Патріархальний чи патріарх? Спроба прочитати Івана Чендея в рік його 80-ліття
Петро Скунц
Іван Чендей долучався до культури та освіти у москвофільському варіанті, — російські білоемігранти на Закарпатті в часи його юності відкривали свої навчальні заклади і вірили, що мають на території Чехословаччини (згодом гортіївської Угорщини) острівець Росії; вони нав'язували закарпатцям свою імперську свободу — без українства. Угорці чи не це підтримували: після проголошення Карпатської України вони зненавиділи українство дужче, ніж червоний режим Сталіна. У Хустській білоемігрантській гімназії, де свого часу навчався Іван Чендей, за прочитаний «Кобзар» Шевченка чи навіть вірші Тичини можна було поплатитися набагато тяжче, ніж за революційний роман Миколи Островського «Як гартувалася сталь».
І. Чендей мав учителем Петра Лінтура — згодом видатного фольклориста, що об’єктивно працював на Україну, але ідейно так і залишився москвофілом. Петро Васильович Лінтур пізніше був і моїм учителем в Ужгородському держуніверситеті. Оскільки я вже на третьому курсі став членом Спілки письменників України (Петро Васильович теж ним був), він, викладач слов’янських літератур, великодушно дозволив мені: «Отвечайте, пожалуйста, на украинском языке». Видно, знав мої настрої. Коли в 1945 році Закарпаття приєднували до Радянської України, Петро Лінтур, перший заступник голови Народної Ради Закарпатської України, заявив: «Это нож в спину русского народа!» Це запізніле русофільство Петра Лінтура не завадило його учневі Івану Чендею відразу надійно вписатися в українську радянську літературу. Українську — бо Іван Чендей, чутливий до народного слова, не зумів би писати мовою церковно-приходських дячків. Але І. Чендей вписався і в радянську літературу. І в цьому немає нічого непристойного. За всі віки закарпатці не відчували себе людьми на своїй землі. Навіть брати-слов’яни — чехи, що тут кільканадцять літ порядкували, мали наш край за колонію. Як брати-слов’яни росіяни — Східну Україну, як брати-слов’яни поляки — Галичину. І. Чендей повірив у таку Україну, як вона тоді була, — радянську, але без національного приниження. Що б там ми не говорили про комуністичні часи — для закарпатців вони були обнадійливі. Навіть післявоєнний голод та репресії не могли закреслити того, що простолюд уперше в історії краю дістав доступ до освіти.
Книжкою оповідань «Чайки летять на схід» (1955 р.) Іван Чендей відразу ж вийшов у майстри новели, яка, до речі, на Закарпатті була свого часу навіть цілою новелістичною школою. Навіть у Москві вийшов збірник «Новелла Закарпаття». На жаль, цей жанр, колись могутній у творчості Луки Дем’яна, Олександра Маркуша, Федора Потушняка, того ж Чендея, у краї майже занепав. Усі новелісти вдарилися в романи.
Але Іванові Чендею можуть дорікнути за антиклерикальні настрої в багатьох його творах. Я не дорікатиму. У компартійні часи антиклерикальні речі друкувати було легко — вони йшли під знаком атеїстичних. Не вірю, щоб Іван Чендей був колись атеїстом — я ніколи не чув від нього жодного богохульного слова. Хоча добре знаємося добрих чотири десятка літ. Наперед кажу: не дружили. Різниця в роках та й у звичках. Він — цілеспрямований, жорсткий у поводженні з людьми. Я — благодушний. Однак чи я був у нього вдома, чи він — у мене, ніколи я не відчував тої жорсткості, про котру мені товкмачать. А бував я в нього з багатьма людьми, з Олесем Бердником, приміром, з іншими — не угодними режиму. З молодими закарпатськими літераторами — Дмитром Кременем, Дмитром Кешелею, ще багатьма.
Але повернемося до клерикалів. Іван Чендей не був і не є простаком, якого можна провести на станцію «Нікуди» і там залишити. Свого часу він був головою Закарпатської організації Спілки письменників України.
І от з’явилася книга «Березневий сніг» (1968).
Мушу вернутися назад. У 1965 році з’являється роман І. Чендея «Птахи полишають гнізда». Через багато років щось подібне напише прекрасний російський письменник Валентин Распутін «Прощання з Матьорою». І буде все добре, твір Распутіна увійде в шкільні програми. В Івана Чендея було по-іншому. З’являється стаття в «Советском Закарпатье» «Ступки, маяки и душевний мир Пригар». Автора звинувачують в оспівуванні патріархальщини, яка, мовляв, — саме вона, а не університетська чи навіть творча еліта — вберегла Вітчизну від деградації.
