25-06-2023 Мюріел Спарк (Muriel Spark) 74

Стильові особливості роману Мюріел Спарк «На публіку»

Н. І. Телегіна, А. Р. Тюшка

Мюріел Спарк – відома британська письменниця, поетеса і критик, майстер сатири, володар ордену Британської імперії та численних літературних нагород. Питанню розвитку британської сатиричної традиції в творчості М. Спарк присвячені монографії І. Києнка і А. Массі. І. Києнко акцентує блискучу стилістичну майстерність авторки, яка змогла зробити своїх персонажів не лише надзвичайно смішними, а й реалістичними. А. Массі вважає, що для неї більш характерний сарказм, ніж комізм, що для письменниці абсурдний не світ, а пануюча в ньому система пріоритетів. Роман «На публіку» цілком вкладається в рамки британської сатиричної традиції.

Сатира – це негативне переосмислення об’єкта зображення, специфічний спосіб художнього відтворення дійсності, зорієнтований на заперечення об’єкта висміювання через почуття презирства, обурення, гніву [1]. Лицемірство – основна риса, проти якої спрямована сатира М. Спарк. У творах письменниці вона направлена на представників середнього класу, на духовенство, а у досліджуваному романі – на світ кіно. Ілюзорність цінностей, зокрема в шоу-бізнесі, є основною темою роману «На публіку», що знаходить своє вираження у протиріччях між тим, що відбувається насправді, та тим, як це бачить оточення.

Мюріел Спарк сатирично зображає світ кінобізнесу, який створює міфи. Міфом є публічний образ сім’ї Крістоферів. Між ними не тільки немає того казкового кохання, про яке навперебій пишуть журналісти, їх взагалі практично нічого не зв’язує. Для їхніх романтичних фотосесій у ліжку прес-секретар Франческа власноруч його і розстелює, а коли Фредерік тривалий час не з’являється вдома, саме вона хвилюється більше, ніж Аннабель, яка практично не помічає відсутності чоловіка. Тим не менше ‘…they were proud of each other in the eyes of their expanding world where he was considered to be deeply interesting and she highly talented.’ [2, с. 32] («… у їх щодня ширшому світі, де Фредерік вважався глибокою натурою, а Анабель надзвичайно талановитою, ніхто не сумнівався, що вони пишаються один одним»). Сатиричне зображення впливу міфів набирає форми гротеску як у випадку з розрекламованою сексуальністю Леді-Тигриці Анабель, яка в романі руйнує стереотипне уявлення про стриманих, холодних і врівноважених британців: ‘Later, even some English came to believe it [in the foundry of smouldering sex beneath all that expressionless reserve], and certain English wives began to romp in bed far beyond the call of their husbands, or the capacities of their years, or any of the realities of the situation’ [2, с. 41] («Дійшло до того, що цьому [шаленому темпераменту під личиною зовнішньої холодності] повірили навіть деякі англійці: деякі заміжні дами почали таке виробляти у ліжку, що ніяк неможливо було поєднати ні з бажаннями їх чоловіків, ні з можливостями віку, ні з реальністю взагалі»).

Сама Анабель теж є міфом, її краса та образ, що з’являється на екранах, канонізуються шоу-бізнесом. У житті вона виглядає дівчиною з Уейкфілду, з гострим личком і волоссям мишачого кольору, невеликими очима, які на екрані здаються великими завдяки майстерності знімальної групи. Цей парадокс підсилюється фактом: у однієї з коханок Фредеріка, елегантної жінки з Південної Кароліни та дружини режисера, було значно більше від тигриці й аристократки, ніж у крихітки Анабель.

Більше того, Англійська Леді Тигриця має дуже приблизне уявлення щодо того, як потрібно грати. Зазвичай вона просто займає перед камерою позу, рекомендовану режисером, а решта – справа спеціалістів по освітленню. Розмови її чоловіка на тему «проникнення в образ» не викликають в неї навіть бажання зрозуміти, про що мова. Тобто Анабель не тільки не є талановитою актрисою від природи, вона не намагається стати хорошою актрисою, заглибившись у вивчення специфіки своєї професії.

