25-09-2023 Мішель Турньє (Michel Tournier) 110

Становлення метафори як когнітивного механізму та її застосування для аналізу образу людини в літературі постмодернізму (на матеріалі неоміфологічної прози М. Турньє)

Т. О. Євтушок

У контексті актуалізації нової когнітивно-дискурсивної парадигми дослідження семантики художнього тексту набуло нового звучання. Продовжуючи та збагачуючи семантичний аналіз художнього тексту, концептуальний аналіз відходить від звичайного пояснення мовної одиниці, зосереджуючись на знаннях про світ узагалі [1:85]: увага дослідників переключається з «експлікації семантичної структури номінативної одиниці» та з «уточнення реалізуючих її денотативних, конотативних та сигніфікативних значень». У центрі уваги концептуального аналізу постає пошук загальних концептів, які є підведеними під один знак і представляють «буття» цього знаку як маркеру відомої когнітивної структури.

В семіотичному просторі будь-якої культури існує лінгвістичний інструмент, який полягає в переносі відомого на невідоме, освоєнні сфери нового в термінах знайомого поняття. Цим інструментом є метафора, яка є предметом нашого дослідження. Метафоричний опис світу виступає специфічним засобом реалізації мислячою істотою, людиною, її пізнавального ставлення до навколишньої дійсності, розуміння нею меж свого буття і перетворення світу дійсності в світ культури, впорядкований, організований, інтерпретований для потреб практичної діяльності. Мовна метафора фіксує напруженість творчих зусиль свідомості, яка спрямована на осягнення людиною світу, що охоплює її, а також обрії цього осягнення. Специфічна форма світорозуміння і характерний для нього спосіб теоретичної рефлексії виражені у так званій «постмодерністській чуттєвості», яка проявилася в художній творчості як особлива «манера письма», заснована на метафоричному осмисленні дійсності. [2:224].

Актуальність дослідження обумовлена тим, що художня свідомість сучасності стала способом віддзеркалення ідеї «втіленого розуміння» (embodied understanding) [3;4;5]. Наше бачення світу і себе в цьому світі концептуалізується повсякденною свідомістю через емпіричні уявлення, що випливають із фізичного сенсомоторного досвіду людства, пропущеного через культурологічний фільтр [КСКТ:55-56]. «Людина не може думати абстрактно, не думаючи метафорично» [5:266], з чого можна зробити висновок, що навіть повсякденна свідомість є принципово «художня», оскільки ознакою мислення є не лише його аналогічність, а й параболічність і наративність, коли життєві обставини осмислюються через ситуації, сюжети та мотиви, вже інтерпретовані культурою [6:83-84], в якій визначна роль належить художнім текстам та художнім образам, що генеруються в них.

Перша відома теорія метафори була запропонована Арістотелем у його працях «Поетика», «Риторика», «Топіка». Арістотель визначив метафору як перенесення застосування до однієї речі імені, що належить іншій [7]. У своєму визначенні метафори Арістотель зробив також спробу об’єднати всі різновиди цього феномену, застосовуючи поняття рід та елемент роду і виділив таким чином 4 типи переносів, характерних для метафори, а саме:

перенос роду на елемент роду;
перенос елементу роду на рід;
перенос елементу роду на елемент роду;
аналогія за пропорцією.

Використання понять «рід» та «елемент роду» наводить на думку про те, що дана теорія має відношення до теорії ієрархічних типів, яка й зараз використовується н комп’ютерній обробці метафор. У результаті маніпуляцій із ієрархією типів, метафора розглядається в теорії Арістотеля як концептуальний феномен, який представлений у вигляді переносу одного терміну на інший. Саме виділення когнітивної, евристичної функції метафори, що відрізняє її від чистого порівняння, і є заслугою мислителя. Однак той факт, що метафори представлені онтологічними маніпуляціями, свідчить про те, що вони не мають репрезентативного статусу і не можуть, таким чином, взяти на себе роль активних концептуальних агентів при структуруванні інших концептів.

З одного боку, Арістотель визнав високий когнітивний статус метафори, оскільки вважав її інструментом важливого процесу комунікації і навчання, а з іншого - він поставив під сумнів цей статус, описуючи метафоричні процеси в надто простих онтологічних термінах. Саме в світлі арістотелівського підходу до розуміння метафори розпочалася традиція порівняльного або субстанційного підходу до її вивчення. Порівняльні теорії, які досліджують процедури переносу або порівняння у відносно замкнених смислових полях, правила метафоричного заміщення, норми розуміння метафори, розробляються в переважній своїй більшості в межах традиційної поетики.