Тоді на захист Івана Чендея від брутальної критики виступив хіба-но Володимир Фединишинець, згодом русинський бойовик, який, однак, здається, совісті не втратив.
Як читати книжку І. Чендея «Птахи полишають гнізда»? Тоді ще наші птахи так не полишали гнізда, як тепер. Адже вони тепер тікають не так у міста, як у закордони. Іван Чендей побачив, що гори наші пустіють, що ними, горами, правлять, якісь дивні сили, де споконвічний син гір мусить полишати своє гніздо.
Іван Чендей тоді, видно, не зрозумів, та й ніхто не зрозумів, що готується розправа.
Так от вийшла книжка «Березневий сніг». Сиджу у Спілці письменників. У дворі нашому «Закарпатська правда». У Спілці письменників два пальта. Хазяїв — нема. Ключа не маю, отож вартую, бо всі кудись зникли. Мені ж їхати в Міжгір’я — батько тяжко хворий. Дочікуюсь бухгалтера. Іду. Телефон: ви можете на п’ятницю написати рецензію на «Березневий сніг»? Можу. Іду в Міжгір’я. Газета вийде в неділю. Вертаюся у п’ятницю. Машинка поламалася. Пишу від руки. До сих пір не можу знайти ту статтю. Вона, звичайно, в газету не пішла, пішла по коридорах влади. Хоч я її давав конкретно в «Закарпатську правду».
Іван Чендей відкрив незахищене серце. Так, між священиками теж були мудрі люди. Іван Чендей посмів їх побачити і протиставити атеїстичному режиму. Наступного дня ми їхали у Виноградів. Я вже знав, що в газеті про Чендея буде, - купив на вокзалі газети для всіх, хто зі мнок їхав, крім одного, що належав до авторів літературного нальоту. Моєї статті там, звісно, не було. Не буду називати авторів цього мерзотного випаду, — одні повмирали, інші тяжко хворі. Тільки в Івана Чендея почалась нова біографія. Він по-справжньому любив радянську владу, ще урівняла нас у правах, а тут йому вліпили — як «врагу»: виключити з партії (Компартії). А це тоді означало — геть із літератури, геть із громадського життя.
Звичайно, для Івана Чендея це не було безболісно. Він хоч і тримає в руках не тільки себе, але себе інколи втримати не годен.
Коли настає перебудова, Іванові Михайловичу пропонують вернутися за партійним білетом. Однак він не являється. Він приходить до нас у Рух — тоді це була єдино реальна сила, що могла протистояти облудній системі. Івана Чендея товкли наші зверхники тоді, коли на нього посипалося горе з усіх кінців. Загинув старший син Мирослав — удар страшний. На похороні Іван висловився так: «У мене були грім і тиша. Тепер залишилася тільки тиша» (другий син — Михайло). З’явилася донька Марічка. Додалося мороки з онучкою. А коли верталися з рідного села Дубового на Тячівщині з похорону матері, рідний брат, що вирвався наперед, не маючи навиків керувати машиною, убив і себе, і дружину, і дитину, залишилася дочка, яка довго не знала, живучи в Чендея, що вона вже сирота...
Але я обіцяв прочитання творчості Івана Чендея — своє. А як це прочитання зробити, коли книжку його марудять уже кілька років, хоч і є указ Президента видати всі книжки лауреатів Шевченківської премії, починаючи з такого-то року, за державний рахунок. Іван Чендей підпадає під цю категорію.
Але я обіцяв своє прочитання творчості Чендея.
Вся його творчість — проти перетворення карпатського селянина у люмпен-пролетаріат.
Вся його творчість — небесні світила, замість свічок, які ставлять Україні її чи й не її олігархи.
Іванові Чендею сьогодні 80 літ. На жаль, він, сповнений незвичайної фізичної, розумової і душевної сили, змушений сьогодні обмежувати себе багато в чому, у красному слові теж. Але прожив він гарні літа, де була боротьба жорстока, але він у раби так і не пішов.
Колись із його саду ми викопали кілька дерев, які я посадив у себе — на так званій дачі. Всі заплодоносили щедро. І вже в них є нащадки.
Я, Іване Михайловичу, радий, що Ви у вісімдесят зберегли серце й розум. Мені, Іване Михайловичу, шкода, що такі люди живуть не вічно.
Л-ра: Дзвін. – 2002. – № 5-6. – С. 139-141.
Твори
Критика