Сатирично зображені і засоби масової інформації, мета яких не правдива інформація, а сенсація. Для них особисті драми знаменитостей – джерело популярності та збагачення, вони часто перебільшені або взагалі вигадані журналістами: ‘The range of emotions was as grand as Grand Opera, but no subtler. A clandestine child, preferably son, of a film star is discovered; or an opera singer tells of the persecution she currently endures at the hands of the tenor’s wife (under the headline “Assunta is Jealous of Me”); divorce in a royal family is a standard thriller, or any story involving mother-love, especially when the theme turns on the sacrifice of a steady lover.’ [2, с. 37] («На яскравих глянцевих сторінках оспівувалися пристрасті, гідні Гранд-Опера, настільки ж чудові і настільки ж примітивні. Кінозірка приховує, що у неї є дитина (переважно син); оперна співачка скаржиться, що її переслідує дружина тенора (заголовок: «Ассунта мене ревнує»); безвідмовно діє на публіку розлучення кого-небудь із членів королівської родини, а також зворушлива історія, де фігурує материнська любов, особливо якщо в жертву приноситься вірний коханець»). Під їхнім впливом навіть найдавніші друзі та знайомі Аннабель починають забувати про її справжню суть, стверджуючи, що вона завжди була «вольовою енергійною жінкою з душею тигриці» [2, с. 49].

М. Спарк висміює і пересічних людей, які вірять усьому, що пишуть засоби масової інформації, які захоплюються світом знаменитостей і мріють потрапити в цей світ, чи хоча б наблизитися до нього. У сцені нічної прес-конференції для журналістів з приводу смерті Фредеріка Крістофера сусіди поспіхом причісуються і переодягаються (дехто навіть наряджається в краватки) і спеціально тягнуть із собою дітей, щоби дати і їм можливість з’явитися на телебаченні.

Роман – невеликий за обсягом, думки і судження героями і автором висловлюються чітко і лаконічно. У творі багато діалогів. Деякі ситуації розгортаються як сценки кінофільму. Наприклад, самогубство Фредеріка Крістофера відбувається наче за сценарієм (‘Your husband thought of everything’ [2, с. 58] («Ваш чоловік про все потурбувався»). Ці слова, сказані однією із запрошених на вечірку, звучать як саркастичне в’їдливе зауваження, якщо згадати, який саме сценарій свого самогубства створив Фредерік. Він ідеально підлаштував час, забезпечив гостей музикою і алкоголем, дав Данаї наркотики, підготував жалісні листи приреченого і занедбаного дружиною чоловіка до мами, яка давно померла). Єдиною метою було зруйнувати брехливий і ненависний йому образ Анабель. Та і весь роман складається із окремих сцен: Анабель з дитиною у новій квартирі, ретроспекція – перші кроки у кар’єрі, серія коханців та коханок, спроби Фредеріка у якості сценариста, перші помітні ролі Анабель, створення Франческою образу ідеального подружжя, вечірка, самогубство, прес-конференція, листи, розмова з Луіджі та адвокатом, суд.

