якось легше чекається. Кинула погляд на вули­цю, а там її мати стоять навпроти хвіртки і когось дочі- кують. Мальвіна налякалася, що мати може зайти до неї і їй перешкодити. Поспішила до хвіртки і тихо ска­зала:

Мамо, не кличу вас до хижі, бо і я збираюся йти вниз...

Ти, дочко, не чекаєш когось? — заглядаючи у вічі, поцікавилася мати.

Мальвіна зашарілася, ховаючи погляд від матері в бік двору.

Від саду йшов Павло.

Чого ти хочеш від Мальвіни? — вистрелила Марія.— Що ти загубив у її дворі?

Візьму від Мальвіни шовдаря і понесу Михайлові,— викручувався Павло.

Йому прийшла на допомогу братова.

Не бійтеся, мамо, нічого не станеться, коли погово­рю з Павлом: то брат Михайлів, ні? — невгавала Мальві­на, гейби намагалася перекричати в собі грішні помис­ли,— Ідіть, мамо, там, коло кооперативи, мої діти пози­рають, як бавляться дівчата...

Мати дивилася, націлившись на Мальвіну, а її очі до­коряли: «Що ти хочеш, дівко моя?»

Дочка начебто зрозуміла ту мову очей, тихо відповіла, придушуючи в собі крик душі:

Мамко солодка, не можу жити без любові! Ви не видите, як я мучуся?

Не доста тобі було з Павла? — нахилилася стара через пліт і попередила: — Не грайся з вогнем, дівко!

Ні, мамо, з любові не доста!.. Світ приймає нові за­кони, а ми все ще тримаємося старих?!

Підходила материна кума, Павло зник у сінях.

Біографія

Твори

• Брати
• Жменяки
• Тихе містечко

Критика

• Дума про людську долю
• Закарпатські оповідання
• Проза Михайла Томчанія в оцінці критики та літературознавства