По той бік світу, або ж Читаючи Леклезіо…
Валентина Фесенко
Леклезіо знову зачарував свого читача. Роман «Випадок» вийшов у видавництві «Ґаллімар» у червні 1999 року і відразу ж став бестселером.
Український читач мало знає цього представника європейського постмодернізму. Останнім часом переклади його творів здійснювалися тільки російською мовою. З найзначніших можна пригадати переклад роману «Пустеля» 1980 p., здійснений ще за тих, минулих часів.
То хто ж він, Ж.-М. Ґ. Леклезіо, і що ми про нього знаємо?
Його сім’я мала бретонське коріння, довго жила на острові Маврикії серед Індійського океану. Жан-Марі Ґюстав народився 1940 року в Ніцці, там отримав середню і вищу освіту.
Вже перший його роман «Протокол» з’являється в 1963 році і приносить автору премію Ренодо.
Тривала подорож Леклезіо в Мексику породжує у нього пристрасть до цивілізації майя Юкатану та Гватемали і відкриває для нього життя індіанських племен. Побачивши їх стосунки та цінності, він усвідомлює основу власних мрій про закони автентичного життя. «Не знаю, як і наскільки це можливо, але я ацтек за походженням».
Подорож як один з основних елементів пошуку не може бути зведеною до незвичного пейзажу чи переліку матеріальних об’єктів зовнішнього світу в дусі місцевого колориту В. Скотта. Пошук суті життя реалізується як усвідомлення сенсу історій, які переповідаються автором.
В чому полягає сенс пошуку? Леклезіо хвилює проблема аутентичного зв’язку з буттям речей, людей, космосу. Потрібно відчути свою присутність тут і тепер, вловити енергію, яка йде від світу та акумулюється в простому факті людського життя.
Ось і в романі «Випадок» головна героїня — дівча-тінейджер. Після втечі батька, чорношкірого лікаря-антибця, вона вирушає на його пошуки. В дорогу її кличе білосніжна яхта голлівудського кінорежисера, яка випадково зайшла в середземноморський порт. Таємно пробравшись на корабель, Нассіма поступово переконує капітана і його мовчазного помічника взяти її з собою. Їхня дорога пролягає через моря і океан до Мексики. Доля проведе екіпаж нелегкими шляхами. Нассіма побачить і вишколених джентльменів, і примадонн американського кінематографа, і приморські притони, і життя племен індіанців. Страшний ураган протягом декількох хвилин знищить спокійне існування селища, забере життя хлопчика, спричинить захворювання героїні на малярію і примусить її повернутися додому.
Виправний заклад у монастирі не вбиває бажання Нассіми жити за іншими правилами. Пройнявшись турботами Могера, вона вирішує стати юристом, щоб у майбутньому захищати людей від несправедливих звинувачень можновладців. Здогадуючись про близьку смерть капітана, Нассіма з друзями влаштовує вибух на кораблі, виконуючи тим самим його останнє бажання.
Розглянемо значення центральних символів цього роману.
Корабель з’являється в промінні вранішнього сонця, яке запалює його, немов смолоскип. Здається, він прийшов за чимось чи кимось. Величний корпус дивної морської тварини відпочиває після далекої подорожі і кличе, манить героїню до горизонту, через океан, по той бік світу. В ореолі сонячного світла «Аззар» рухається легко і владно, підкоряючи простір і час. Вітер і сонячні проміння надувають його вітрила, штовхають вперед, до іншого світу. Корабель здається автору справжнім винуватцем подій: від нього «линуло враження чаклунства, немов усе, що трапилося, було його провиною».
Зроблений з червоного дерева, він схожий на велике крило альбатроса — величного морського царя, що владно ширяє в небесних просторах. Інколи Нассімі здається, що вона перебуває «всередині якоїсь гігантської звірини, риби, птахи — могутньої тварини, яка лине крізь ніч, над хвилями, майже не торкаючись їх, назустріч горизонту, до потойбіччя. Мимоволі у читача виникають асоціації. Капітан Ахав Мелвілла перетворився на одне ціле зі своїм кораблем, перетнув моря в пошуках Мобі Діка. Намагаючись уникнути долі пророка, відомий біблійний персонаж Йона пробув у череві велетенської рибини три дні і три ночі, аж поки не усвідомив суті своїх пригод і не став молитися до Господа. Яку істину криє історія, що її переповідає Леклезіо?
Поступово корабель опановує і підкоряє волю своїх пасажирів, перетворюючи їх на свою складову. Написання його імені відтворює назву квітки апельсина, чий обрис прикрашає виграшний бік жеребка. Назва арабською у французькому звучанні нагадує про непередбачені авантюри та пригоди, які супроводжують морську подорож. Отже, корабель стає інструментом ініціації його володаря.
