Перекладацькі здобутки Павла Грабовського
УДК [81’25+811.161.2’255.4-112] П. Грабовський
Ірина Уштан
(Львів)
У статті розглядається внесок Павла Грабовського у розвиток українського художнього перекладу.
Ключові слова: історія українського художнього перекладу, націєтворча функція перекладу, невольничий переклад.
The article highlights the contribution of Pavlo Hrabovs’kyi to the development of the Ukrainian artistic translation.
Key words: history of the Ukrainian artistic translation, nation shaping function of translation, exiled translation.
Історія українського художнього перекладу знає багато імен, які долею драматичних обставин відкривали світову скарбницю людського духу, перебуваючи у місцях, які аж ніяк не сприяли перекладному мистецтву. Йдеться про феномен “невольничого перекладу”, який творився по казематах, тюрмах і на засланні. У різний час його репрезентували П. Грабовський, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, Г. Кочур, Д. Паламарчук, І. Світличний, В. Стус та ін.
Оригінальна і перекладна творчість П. Грабовського припадає на найважчий період його життя. Часті арешти, ув’язнення, заслання і в результаті – постійне перебування в ізоляції без жодного проблиску надії на звільнення. Єдиним, що живило його, було Слово. Власні вірші, поетичні переклади, нариси, статті, листи – це те, що допомагало йому долати межі замкненого кола і хоча б у них повертатися на Батьківщину.
П. Грабовський зарекомендував себе як поет, перекладач, публіцист, літературний критик і лексикограф. Ось уже понад століття його особистість оповиває багато запитань, відповіді на які спробуємо знайти за рядками листів, спогадів, записів, творів. Особливу цінність становить епістолярна спадщина П. Грабовського, оскільки лист, за словами дослідниці епістолярного жанру М. Коцюбинської, – це “хроніка доби, сповнена теплих цюхвилинних деталей, що, не зафіксовані сьогодні, вже завтра підуть у непам’ять” [9, с. 5].
Перебування в Іркутській в’язниці стало ключовим для творчості П. Грабовського. Довідавшись про літературне життя в Галичині, він почав листуватися з І. Франком і надсилати свої оригінальні твори до редакцій галицьких часописів. Водночас П. Грабовський береться за перекладацьку справу (у його доробку – перша частина Пушкінового “Євгенія Онєгіна” та деякі фрагменти “Фауста” Ґете). Загалом перекладацька спадщина П. Грабовського охоплює 27 літератур (російську, польську, чеську, словацьку, болгарську, сербську, хорватську, словенську, чорногорську, серболужицьку, австрійську, німецьку, англійську, шотландську, США, норвезьку, данську, шведську, італійську, іспанську, французьку, бельгійську, грузинську, вірменську, естонську, фінську, угорську) та понад 280 авторів (серед них такі відомі імена, як В. Шекспір, Дж.-Ґ. Байрон, Р. Сауті, П.-Б. Шеллі, А. Теннісон; Е. По, Г. Лонґфелло; Р. Бернс; Вольтер, В. Гюґо, Ш. Бодлер, Т. Ґотьє, Ш. Леконт де Ліль, Ж.-М. де Ередіа, П. Верлен; Й.-В. Ґете, Л. Уланд, Ф. Рюккерт, Г. Гайне; Н. Ленау; Г.-Х. Андерсен; Дж. Леопарді, Дж. Кардуччі; М. Метерлінк; Г. Державін, В. Жуковський, О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Некрасов, Ф. Тютчев, А. Фет і багато ін.1
Перекладацьку працю П. Грабовського важко назвати інакше, як саможертовною, подвижницькою і героїчною: “…на засланні, далеко від культурних центрів, від бібліотек, позбавлений можливості систематично діставати потрібні книжки він невтомно поширював обрії української поезії, присвоюючи їй усе нові та нові імена” (Г. Кочур) [10, с. 76]. П. Грабовський намагався ввести в українську літературу якомога більше авторів. Часто він був першовідкривачем багатьох перлин світової лірики, накреслюючи карту для нових перекладацьких звершень. Зокрема йдеться про “Осінню пісню” (“Chanson d’automne”) Верлена (1897) [10, с. 76; 16, с. 969], “Шільйонського в’язня” (“Prisoner of Chillon”) Байрона, разом з його “Сонетом до Шільйона” (“Sonnet to Chillon”) (опубліковані 1894 р. у часописах “Зоря” і “Правда”) [7, с. 129], вірші Бодлера (“Зоря”, 1897). До речі, перше окреме видання українських перекладів поезії Ш. Бодлера побачило світ лише 1989 р. Серед перекладачів були М. Зеров, М. Орест, І. Світличний, І. Драч, М. Терещенко, Д. Павличко і М. Москаленко (основна частина перекладів припадає саме на Д. Павличка і М. Москаленка) [19, с. 186]. З творчістю французького поета-парнасця Жозе-Маріа де Ередіá (1842-1905) ми знайомі завдяки М. Зерову, який переклав дев’ять сонетів цього автора, три залишилися недруковані [11, с. 322]. Проте перші спроби подарувати українській літературі поезію Ередіа належать П. Грабовському, В. Щурату, Олені Пчілці. Вірш П. Грабовського “Одвічним снігом вкриті гори”, вміщений спершу в рукописній збірці поета “Хвиля” (1899), а 1941 р. надрукований у “Вибраних поезіях”, є наслідуванням 61-го сонета Ередіа (“Aux montaghes divines” – “Горам божественним”) зі збірки “Трофеї”, хоча його тривалий час приписували кубинському поетові-романтику Хосе Маріа де Ерéдіа (1803-1839), який доводився родичем французькому поетові [15, с. 957]. П. Грабовський зробив свій внесок у популяризацію творів Р. Бернса в українській літературі. Деякі з перекладів уперше з’явилися в часописі “Зоря” (1898), зокрема “Поклик Брюса до дружини” (“Bruce’s address to his army at Bannockburn”) [7, с. 135]. Інші переклади віршів цього шотландського поета, серед яких “Не тут серце моє, а в Шотландських горах” (“My heart’s in the Highlands”), увійшли до тритомного видання творів П. Грабовського (1959-1960). Він був серед перших, хто почав перекладати грузинську (Чавчавадзе, Бараташвілі, Церетелі), вірменську (Ісаакян, Туманян), естонську (Лідія Койдула, Крейцвальд) поезію українською мовою. До прикладу, ще 1897 р. вийшов друком переклад одного вірша великого грузинського поета Ніколаса Бараташвілі у виконанні П. Грабовського. Повний переклад поезій цього автора видав І. Кулик 1936 р., і тільки 1968 р. виходить збірка “Поезії”, до якої увійшла майже вся поетична спадщина Н. Бараташвілі, до вже згаданих перекладачів якої додалися імена М. Бажана, Ю. Карського і Д. Павличка [14, с. 748]. Перші переспіви віршів італійського поета Джакомо Леопарді також належать П. Грабовському.
М. Москаленко, оцінюючи творчість П. Грабовського, писав, що його переклади свідчать про незмінне намагання гранично розширити діапазон поетичних явищ, відтворених українською мовою. У цьому дослідник убачав виразну паралель до перекладацької праці Івана Франка: “Подібно до Франка, дбаючи не так про формальну викінченість своїх перекладів, як про живу експресію та непідробну щирість поетичного письма, Павло Грабовський за найтяжчих умов сибірського заслання витворив велику, досі ще не оцінену авторську антологію світової поезії, що, подібно до Франкового перекладацького доробку послужила певним дороговказом для перекладачів наступних поколінь, починаючи з поетових молодших сучасників” [18, с. 204]. Своє розуміння перекладу П. Грабовський розкрив у критичному нарисі “Московські переклади творів Шевченкових”: “Всякий добрий переклад, по моїй думці, повинен віддавати правдиво цілий дух і художницьку красу первотвору, вибрати все, що надає останньому вартості та оригінальності, бути не менш характерним, як і він. Не бувши таким, переклад може вражати своїм хистом поетичним просто яко твір літературний, може чарувати своєю красою артистичною, може навіть часом стояти повище від первотвору… Словом, не задоволяючи читача яко переклад, останній може мати сам по собі певну вартість літературну і справляти користь читаючій громаді” [2, с. 136].
