Поєдинок добра зі злом
Ярослав Топольницький
У центрі нової збірки оповідань Івана Чендея «Поєдинок» — наші сучасники, рідше знедолені люди довоєнного Закарпаття. Автор глибоко проймається долею своїх земляків, вдало передає їх настрої, викриває негативні явища в житті. Цьому сприяє й манера розповіді то від першої, то від третьої особи.
В оповіданні «Цвяхи», наприклад, розроблена одвічна тема боротьби правди з кривдою. Образом героя твору Петра Колесаря, якого «ловкачі» вижили з бригадирства, автор переконує, що правда повинна перемогти. Спочатку Колесар ображений («Віднині най їм робить Гриць!»), але далі він осуджує нечесність («То би я мав поганити свою совість? Гвіздя, кумо, я на продаж свого не маю, а те, що стара (виділа в майстерні — і моє, і не моє! Не моє, бо громадське, моє, бо я частина тої громади...»). Після довгих роздумів герой повертається в бригаду.
Психологічні перипетії стоять у центрі уваги письменника і в оповіданні «Син». Автор осуджує дітей за їх черствість до батьків. Граничної виразності у показі характеру інженера-будівельника Данила Катрича він досягає, співставляючи «розумні» думки героя з його негідними вчинками. Данило рідко бував у рідних, радів з того, що батько відмовився в нього жити. Під час зустрічі з ним він відчував якусь незручність, а подарунки, які батько передавав внукам, уже ставали тягарем. Приймаючи їх, він «відчував усе безглуздя свого становища, чув, як хтось великий, невидимий і справедливий, його немилосердно нівечить і топче».
Образ батька зігрітий щирими почуттями: «Батько стояв над сином. Очі старого мружилися, наче в ранковій полутіні... Губи батька щось шептали. Потім він обережно-обережно — так хіба мати піднімає шовкове покривало над немовлям, взяв руками ковдру, нагорнув синові на груди, охайно вкрив оголені руки». Але, дочитавши оповідання, читач залишається ображений невдячним сином. Невідомо, звідки ж беруться негідники.
У творах «Берізка», «Біловолоса Галя» і «Листя каштана» на звичайних, буденних подіях стверджується ідея творчої праці в колективі, ідеали людини. Героїня оповідання «Берізка» — скромна, нечванлива дівчина відмовляється від зрізаної берізки, яку приніс їй коханий «в пору квітучої молодості», «як знамено чистої любові, як символ чесності і щирості...». «Чекай, чекай, а чому рубають ті берізки, чом їх не садять на подвірях, в дівочих городцях? — промовила вона сама до себе й замислилася, бо разом з чимось невимовно прекрасним і радісним у тім, що хлопці приносять дівчатам берізки, вона відчула і щось несумісне, суперечливе». Автор солідаризується з героїнею. Так, берізки треба садити, вони завжди віщуватимуть «про любов, про щиру дружбу». Цей твір не має гострого конфлікту, але в ньому показана сучасна людина з її новим сприйняттям природи, новим, розумінням любові.
Аналогічне ідейне спрямування і в оповіданні «Біловолоса Галя». У центрі твору — образ молодого зоотехніка Галі, глибоко душевної людини. Галя врятовує любов Оленки до Юрка, допомагає йому стати чесною людиною.
Важливе місце у рецензованій збірці займають ліричні оповідання («Вікна у світ», «Ялинка», «Потолочені квіти»). Письменник звертається до своїх дитячих і юнацьких років — вони пройшли на селі, серед чудової закарпатської природи, серед простих і романтичних людей.
Чарівні розсипи почуттів ліричного героя знаходимо, наприклад, в оповіданні «Ялинка», в якому з задушевною теплотою змальовано студентку Ужгородського університету. її мати — колишня наймичка пана Горенфельда. «Свідок спору старого з новим», І. Чендей говорить про ті зміни, які відбулися на Закарпатті.
Безрадісному минулому присвячене й оповідання «Потолочені квіти». У гімназіальні роки героя твору зарештовують.
З нього жахливо знущаються, але в найважчі хвилини він не губить віри в щасливе майбутнє. «Під вартою я відчув, що можна від людини забрати сонце, квіти, гомін лісу і пташиний щебет. Та ще я відчув, що ніяк не можна вбити любові до рідної землі, до рідного слова...»
Довоєнне Закарпаття бачимо також в оповіданнях «Весільний кулон», «Ватри не згасають», «На фронт», «Брати», «Ярина», в яких виступають чесні, працьовиті, але знедолені люди.
Тему партизанської і підпільної боротьби з окупантами розробляло чимало художників слова. Але оповідання «Ватри не згасають» знайомить читача з цією боротьбою в умовах Закарпаття, з мужністю і стійкістю патріотів-одиночок. Про них розповідає й новела «Ярина». Як і в «Потолочених квітах», тут змальовано знущання поліцаїв з трудящих.
У збірці зустрічаються невиправдані діалектні вислови, неприродні синтаксичні конструкції, повторення одних і тих же засобів («весна розспівалася», «чуття розспівалося», «груша розспівалася» і т. д.). Ці та інші «витрати» приглушують ідейне звучання загалом цікавої книги про пригнічений в минулому, а сьогодні оновлений закарпатський край.
Л-ра: Жовтень. – 1963. – № 10. – С. 155-156.
Твори
Критика