Після катастрофи, втративши свої щогли, «Аззар» перетворюється на сліпе дерев’яне голісіньке веретено, від якого віє зрадою і злочином. Пригадаймо, до речі, що в казках і міфах Європи веретено не раз ставало причиною летаргічного сну свого володаря. Втративши все, капітан Могер залишається переконаним, що море, корабель і пов’язані з ними пригоди стануть його вічністю, що вони його ніколи не покинуть, оскільки «Аззар» був його тілом, духом. Він ковзає над океанічними безоднями, населеними потворами, наповнюючи свої парусні груди силою вітру, теплим подихом сонячного проміння. Саме на борту цього корабля у Могера народжуються мрії про майбутній фільм, у якому він покаже «світ за часів початку, коли ще не було ні володарів, ні рабів, ні маклерів, ні негідників; світ, з лиця якого все зло буде стерто завдяки простій душі дівчинки-тубілки». Символічно, що роман починається і закінчується описом корабля, вже згаданого магічного інструмента ініціації.
«Немає нічого кращого від цієї дороги в океані», — вважає капітан Могер. Йому подобається сама думка про втечу з людського суспільства, де все визначено наперед і випадку відводиться незначна роль. В душі він залишається маленьким впертим хлопчиком, з краплиною шалу в крові, схильним до капризів, неочікуваних вчинків. В ньому жило бажання нового, намагання реалізувати щось заборонене, зіграти в якусь гру на згадку про доньку. «Рухаєшся між двох світів, не належиш жодному, не маєш навіть впевненості, чи дійдеш до мети. Океан схожий на пустелю, у якої немає ні імені, ні зовнішніх ознак. Він нікому не належить, не має історії і завжди новий». Безмежний водний простір пропонує можливість нового існування і приваблює своєю непередбаченістю, вічною молодістю, постійною готовністю до відродження.
Океан по-справжньому розуміє тільки мовчазний помічник Могера, який навіть не намагається пояснити знаки на воді і в небі: тільки інтуїція відкриває їхню справжню суть. Кожна нова хвиля, немов фантастична тварина, відокремлює і водночас наближає до безмежної порожнечі, на яку перетворюється океан перед поглядом Нассіми. Цей невидимий лихий демон ночі відокремлює корабель і його пасажирів від іншого кінця світу. Його важка дивна краса зачаровує своєю недосяжністю.
Ініціаційна подорож має свої ритуальні етапи: Нассіма і Могер втрачають те, чим вони початково володіли. Вони потрапляють на узбіччя цивілізації, проходять через ініціаційні випробування і духовне очищення, їхні бажання есенціалізуються. Аскетичне суворе життя приводить їх до спрощення. В результаті кожен відкриває для себе щось важливе, усвідомлює своє покликання. Дитина, молода жінка, корабель — інструменти ініціації, яка здійснюється в часі та просторі з обов’язковим проходженням через певні етапні події. Вони відбуваються за частки секунди, коли тільки від волевиявлення головного героя залежить, як саме складеться його доля в майбутньому. Могер зберігає свою незалежність («За декілька хвилин чужинка могла зникнути з його життя»), на його вчинки зовні ніхто не впливає, проте відчуття пішака у великій грі не зникає. І у нього, і у Нассіми періодично виникає враження зворотного руху до витоків.
Такі миттєвості наповнені інтенсивним спогляданням навколишнього світу. Поява дельфінів приносить у серце глядачів радість, вдячність і захоплення. Вони стають подібними до зачудованих, безжурних у своїй довірливості до світу дітей. Відомо, що дітям належить Царство Небесне. У Лекрезіо діти готові завоювати космос, оскільки пізнають відчуття повноти і достатності, а дорослі залишаються на порозі широко відкритих дверей, не наважуючись переступити ініціаційний поріг. «Брама вузька», колегіально рішення не приймаються, самотність — їхня глибинна доля, проте Нассіма і Могер живуть із відчуттям присутності іншого, ближнього в їхньому житті. Ось Андріамена упивається спогляданням падіння зірок: «Він підвівся і стояв нерухомо в священній і містичній позі. Здавалось, читав молитву, а озноб трусить тілом Нассіми».