Перекладні твори П. Грабовського мають різний рівень відповідності оригіналам. Надсилаючи переспіви віршів Р. Бернса Б. Грінченку, він писав у листі: “Цезури не додержав був скрізь тому, що не давав їй великої ваги; правил піїтики цілком обов’язковими для себе не вважаю, аби мова була гарна, легка, плавна та музична”2 [2, с. 270]. Перекладаючи 29-й сонет Шекспіра, який 1900 р. вийшов друком у “Літературнонауковому вістнику” (кн. 6, с. 217), П. Грабовський, навпаки, надав “вільному” сонету Шекспіра класичних рис, розділивши його на два однаково римовані катрени і два терцети [13, с. 716]. Проте таким самим шляхом пішов Д. Паламарчук, переклавши 33-й сонет на “італійський канонічний манер” (однакове римування в обох катренах) [12, с. 702]. Важливо зазначити, що П. Грабовський у своїй творчості користувався обома термінами: переклад і переспів. “Збірничок сей склався з моїх власних віршів і таких, що я або переклав, або переробив (понайбільше переробив). В переклади та перерібки я стільки вкладав свого власного, що можна їх вважати напів за самостійні, ось чому я не вагаюся їх видавати за своїм підписом”3 [2, с. 272]. Далі він пропонує цікаві варіанти назви для майбутнього видання, які також є свідченням розмежування перекладацьких жанрів: “Співи і переспіви” або “Луни і відгуки” [ibid.]. У листах до К. Паньківського П. Грабовський писав, що помістив у новий збірничок власні вірші, переклади і дріб’язочки (переклади, наслідування і власні речі)4, а часом додавав: “переклад зробив гуляючи” 5 [2, с. 235, 248]. Надсилаючи свої переклади І. Франкові, зазначав: “Гейне я, здається, переклав дуже вільно, переклав досить часу, зараз не маю оригіналу поміряти, – віддаю на Ваш суд”6 [2, с. 180].
Для П. Грабовського переклад був особливим станом душі (А. Кримський, до прикладу, називав жагу до перекладання “бессознательным побуждением”7 [4, с. 253]; Г. Кочур – “життєвою необхідністю” [17, с. 1074]). Переносячи в українську літературу кращі зразки світової лірики, він часто шукав співзвучних мотивів (багато переспівів відзначаються біографічною схожістю: “Шільйонський в’язень” Байрона, “Ельдорадо” та “Крук” По, “Пташки” Беранже та ін.), щедро наснажував перекладені твори власними ідеями. У його переспівах прочитуються мотиви українського фольклору, зокрема українських народних пісень. Взагалі творчість П. Грабовського носить народнопоетичний, народно-пісенний характер: “…твори П. Грабовського своїм композиційним ладом, психологізмом та образною системою скидаються на пісні…” [1, с. 19]. Такий підхід є доцільним, оскільки мусимо зважати на тогочасного читача. М. Стріха пише, що українське село навряд чи потребувало творів Байрона. Вони були необхідні передусім для української мови [22, с. 90]. П. Грабовський натомість у своїй творчості завжди орієнтувався на народ. Про це він неодноразово повторював на сторінках свого епістолярію. П. Грабовський пересаджував чужоземну культуру на український ґрунт і робив це у зрозумілий, близький для українського світобачення спосіб, готуючи читача до складніших етапів розвитку художнього перекладу.
А. Перепадя виділяв дві традиції в українському художньому перекладі: Г. Кочура і М. Лукаша [21]. М. Новикова сформулювала ці традиції дещо по-іншому, що є хронологічно і типологічно доречніше: традиція М. Зерова, яку після смерті М. Рильського продовжив Г. Кочур; і традиція М. Лукаша, яка бере початок ще від П. Куліша, П. Грабовського, В. Самійленка [20, с. 42]. Школа Г. Кочура, за словами дослідниці, – “раціональна, терпеливо-твереза, іронічно-вимоглива”. За М. Лукашем стоять інші постаті: подвижники і мовотворці української словесності “післявалуєвських” часів [20, с. 43]. І в цьому простежується закономірність. Узяти хоча б П. Грабовського, А. Кримського і М. Лукаша: про лексикографічну діяльність двох останніх перекладачів широко відомо, про словникарську працю П. Грабовського – дещо менше. В умовах неволі П. Грабовський, аби не забути рідної мови (книжки українською мовою заборонялося читати, дозволяли хіба що літературу релігійного змісту), складав український словничок: “Я почав вибирати слова з книжок, заводив через вікно знакомства з арештантами-українцями і списував з їх уст…”8 [2, с. 198]. З’ясовано, що поет, перебуваючи на засланні, допомагав збирати матеріали для “Словаря російськоукраїнського” М. Уманця (М. Комарова) і А. Спілки в 4-х томах, що вийшов у Львові в 1890-х рр. Свідченням цього є лист до К. Паньківського від 6 червня 1894 р.: “Сього року послав на адресу “Зорі”: 1) “Замок Альва” – з Байрона і переклади з Гейне. […] збірку слів для Уманця та Спілки; “Шільйонського в’язня”…” (Виділення наше. – І. У.) [2, с. 210]. Укладачі словника сповна скористалися добіркою П. Грабовського, до якої входили українські відповідники ряду російських слів, приклади слововживання та ілюстративний матеріал із творів красного письменства, зазначаючи “Граб. – Павло Граб. – Слова і вирази, що шановний добродій вибрав і записав з книжок і з уст народа і прислав нам через редакцію “Зорі”9” [3, с. 36-37].