Через опис вражаючих вчинків своїх героїв автор розкриває їх характери, не даючи їм оцінок, а залишаючи читачу вирішувати, як до них ставитися. У сцені першого візиту Біллі до квартири подружжя Крістоферів письменниця розкриває зневажливе ставлення героя до Аннабель через його дії: ‘Billy tramped after her, heavily, as if he had every right to wake the baby, and more right to be there than she had’ [2, с. 53] («Біллі з гуркотом затупотів слідом за Анабель, усім своїм виглядом показуючи, що розбудити дитину – його законне право, та й взагалі господар тут він, а не вона»), ‘He put his knife, bacon-smeared, down on her script’ [2, с. 53] («Біллі поклав на сценарій вимащений салом ніж»). Зображуючи Аннабель, авторка відкрито не зазначає, що для неї кар’єра знаходиться на першому місці, проте читач легко робить цей висновок із ряду ситуацій. Коли назріває чергова сварка з чоловіком, Аннабель вирішує промовчати не тому, що хоче вберегти сім’ю від скандалів, а тому, що наступного дня їй рано вставати і потрібно гарно виглядати у кадрі: ‘She went to bed quickly, not wanting to prolong the argument and perhaps get involved in a row. She would have liked a row, but she had to be up at seven the next morning to be on the set, bright-eyed, by eight.’ [2, с. 30] («Вона швидко пішла в спальню, не бажаючи продовжувати конфлікт і давати привід для сварки. Анабель із задоволенням затіяла б сварку, але на ранок вона мала о сьомій годині бути на ногах, щоб о восьмій ясними очима дивитися в об'єктив кінокамери.») У ніч смерті чоловіка Анабель вирішує зробити заяву для преси, адже так матеріал потрапить у ранкові газети, а отже можна ще врятувати її імідж. При цьому вона говорить, що Фредерік сам би цього хотів.

У комічних тонах М. Спарк зображує дріб’язковість головних героїв, наприклад, в ситуації, коли до Анабель викликають незнайомого лікаря. Він здогадується, що його покликали до кіноактриси, але припускає, що вона американська леді. Тим не менш, ‘Annabel, although slumped and staring, heard this mistake and managed to utter the anxious word “English”.’ [2, с. 85] («Анабель, що хоч і знаходилася в повній прострації, все ж помітила помилку і, ледве ворушачи губами, схвильовано промовила: «Англійська»»). Або ж реакція на молодика з кафе, який побачив її у вікно та помахав: ‘She shut the window quickly, with a sort of despair because he had thought her an ordinary woman, free to come down and enjoy herself.’ [2, с. 83] («Вона швидко і з відтінком відчаю зачинила вікно, адже він прийняв її за звичайну жінку, яка вільна спуститися вниз та насолоджуватися життям.»). Позбавленими змісту є діалоги Анабель із чоловіком, у яких Крістофер будь-якою ціною намагається залишити останнє слова за собою: ‘‘Why can’t you be human like you used to be?’ <…> ‘You mean as I used to be.’’ [2, с. 35] («‘Чому ти не можеш поводитися по-людськи як раніше?’ <…> ‘Ти хочеш сказати як людина?’») або ‘‘Needless to say, I don’t let anyone call you ‘Fred’ or ‘Freddie’ in my hearing; I always stop them.’ ‘If it’s needless to say, why do you say it?’’ [2, с. 45] («‘Не варто навіть згадувати, що я нікому не дозволяю в моїй присутності називати тебе «Фред» чи «Фреді», я завжди зупиняю їх.’ ‘Якщо не варто згадувати, то для чого ти це кажеш?’). Часом автор протиставляє дії та слова Аннабель Крістофер і цим досягає сатиричного ефекту, викриваючи її нещирість. Вона бере з собою сина на прес-конференцію, проте наполягає на тому, щоб лікар забрав свою дочку додому, адже вже пізно, і дівчинка втомилася. Насправді ж актрису дратує те, що Гельда вказує на слабкі місця в її історії.