Моменти інтенсивної повноти буття повинні бути пережиті разом з тими, кого ми любимо. Перший день Різдва Христового Нассіма сприймає як найдовший день, що в своїй первісній красі народжується з неба і моря. Він не схожий на звичайний святковий день вже тому, що приходить на краї світу, коли вже нічого немає ні попереду, ні будь-де. Саме цього дня Нассіма розуміє, що Могер і Андріамена — її справжня сім’я, їх об’єднує постійна готовність до духовного пошуку, здатність відчути поклик вічності в кожен момент життя. Стан перманентної екзальтації дозволяє Нассімі усвідомити, що не завжди знання є результатом логічного аналізу і що довіра інстинкту не обов’язково сліпа чи даремна. Споглядаючи борсання дітей на березі річки, Могер переконується, що Нассіма «більше не має потреби в словах. Довіряючи інстинкту, вона ввійшла в світ, долучилась до справжнього життя річки і лісу: вона вміє розмовляти з боа, ставати його спільницею аж до повного злиття тілом... Що таке почесті, гроші, успіх порівняно з цією радістю?».
Так само і Могер вперше в житті долучається до проблем іншої людини, учиться слухати. Світ народжується разом з ним і для нього. «Він хотів би знову і знову жити миттєвістю, без минулого і майбутнього. Хотів усе забути. І знову відчув бажання, яке джерелом било від корабля, як у часи його свободи». Ця ж сила енергії відчувається в присутності Нассіми, як джерела юності. «Вона була таємничою, ще більш дивною, та й з цією дитячою усмішкою , яка промайнула на обличчі жінки. Він подумав, що закохався».
Справжнє кохання виявляється даром, останнім моментом юності, кульмінаційною точкою життя, в священному світлі якого все трансформується. Проте усвідомлення цієї істини приходить тільки з плином часу, коли все, що мало статися, сталося, «і що було написано {на письменах долі?) — прочитано».
Широкого розвитку в романі набули символи, пов’язані з темою води: товста завіса з дощу нависає над океаном; несамовита гроза вмиває береги і примушує блискавки танцювати на щоглах корабля; шалено-почуттєва тропічна злива, червоні потоки якої спускаються з гір і затоплюють нижнє місто, змиває бруд з лиця цивілізації; вода в річці піднімається і шумить. Поступово пляж, річка, ліс (стихія землі, води, повітря) зникають, натомість з дощу і вітру виростає хаос, земля відмовляється тримати людей, ковзає під їхніми ногами липкою сонною масою, небо в суцільних хмарах чорніє над головами. Лексичний ряд «дощу» (біблійний потоп?) супроводжується розвитком теми кінця світу, Воскресіння та Чистилища.
Нассіма несе відповідальність за свої вчинки і вважає втечу з дому гріхом. Захворівши на малярію, вона марить і раптово прозріває провину Могера: його егоїзм, самодостатність та брутальність у ставленні до всього світу зачарували її, а між тим були гідні зневаги. Захоплення декількох місяців подорожі, «все, що вона бачила велично прекрасного, страшно нового, зібралося докупи і тепер виходило з неї в дрожі, що охопив усе тіло, в холоді, який її полонив. Сонце попило її так само, як і вода». Дивлячись на мале хворе дитя, Могер відчуває свою провину, і це почуття злить його. Намагаючись позбутися такого стану, а можливо, і вивільнити Нассіму з-під власного впливу, він випроваджує її з корабля.
Могер постійно живе з відчуттям своєї гріховності. Його приваблюють згубні простори і люди. Вони нагадують йому дитинство в нетрях великого міста, а ще — ту страшну подію, спогад про яку ятрить душевні рани. В його спогадах відкритість Нассіми поєднується з невинністю тубілки Мате, чия життєрадісність, ніжність і довірливість до світу здивували його в місті злочинців і гріха, яке знищувало молодих дівчат. Невинність дітей приваблює своєю незахищеністю і провокує. Так було і тоді, коли Мате викинувсь із третього поверху готелю. Суддя казав, що часто буває так, що молода дівчина, втікаючи від нав’язливих зазіхань підстаркуватих американців і не бажаючи втратити свою невинність, кінчає життя самогубством. Хто заманив Могера в цю пастку? Адвокати заявили, що то був збіг обставин і на дівчину в душі напала змія, безліч яких заповзає в приміщення в цю пору року, в цій країні. Чому напередодні в готель заселилися індіанець і американець — представник корпусу миру? Кажуть, що індіанці в цій місцевості є володарями духу лісів і царства змій... Чому мала загинути Мате? Чому готель мав назву «Жеріко», яка нагадувала про кінець світу? Чому в дискусії з цього приводу прозвучали слова «Армагеддон, Чистилище, Воскресіння»? Чому в дворі цього готелю продавали білетики лотереї, а кожен з компанії випробував свій жереб? Чому на вулиці лив страшний тропічний дощ? Чому стара жінка-індіанка послала йому прокльони, які переслідують його й тепер? Чи не її чари пов’язують його волю, насилають летаргійний сон, перетворюють на навіженого? «Та чи не було все це його карою за ставлення до батька, що потрапив у злидні?».
