«Хлопчик, який хотів бачити море…»
Дмитро Дроздовський
Ім’я Нобелівського лауреата в літературі — та подія, якої з нетерпінням чекають мільйони шанувальників художнього слова в усьому світі. І завжди, чим ближче наближається судний день, тим більше виникає суперечностей і переконань, що нарешті цього року доля усміхнеться письменникові саме твоєї країни. Дотепер останнім лауреатом серед французьких письменників залишався Клод Ежен Анрі Сімон (1985). Цього року десь за місяць до визначення імені інтернетом прокотилася хвиля думок, що вже час вшанувати визначного перуанського письменника Маріо Варгаса Льйосу. Хтось схилявся до того, що вже давненько не було Нобелівського лауреата в США, а на противагу їм лунали голоси з росії, що оскільки в 2008 році ця культура втратила Нобелівського лауреата Олександра Солженіцина, то можна звернути увагу і в північний бік. Одне слово, з цього протистояння-діалогу між Сходом і Заходом переможцем вийшла Франція, адже нобелівський комітет вирішив долучити до лав своїй лауреатів видатного французького майстра слова Жана-Марі Гюстава Ле Клезіо (Jean-Marie Gustave Le Clezio), який входив у простір літератури разом із М. Фуко і Д. Дельозом, власне, в останніх Ле Клезіо викликав захоплення своїм літературно-філософським бунтарством. Здається, цьогорічне рішення комітету задовольнило якщо не всіх, то принаймні майже всіх, адже премію здобув справді визнаний класик, який уже багато років стояв у черзі по Нобеля. Хай мовчать Америки й росії, коли тріумфує Франція...
Жан-Марі Гюстав Ле Клезіо, без перебільшення, — класик сучасної французької літератури, якого можна порівняти з Е. Золя чи В. Гюґо для XIX століття. Ле Клезіо вже у двадцять три роки було визнано гідним премії Ренодо (1964 p.), найавторитетнішої після Гонкурівської (такий собі Рембо XX століття), за його перший роман «Протокол» (Le Proces-verbal). Блискучий стиліст, Ле Клезіо опублікував понад тридцять книг — романів, збірок новел, перекладів мексиканських міфів («Золота рибка», «Фріда й Дієго», «Африканець» тощо). Він — автор широковідомої (завдяки екранізації) історії життя й кохання незрівнянної мексиканської художниці Фріди Кало (роман «Фріда й Дієго», 1993 рік).
Нобелівський комітет назвав Ле Клезіо «автором нових відправних оповідних ліній, поетичних пригод і почуттєвого екстазу, дослідником людяності за межами досвіду цивілізації».
З 1963 до 1975 pp. Ле Клезіо розробляє у своїй художній лабораторії теми божевілля, мови (як свого часу і великий алхімік Стефан Малларме), письма (як і Ролан Варт, який уперше акцентував у теорії літератури саме на окремішності поняття «письмо»), вписуючись у парадигму структуралістських тенденцій у Франції, доби нової критики (коли на літературну арену вийшли Р. Варт, а за ним — його учень Ц. Тодоров, парадоксаліст Ж. Жене тощо), присвячуючи себе формальним експериментам у дусі своїх сучасників Жоржа Перека й Мішеля Бютора. Публічний образ Ле Клезіо в цей час складався з рис новатора й бунтаря, що викликали замилування в Дельоза й Фуко, про що вже було зазначено вище.
З кінця 1970-х років стиль Ле Клезіо кардинально змінюється. Він залишає формалістичні експерименти, і настрій його романів стає м’якішим: письменник заторкує у своїх книгах загальнозначущі теми дитинства, юності, подорожей, залучаючи дедалі ширше коло читачів. Ця тенденція помітна і в загальній культурологічній ситуації у Франції, адже саме в цей час навіть Варт відходить від структуралізму, віддаючи перевагу проблемам мови закоханих... 1980 року Ле Клезіо стає першим лауреатом щойно заснованої премії Поля Морана (Grand Prix de Littérature Paul Morand). В 1994 році опитування журналу Lire показало, що 13 відсотків читачів уважають його найвизначнішим французьким письменником сучасності.
Народився Ле Клезіо 1940 року в Ніцці, на півдні Франції. Батько — англійський хірург, мати — французка, родом із Бретані, тобто півночі Франції. Батько незабаром полишає батьківщину та їде працювати в Нігерію. Візит до батька вперше зіштовхує молодого Ле Клезіо з Африкою. Потім він довгий час мешкає в Мексиці, в одному з індіанських племен, про яке буде багато писати, і в Новій Мексиці, тобто на півдні США, у місті Альбукер, де Ле Клезіо кілька років викладав у тамтешньому університеті. Познайомився він і з Таїландом. Ле Клезіо сам себе визначав як марґінала і бурлаку з однією справжньою батьківщиною, а саме французькою мовою. Улюблені письменники Нобелівського лауреата не французи, а англійці — Стівенсон, автор «Острова скарбів» і Джеймс Джойс. Творчість Ле Клезіо — поєднання цих двох ніби зовсім різних елементів: з одного боку, тяжіння до пригод (його улюблений засіб пересування — корабель, а не літак, подібно до морського захоплення Лотреамона); а від Джойса Ле Клезіо запозичив вишуканість і орнаментальність прози. Письменник надзвичайно багато подорожував Південною Америкою, Південно-Східною Азією й Африкою, де знаходив сюжети для нових текстів. У різні роки він жив у Таїланді, США, Японії, Нігерії, на острові Маврикій. Подорожуючи Мексикою й Панамою, Ле Клезіо захопився культурою індіанців і почав перекладати французькою мексиканські міфи (саме звідси і ««Золота рибка», міф про яку українському читачеві відомий завдяки роману Маркеса «Сто років самотності»).
Побіжно зазначу, що в програму французьких шкіл і ліцеїв уже давно входить невелика новела Ле Клезіо, що стала хрестоматійною і називається «Хлопчик, який хотів бачити море».
Українською мовою було опубліковано оповідання Ле Клезіо «Провідник» (переклав Орест Черній. — Всесвіт, 1987, № 2).
Л-ра: Всесвіт. – 2008. – № 11-12. – С. 161-162.
Твори
Критика