У час, коли жив і творив П. Грабовський, починала зароджуватися нова сфера знань, – перекладознавство, – зачинателем якого справедливо вважаємо І. Франка. Зокрема М. Стріха зазначає, що “український переклад наприкінці століття ХІХ лишень виробляв свої канони й приписи”, не говорячи вже про те, що “віяння з Великої України та Галичини із запізненням доходили до місць поетового [П. Грабовського. – І. У.] заслання” [22, с. 132-133]. Можливості української мови та літератури наприкінці ХІХ ст. були ще досить скутими, тому й читаємо того ж таки Пушкіна у вільних переспівах українських романтиків (Є. Гребінки, Л. Боровиковського). Наступні спроби М. Старицького та П. Грабовського були значно точнішими, проте менш виразними [22, с. 167]. І вже М. Рильський і М. Зеров досягають певної вершини у своїх перекладах. Можна припустити, що розвиток художнього перекладу рухається по висхідній, хоча не слід забувати, що справжня поезія не обмежується одним перекладом, якої б високої якості він не був (В. Стус). Усебічна адекватність у відтворенні поетичного тексту – неможлива. Кожен переклад – це своєрідна інтерпретація, яка не збіднює оригіналу, а робить його ближчим до читача. За словами В. Коптілова, “історія перекладу – це складний шлях шукань методів та способів наближення до оригіналу” [8, с. 149]. Тому критику художнього перекладу слід вибудовувати так, щоб не залишити поза увагою жодного з цих чинників. Убачаючи у перекладах П. Грабовського та його сучасників тільки історико-літературне значення, ми недооцінюємо ту подвижницьку працю, яку українські письменники клали на вівтар відбудови української мови та літератури, а через них і культури та самої нації. Маємо пам’ятати, що це представники цілої епохи українського художнього перекладу, який на цьому етапі розвитку відзначався своїми особливостями. На думку Р. Зорівчак, слід критично підходити до цього переважно помилкового погляду [6, с. 12]. Не можна не погодитися з М. Москаленком і М. Зеровим, що ліниве громадянство любить ліпити “ярлички”, боронячись ними від обов’язку думати та перевіряти10 За словами М. Стріхи, багато перекладів П. Грабовського й сьогодні не видаються застарілими [22, с. 129]. До прикладу, “Шільйонський в’язень”, який, за словами дослідника, виглядає навіть краще від декількох пізніших перекладів цього твору. До речі, російський письменник В. Короленко (1853-1921) називав цей переклад у виконанні П. Грабовського “прекрасним”11[2, с. 207]. Позитивний відгук на переклади з російської П. Грабовський одержав від І. Франка: “Писатель, звісний Вам з “Зорі” по підпису “Панько”, а з “Народу” по підпису “Харько Воля”, прислав мені кілька зшитків віршів своїх і перекладених, у тім числі переклад віршів Рамшева і першу главу Пушкінового “Євгенія Онєгіна”. Переклади мені ті досить подобались…”12[23, с. 447]. Порівнюючи перекладну спадщину П. Грабовського зі значно пізнішими здобутками на перекладацькій ниві, варто пам’ятати про часову відстань, яка їх відділяє, процес еволюції мови, поетики, принципів перекладу. Навіть М. Зеров уважав, що час залишає свій відбиток на перекладах: “А робити все те “мишам на снідання” нема охоти… Язик розвивається. Коли захтять мої переклади видавати, можливо, вони уже будуть старі і кумедні, як для нас переклади Кулішеві або Старицького”13[5, с. 1116].