Одним із основних елементів вираження безпосередньо авторської точки зору в творі є іронія: ‘Francesca was only one of those Italian girls there who had officially left their families, and it would not have occurred to any of them who boasted having broken from family life not to include their cousins, brothers and sisters in their new lives, or try to get them jobs.’ [2, с. 38] («Франческа була лише однією з тих молодих італійок, які формально відірвалися вії своїх сімей, і жодній з них не приходило в голову, що, знайшовши хвалену незалежність, не варто було б тягнути за собою в нове життя кузенів, братів і сестер і підшукувати для них роботу»). Іронічно подані погляди режисерів, які вважають, що для виправдовування невірності головного героя фільму за участю Леді Тигриці його дружина повинна йому зраджувати: ‘… whose wife was carrying on with an Italian painter anyway – at the insistence of the film company’s directors, who felt that her infidelity made her husband’s affair with Annabel more moral’ [2, с. 33] («… чия легковажна дружина тим часом затіяла інтрижку з художником-італійцем (на цьому наполягли режисери компанії, вважаючи, що невірність дружини служить моральним виправданням для роману чоловіка з героїнею Анабель [гувернанткою]»). Контраст, який прослідковується у описі вимог Фредеріка до його потенційних ролей як актора і його реальних здібностей та повної відсутності досвіду, створює іронічний ефект: ‘There were few parts suited to his acting talents, so far as talent, continually unapplied, can be said to exist.’ [2, с. 25] («Було кілька ролей, співзвучних його даруванню, якщо можна говорити про дарування актора, який ніколи не грав.»). Іронічний тон оповіді викриває недолугість і обмеженість головної героїні, яка після невеликого успіху почала вважати себе діловою жінкою: ‘At all events, she managed to engage a lawyer and acquire the flat, both at a good price. This was a more difficult feat for a foreigner, and a famous one, and moreover, a woman, than she knew.’ [2, с. 49] («Їй вдалося за гарну ціну винайняти квартиру і адвоката, що, на її думку, було великим подвигом для жінки, і до того ж іноземки, і до того ж ще знаменитої»). Іронічно описується і полегшення, яке відчуває Аннабель, коли дізнається, що чоловік закрутив роман із Мариною, молодою італійкою з провінції, а не якоюсь знаменитістю, адже це означає, що швидше за все вдасться уникнути скандалу і їй не доведеться вигадувати інший образ для публіки.