І чому в очах імпресаріо, що забезпечував спокійне існування відомого режисера, Нассіма і тепер спостерігає холодний зміїний блиск?
Вона здогадується про гріх, оскільки живе інстинктом і читає Біблію. Ніхто не намагається переконати Нассіму в неістинності тверджень Великої Книги. Доля кожного записана в ній. Чи не тому вона втікала від Могера, який керувався покликом тіла, а не велінням свого розуму, — що не хотіла впасти?
Стільки запитань — і жодної остаточної відповіді. Текст зберігає за читачем право на власну інтерпретацію, яка тільки наближатиме його до істини.
Проза Леклезіо по-справжньому поетична. Вона не аналізує події, не намагається дати чітку картину світу, а творить метафори, оперує аналогіями, що поєднують окремі елементи Космосу асоціативними зв’язками. Людина живе в одній великій реальності Світла і Темряви. В результаті своєї недосконалості вона сприймає тільки поверховий прояв реалій — той, який піддається раціональному аналізу. Глибинна, жива безмежність залишається внизу, під сподом. Щоб її пізнати, потрібно перевернути світ або ж відмовитися від звичного погляду на нього. «Безмежна вічність у кожній піщинці», і тільки поетичний погляд на неї, погляд долучення до її суті дозволить розкритися цій істині.
Попри перше враження, Леклезіо не проповідує втечі від цивілізації чи відмови від дорослого життя і почуття відповідальності. Стабільність суспільства гарантується його ідеологією і законами. Проте в кінці XX століття міф прогресу, технічного розвитку і благополуччя виявився оманою.
Помножилися ознаки деградації людського духу та торжества бездушної механіки. Герої Леклезіо шукають інший спосіб існування і намагаються відмовитися від традиційного мислення, щоб у дусі сюрреалістів глибинно відчути свою присутність у світі, долучитися до його краси. Звільнення від механічного ритму існування є шляхом ініціації, який починається з відкриття в собі незвіданих глибинних сил і завершується переходом за межі горизонту, «по той бік». Нассіма повертається в рідне місто і вирішує стати юристом, та при цьому не відмовляється від свого світобачення. Герой Леклезіо не розпорошується в світі, а вбирає його в себе. Долучення відбувається не в зовнішніх формах, а за активної участі всіх органів чуття. Космічні елементи входять у героя, заливають його світлом, теплом, хвилями свіжого теплого повітря. Концентрація на внутрішніх відчуттях сприймання зовнішнього світу дозволяє прозріти суть космічного цілого. Душа живиться символами і отримує повний спокій. Вона не розпорошується в безмежному просторі, як це було в літературі романтизму, а отримує можливість реалізувати недосліджені потенціали організму і відчути ритм дихання космосу в собі. Нассіма відчуває себе рибою, птахою, звіриною і відповідно сприймає світ. Ці коди світосприймання не традиційні для християнської культури. Чи не тому Леклезіо обирає недосвідчену дитину для ролі головного героя, що вона здатна відчути світ у повноті первозданної краси? Момент повноти буття супроводжується станом зачудованості, здивування, екзальтації перед таїнством природи. Погляд дитини не намагається класифікувати, упорядкувати дійсність, оскільки ще не знає принципів класифікації. Подорож за тридев’ять морів додає світу таємничості. Будь-яка дрібна деталь може виявитися фантастичним монстром, як-от водорослі в Сарґасовому морі, чи феєю, як Мате. Магія оточує людину, потрібно тільки навчитися її спостерігати і розшифровувати. Той, інший бік реальності вимагає наявності фігури духовного наставника поряд з ініційованим. Проте автор залишається головним учителем. Метафори, аналогії, асоціації зустрічаються на кожній сторінці і змушують читача дошукуватися значень дивних форм їхньої екзистенції.
«Зупинишся перед деревом, квіткою, каменем, замреш на мить. І раптом ти вже там, по той бік. Ти — світло, риба, птах, метелик». Подібні рядки викликають в душі особливий стан зачудованості, коли народжуються асоціації і приходить усвідомлення повноти та щастя від своєї присутності в світі. Я. Беме, Лотреамон, А. Мішо, а можливо, і Ж.-П. Сартр та Ж. Бернанос вже торували цей шлях. Леклезіо спускається на таку глибину, до таких архаїчних першоджерел, що серце завмирає. Омріяна дійсність міфів оживає в нас самих. Проте вона дуже далека від ясності. Світло і тінь, добро і зло злиті воєдино, і розділити їх неможливо. Біблія, Веда, буддизм, християнство, містика, первісна культура, легенди і фольклор європейських народів — все знаходить відлуння в цьому романі.
Л-ра: Всесвіт. – 2001. – № 7-8. – С. 141-145.
Твори
Критика