П. Грабовський називав себе “соціалістом-зісланцем” чи згідно з тодішньою урядовою термінологією – “государственним ссильним” у Сибіру14. Перебуваючи на марґінесі, він гостро усвідомлював потреби нації. У листі до В. Лукича (10.08.1893) П. Грабовський писав, що тільки на чужині “відчув правдиве значення знаних слів славного Міцкевича, що не любив, як слід, свого краю той, хто його ніколи не втрачував” [2, с.198]. Розглядаючи літературу як елемент націєтворення, він наполягав на тому, що “…наша ціль – рятування власної народності через ужиття здобутків загальнолюдського поступу; нарід наш мусить піднятись у розвитку до інших освічених народів, остаючись тимчасом народом українським”, “…кожна освітна народність вносить і дещо свого в скарбницю всесвітню” [2, с. 200]. П. Грабовський писав, що нашій перекладній літературі бракує певної системності та провідного напрямку. На його думку, найбажанішими є переклади: 1) класичних творів поезії та красного письменства; 2) “писань про справи громадські”. “Такі твори, як, напр., поезії Байронові являються й надовго ще являтимуться живим джерелом ідей та завзяття свободолюбного… Повчила б нас дечого, от хоча б прихильності до рідного краю, і поезія слов’янська”15 [2, с. 55]. П. Грабовський, вибираючи твори для перекладу, завжди шукав суголосних мотивів і зі своєю творчістю, і з культурою українського народу. Найближчим нам по духу П. Грабовський уважав народного співця Р. Бернса: “…слід би перекласти його кращі пісні; для нас вони цікаві двічі: яко речі щиро народолюбні, а вдруге – яко поезія з національно-країнною шотландською закрасою, дарма на свій загальнолюдський зміст. І те і друге – в повній злагоді і гармонії”16 [2, с. 258]. Часто поети, твори яких перекладав П. Грабовський, були представлені одним-двома віршами, проте його щире прагнення заповнити прогалини рідної літератури світовими надбаннями є цілком виправданим. Часом поет був ладен навіть підучити мову для того, щоб подарувати Батьківщині нових авторів (“Чи багато перекладувалось у нас з італьянських та англійських поетів? З яких перекладувалось менш? То я б, підучивши мову, взявся спорудити цілий збірник поезій того або другого краю”17 [2, с. 218].
П. Грабовський збагачував не тільки нашу літературу, у нього було велике бажання відкрити поетичні надбання української культури ширшому колу читачів. З цією метою він створив збірник “Песни Украйны”, антологію української поезії у перекладах російською мовою, до якої ввійшли твори І. Котляревського, М. Шашкевича, П. Куліша, М. Костомарова, Ю. Федьковича, Л. Глібова, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Франка, Лесі Українки, Осипа Маковея та ін.
Багато замірів П. Грабовського так і залишалися нереалізованими. Тогочасна цензура була справжнім прокрустовим ложем для українського слова. Значна частина друкованих праць з’явилася у Західній Україні. Це пов’язано насамперед із тим, що австрійська монархія була дещо ліберальнішою порівняно з російською. Переклади та переспіви П. Грабовського друкувались у його поетичних збірках “Пролісок” (Львів, 1894), “Твори Івана Сурика” (Львів, 1894), “З чужого поля” (Львів, 1895), “З півночі” (Львів, 1896), “Доля” (Львів, 1897), “Кобза” (Чернігів, 1898), “Хома Баглай”, переспів поемиР. Бернса “Tom O’Shanter” (Чернігів, 1898); входили до його рукописної книжки “Хвиля” (1899); друкувались у періодичних виданнях, таких як “Літературно-науковий вістник”, “Житє і слово”, календар “Просвіти” та ін.; чимало перекладів було надруковано посмертно.
1 Вичерпний перелік авторів, твори яких перекладав П. Грабовський, подано у статті М. Москаленка “Нариси з історії українського художнього перекладу” (Всесвіт. – 2006. – № 7/8 – С. 203–204.).
2 Лист П. Грабовського до Б. Грінченка від 27.12.1897 р.
3 Лист П. Грабовського до Б. Грінченка від 05.02.1898 р.
4 Лист П. Грабовського до К. Паньківського від 07.06.1895 р.
5 Лист П. Грабовського до К. Паньківського від 30.01.1896 р.
6 Лист П. Грабовського до І. Франка, липень 1891 р.
7 Лист А. Кримського до Ф. Корша від 05.10.1897 р.
8 Лист П. Грабовського до В. Лукича від 10.08.1893 р.
9 Цит. за: Дудко В. І. Над листами Павла Грабовського (До проблеми коментування) // Радянське літературознавство. – 1989. – №9. – С. 37.
10 Москаленко М. Нариси з історії українського художнього перекладу / Москаленко М. // Всесвіт. – 2006. – № 3/4 – С. 171.
