Пістолет — «перепустка в життя»
М. Пінчевський
Коли перші японські бомби впали на Пірл-Харбор, рядовий Річард Маст снідав у солдатській їдальні. На боці в нього висів новісінький армійський пістолет 45 калібру. Маст отримав його напередодні останньої мирної суботи всього лише на двадцять чотири години, як черговий по військовому табору. Масту пістолет дуже подобався, йому здавалося, що важка кобура на боці надає йому бувалого, хвацького вигляду... Звісно, в свої дев’ятнадцять років Маст ще був новачком у військовій справі — і коли перші бомби почали вибухати на території табору, він насамперед допив свою кварту молока — про всякий випадок, щоб воно не дісталося комусь іншому — і тільки по тому вибіг з їдальні.
В таборі панував гармидер. Ніхто, навіть сам генерал, не знав, чи висадилися на острові японці. Про чергового Маста всі забули. І тому, коли наступного дня солдатам наказали зібрати речі й сісти по машинах, пістолет ще теліпався в Маста на боці. В усіх солдатів та сержантів були гвинтівки, а в Маста — гвинтівка й пістолет...
Такий зміст перших розділів повісті американського письменника Джеймса Джонса «Пістолет» — розділів, де м’який гумор ще переважає над філософським підтекстом, над психологічним аналізом вчинків дійових осіб.
Але в міру того, як розгортається розповідь, напруженість дії посилюється, і філософський підтекст починає звучати дедалі сильніше, набуваючи наприкінці твору справді трагічних нот.
...Підрозділ, до якого належить Маст, зайняв позиції на мисі Макапуу — найбільш вітряній точці острова Оаху. Вітер не вщухає ні на мить, під ногами в солдатів — камінь, в який вони повинні вгризатися, споруджуючи доти, бо ніхто не знає, коли саме японці зроблять спробу висадити десант. Втім, усі помисли солдатів звернені до одного — до пістолета, який висить на поясі Маста, бо ні Маст, ні солдати, що його оточують, вже не сприймають пістолет як романтичну іграшку. У всіх на думці одне: «Настане день, на острів прийдуть японці, розпочнеться рукопашний бій, і на мене кинеться офіцер із самурайською шаблею... З тією самою шаблею, якою самураї розрубують своїх ворогів навпіл... І проти цієї шаблі немає кращої зброї, ніж пістолет. Мені потрібен цей пістолет!»
Так починається глуха, вперта боротьба між Мастом — власником пістолета — і тими, хто хоче відібрати в нього це знаряддя захисту від страшної самурайської шаблі. Прагнення будь-що вижити затьмарює розум солдатів, обертається для кожного на настирливу ідею, об’єктом якої, символом самозбереження стає пістолет.
Епізод за епізодом розповідає про те, як у Маста намагаються вкрасти пістолет, відібрати його погрозами, силою, обіцянками різних привілеїв... Маст опирається цим спробам одчайдушно, несамовито, що є сили. Адже він бореться за своє життя! Так, саме за своє життя, бо маленьке знаряддя смерті набуває в його свідомості значення «перепустки в дальше життя»... Боротьба за самозбереження, яку веде Маст, поступово змінює його характер; з веселого, легковажного і навіть по-дитячому пустотливого хлопця він перетворюється на замкнуту, зацьковану людину, яка бачить в усіх, хто її оточує, своїх ворогів. Маст не розлучається з пістолетом ні вдень, ні вночі, — навіть спить, не знімаючи кобури.
А за три місяці, коли Маст, відбивши всі зазіхання на пістолет, вже майже утвердив себе в ролі його єдиного можливого хазяїна, до Макапуу приїздить Муссо, офіцер відділу боєпостачання. Він вручає Масту його стару розписку й відбирає в нього пістолет... І цього разу Маст не чинить опору, бо перед ним — представник Влади, вищої Влади, в руках якої — доля його, Маста, і яка вільна позбавити його всього — навіть надії на те, що він виживе, навіть самого життя.
Маст і О’Брайєн, його сусіда по койці, який до останньої хвилини не втрачав надії відібрати цей пістолет, стоять поруч і мовчки дивляться, як виїздить з табору транспортер, що везе геть Муссо.
«Коли транспортер повільно проїхав крізь ворота, О’Брайєн люто закусив нижню губу, неначе тільки зараз зрозумів, що сталося. Його ясно-блакитні очі наповнилися слізьми люті чи страшного розчарування, а обличчя потемніло від злості.
Потім, коли маленький транспортер помчав по дорозі, О’Брайєн раптом підніс угору великий кулак і посварився услід машині.
- Ви не маєте права! — закричав він. — Не маєте права! Це несправедливо! Ви не маєте права робити з нами таке!
Захльоснутий ненавистю, він відкинув голову і загорлав на всю силу легень, і хоч кулаком він погрожував транспортеру, обличчя його, з вищіреними зубами, скривлене від люті, було звернуте догори, до неба.
- Це несправедливо! — волав він. — Не маєте права! Несправедливо!
А біля нього стояв Маст і бачив у порожнечі перед собою японського майора — того самого майора, який одного дня розрубає його навпіл».
На цій тужній, безнадійній ноті закінчується гостра, майстерно написана повість Джеймса Джонса. Разом з пістолетом Маст втрачає не тільки надію на те, що йому пощастить зберегти собі життя. Ця зброя мала для нього ще й іншу психологічну цінність, вона допомагала йому протистояти страшному впливові вояччини, солдафонського духу, що панує в американській армії й знеособлює, позбавляє індивідуальності всіх, хто в ній служить. Володіти річчю, за яку не треба було звітувати, яка була твоєю особистою власністю — значило не підкорятися законам армії і, отже, підноситися над нею, значило бути вільним...
Повість Джеймса Джонса, як і його перший твір «Звідси — у вічність» — є, насамперед, розповіддю про американську армію. Армію, яка має всі зовнішні ознаки організованого колективу, але, насправді, як і все в капіталістичному суспільстві, існує за принципом «людина людині — вовк».
Служба в цій армії поступово позбавляє молодих і, по суті, хороших хлопців — таких як Маст, О’Брайєн та інші — будь-яких людських ідеалів. А потім — морально спустошених, знервованих, зубожілих духом людей ця армія садовить за штурвал літаків з вантажем атомних бомб...
Л-ра: Всесвіт. – 1961. – № 1. – С. 96-97.
Произведения
Критика