Серед стилістичних засобів у романі найпомітніше місце займають метафора, порівняння та обірвані фрази. Метафору розглядаємо як перенесення назви з одних предметів, явищ, дій, ознак на інші на основі подібності із ними. Наприклад, ‘her stupidity started to melt’ [2, с. 26], ‘time became a hunted animal’ [2, с. 30], ‘breathing the uninhabited air of the Italian film world’ [2, с. 30], ‘thought is a painful activity’ [2, с. 31]. На відміну від метафор, основним завданням яких є створити емоційний ефект, передати суть явища, порівняння у розглянутому творі часто розкривають внутрішню суть героя, його характер. На початку роману Біллі, який протягом твору постійно звертатиметься до подружжя Крістоферів за фінансовою підтримкою, порівнюється з мотлохом ‘…like a worn-out something that one had bought years ago on the hire-purchase system, and was still paying up with no end to it in sight…’ [2, с. 22] («… мотлох, куплений дуже давно в розстрочку, кінця якої до сих пір не передбачається…»). Олівець журналістки, яка «винюхує» цікаву для читачів інформацію, порівнюється зі «схвильованим носом» (‘… her pencil poised like an excited nose…’ [2, с. 50] («… її олівець завмер, як собака, що взяла слід…»)). Фредеріка постійно злило те, що інші вбачали у його дружині великий талант, тож він при нагоді намагався показати її обмеженість і навіть у своєму прощальному листі до Аннабель порівняв її із порожнею мушлею: ‘You are a beautiful shell, like something washed up on the sea-shore, a collector’s item, perfectly formed, a pearly shell – but empty, devoid of the life it once held.’ [2, с. 98] («Ти прекрасна мушля, гідна прикрасити собою колекцію; відшліфована морем, досконала за формою перлова мушля - але порожня, позбавлена колись закладеного в неї життя.»). За допомогою порівнянь Мюріел Спарк висміює світ кінематографу, представленого режисером Луїджі, де цінність усього вимірюється грішми: ‘He took the manuscript from the floor where she had let it fall and flicked through it as if flicking through a bundle of banknotes, assessing, without precisely counting, their value.’ [2, с. 100] («Він підняв з підлоги рукопис і побіжно погортав його, як перегортають пачку банкнот, коли намагаються визначити на око її вартість.»). Якщо порівняння у творі покликані чітко і влучно охарактеризувати героїв, то використання обірваних фраз допомагає передати їх внутрішній стан. Виявлення Данаї у квартирі Анабель змушує актрису поспішно вносити правки у обраний план оборони її публічного іміджу. У готелі вона намагається продумати нову тактику захисту, підбираючи імовірні причини того, чому Даная назвала вечірку оргією: ‘There were dozens of people in the flat – all night – the neighbours – a press conference, too – she must be still in a stupor, thinking she was at an orgy.’ [2, с. 99] («Там всю ніч товклися десятки людей, і сусіди, і репортери, а дівчина, мабуть, була не в собі та вирішила, що потрапила на оргію.»). Бурхливу реакцію Луїджі викликають далекоглядні плани головної героїні, яка, на його думку, замість приділити увагу актуальним проблемам, загадує на роки вперед: ‘How can you think of five and ten years ahead when you’re in difficulties already for tomorrow – the inquest, the chance – who knows? – that your public image will be ruined – we might have overlooked something – how can you count the years ahead like this?’ [2, с. 117] («Як ти можеш думати про те, що трапиться через п'ять і десять років, коли вже завтра почнеться слідство, яке - як знати, раптом ми чогось недогледіли? - може погубити твою репутацію. А ти розмахнулася на роки.»). Режисер певною мірою пов’язаний із нею, адже без Анабель йому доведеться швидко шукати і «запускати» нову зірку для його фільмів. Серед інших стилістичних засобів трапляються оксиморон та епітети. Перший будується за допомогою поєднання непоєднуваного та надає фразам парадоксального та глибоко іронічного звучання. ‘He was now so settled in a daily determination to end the marriage, call off the public image, declare it null and void, that he did not see the point of doing anything about it just yet.’ [2, с. 42] («Він так твердо вирішив, що пора покінчити з цим шлюбом, а разом з ним стерти з лиця землі вигаданий для публіки образ, що не бачив сенсу поспішати саме зараз.»). Більшість епітетів в романі передають психологічний стан героїв, наприклад: ‘she listened with a vague ear’ [2, с. 33], ‘Annabel lay on her sleepless bed now’ [2, с. 81]. Мюріел Спарк – майстер афоризмі. Серед найяскравіших у творі можна виділити такі: ‘If it isn’t true, it’s to the point’ [2, с. 41] («Може, це і неправда, але придумано добре»); ‘Only the animals remain natural’ [2, с. 46]; («Лише тварини поводяться природно»); ‘It is a mistake to think that sensational publications start in America. They end there, in a somewhat tired form.’ [2, с. 38] («Помилково вважати, що сенсаційні публікації з’являються у США. Вони осідають там у дещо поношеному вигляді»); ‘It [success] means that your friends don’t bring you back silk scarves from their holidays any more’ [2, с. 49] («Успіх означає, що друзі тобі більше не повертають шовкові шарфи, коли повертаються з відпустки»).

Отже, твір написано коротко і лаконічно, чітко прослідковується чергування сцен, що наближає твір до кіносценарію. Автор вдається до сатири та іронії з метою виявлення вад світу шоу-бізнесу, висвітлення ілюзорності його штучно створених рекламних міфів та сліпої віри в них пересічних людей. Використовується прийом контрасту. Авторська позиція залишається об’єктивною, образи героїв розкриваються через їх вчинки та висловлювання. Серед стилістичних засобів переважають метафора, порівняння, обірвані фрази, важливу роль відіграють оксиморон, епітети та афоризми.

Література:

Кірєєва О. Своєрідність реалізації сатиричного начала в жарті Є. Кротевича «Сентиментальний чорт» [Електронний ресурс] / Кірєєва О. В. // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство). – Режим доступу: http://litzbirnyk.com.ua/wp-content/uploads/2013/12/20.4.10.pdf (01.11.15).
Spark M. The public image. Stories / Muriel Spark. – Moscow: Progress Publishers, 1976. – 292 p.

Біографія

Твори