11 Лист П. Грабовського до К. Паньківського від 05.05.1894 р.
12 Лист І. Франка до А. Кримського від 11.03.1892 р.
13 Лист М. Зерова до В. Чапленка, квітень 1935 р.
14 Грабовський П. Коротенькі вістки з Сибірі / Грабовський П. Зібрання творів: У 3 т. – Т. 3. – К.: Вид–во АН УРСР, 1960. – С. 28.
15 Грабовський П. Лист до молоді української / Грабовський П. Зібрання творів: У 3 т. – Т. 3. – К.: Вид–во АН УРСР, 1960. – С. 52-56.
16 Лист П. Грабовського до І. Франка від 15.11.1896 р.
17 Лист П. Грабовського до І. Франка від 04.01.1895 р.
Література
1. Вертій О. “Українська ідея” як феномен літератури (Народні джерела творчості П. Грабовського) / Вертій О. // Дивослово. – 2003. – № 3. – С. 15-20.
2. Грабовський П. Зібрання творів: у 3 т. / Грабовський П. – К.: Вид–во АН УРСР, 1960. Т. 3. – 1960. – 416 с.
3. Дудко В. І. Над листами Павла Грабовського (До проблеми коментування) / Дудко В. І. // Радянське літературознавство. – 1989. – № 9. – С. 35–39.
4. Епістолярна спадщина Агатангела Кримського, 1890–1941: у 2 т. – К.: Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України, 2005. Т. 1: 1890–1917. – 2005. – 500 с. 5. Зеров М. Українське письменство / Зеров М. / [упорядкув. М. Сулима; післямова М. Москаленка]. – К.: Вид–во Соломії Павличко “Основи”, 2002. – 1301 с.
6. Зорівчак Р. П. Український художній переклад і буття нації. Спроба історико– літературного осмислення / Зорівчак Р. П. // Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914–1939): Бібліогр. покажч. – Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2003. – С. 5–16.
7. Зорівчак Р. П. Українсько–англійські літературні взаємини / Зорівчак Р. П. // Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: у 5 т. – Т. 3. – К.: Наукова думка, 1988. – С. 88–154.
8. Коптілов В. Переклад чи переспів? / Коптілов В. // Всесвіт. – 1972 – № 5. – С. 145-150.
9. Коцюбинська М. “Зафіксоване й нетлінне”. Роздуми про епістолярну творчість / Коцюбинська М. – К.: Дух і Літера, 2001. – 300 с.
10. Кочур Г. Етапи розвитку (Французька література в українських перекладах) / Кочур Г. // Григорій Кочур. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв’ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур; Передм. І. Дзюби, Р. Зорівчак. – К., 2008. – Т. 1-2. – С. 74-84. Далі при посиланні на це видання вказуємо автора, назву статті та номер сторінки.
11. Кочур Г. Про переклади Миколи Зерова... – С. 321-323.
12. Кочур Г. Шекспірові сонети: Перлини світової лірики українською мовою… – С. 701-703.
13. Кочур Г. Шекспир на Украине... – С. 704-729.
14. Кочур Г. Над сторінками українських перекладів народів СРСР... – С. 747-751.
15. Кочур Г. Про одне непорозуміння... – С. 957.
16. Кочур Г. Лірика Поля Верлена... – С. 969-972.
17. Кочур Г. На схилі віку й на світанні надій… – С. 1073-1085.
18. Москаленко М. Нариси з історії українського художнього перекладу / Москаленко М. // Всесвіт. – 2006. – № 7/8 – С. 192 – 206.
19. Москалець О. Перша збірка Бодлера на Україні / Москалець О. // Всесвіт. – 1991. – № 10. – С. 186–187.
20. Новикова М. Міфи та місія / Новикова М. – К., 2005. – 432 с.
21. Перепадя А. Григорій Кочур і Микола Лукаш – дві школи в українському перекладі / Перепадя А.; Григорій Кочур і український переклад: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (К.; Ірпінь, 27-29 жовт. 2003 р.); редкол.: О. Чередниченко (голова) та ін. – К.: Ірпінь: Перун, 2004. – С. 74-78.
22. Стріха М. Український художній переклад: між літературою і націєтворенням / Стріха М. – К.: Факт-Наш час, 2006. – 344 с.
23. Франко І. Я. Твори: у 20 т. – К.: Держ. вид–во худ. літ., 1956. Т. 20: Вибрані листи. – 1956. – 811 с.