Продовжувачем арістотелівської традиції у трактуванні метафори був Ф. Ніцше, який перший звернув увагу на розрізнення буквального і фігурального, що сприяло глибшому розкриттю ролі та поясненню походження мовної метафори. Ф. Ніцше наголошував на когнітивному значенні метафори - в його працях вона розглядається не лише як інструмент процесу навчання, але й як основа всього знання, всіх когнітавних процесів. Він відзначав важливість усвідомлення того, що людське знання є метафоричним, а відмінність між буквальним і фігуральним не є відмінністю між істиною і неістиною, а між старим і новим. Мова створює стабільний потік концептуальних умовностей, через який в мову потрапляють нові метафори, які з часом стають загальноприйнятими, а згодом досягають меж узагальнення. В цьому процесі старі метафори утворюють межі, в середині яких невпинно утворюються нові. Сильна метафора має велику лінгвістичну цінність, оскільки в кінцевому результаті ця цінність визначає описову корисність. Значення роздумів Ф. Ніцше для розвитку теорії метафори полягає в тому, що вперше було проголошено необхідність розкриття ролі метафори в мисленнєвій діяльності з точки зору стилістики та риторики.

Одним із найпопулярніших поглядів на метафору є інтеракційний підхід, розроблений М. Блеком, який розвинув роботи А. Річардса. Сутність підходу полягає в тому, що метафора розглядається як «органічний феномен мови», який діє не на рівні словесних комбінацій, а набагато глибше, проявляючись у взаємодіях, інтеракціях концептуальних структур, на яких ґрунтуються слова. Питання, яке постає в контексті такого бачення метафори, - це позначення відмінності між процесами концептуального комбінування та концептуальними інтеракціями. Концептуальне комбінування - це композиційна операція, в результаті якої утворюється агрегована (закріплена через об’єднання) концептуальна структура, яка містить значення початкових концептів, незалежність яких не порушується внаслідок їх об’єднання. На думку М. Блека, метафора є чимось більшим, ніж звичайна комбінація. Метафора виникає лише внаслідок утворення певної інтеракційної схеми, компоненти якої концептуально наближені один до одного. Оскільки всі концептуальні рухи відносні, то метафора утворена подібною схемою, зумовлена інтеракцією двох концептуальних структур. Інтеракція також передбачає обмін предикатами / асоціаціями між двома первинними концептами. Тоді відбувається те, що А. Річардс, маючи на увазі процес взаємного обміну між сферами дії кожного концепту, називає «фундаментальним перехресним запозиченням ідей».

Основна заслуга запропонованої М. Блеком теорії полягає в тому, що вона розглядає метафору не як риторичний, а як когнітивний засіб, а інтеракційний підхід до розуміння метафори продовжується у теорії структурного відображення (structure mapping), в якій структура, що належить сфері транспорту, накладається на сферу тенорів, що спочатку позбавлена структури і тим самим організовує її сутності.

Трактування метафори в контексті теорії мовленнєвих актів Остіна запропонував Дж. Серль. У цій теорії кожне висловлювання має два рівні [8:308]: задане значення висловлювання та буквальне значення. Перший рівень - значення, яке мовець хоче передати слухачеві, другий - це значення, яке отримується внаслідок аналізу істинної будови висловлювання без урахування намірів мовця [8:300-309]. Коли ці два рівні співпадають, тобто коли мовець говорить саме те, що має на увазі і має на увазі саме те, що говорить, висловлювання вважається буквальним. Воно стає метафоричним, коли відбувається розрив між двома типами висловлювань, який нейтралізується слухачем шляхом побудови фігуральної інтерпретації. Метафорам притаманні численні значення, що є можливим завдяки застосуванню до їх інтерпретації різних концептуальних моделей. У межах такого підходу можна створювати прийнятні моделі як для метафоричної, так і для буквальної інтерпретації, оскільки віднесення висловлювання до тієї чи іншої категорії залежить не лише від його правильності або наявності в ньому семантичних аномалій, але й від досвіду слухача. Таким чином, Серль намагався розробити такий підхід до метафори, який наближав би її до інших феноменів, таких як іронія та гіпербола. Але оскільки вся теорія Серля ґрунтується переважно на поділі висловлювання лише на дві категорії, характеристикою однієї з яких є гомогенність буквального значення, то ним не враховується той факт, що буквальна істинність - це галузь перетину різних концептуальних моделей, кожна з яких має свої контекстуальні обмеження щодо їх застосування.

Прихильником традиційної концепції подібності в трактуванні метафори є Дж. Міллер, який пропонує вирішення проблеми істинності значення метафори шляхом її співвіднесення з загальним розумінням тексту і контексту [9]. Але щоб досягнути цього, на його думку, недостатньо встановити відношення верифікованості між концептом, що виражається у реченні (під яким розуміється комбінація образа/моделі текстового фрагменту) і загальними знаннями про світ, оскільки речення, що не підлягають верифікуванню також можуть бути доступними для розуміння. Це стає можливим в тому випадку, коли усвідомлюються засади, на яких їх використовує автор. Для Міллера характерною рисою метафори є те, що вона ставить апперцептивну проблему, тобто проблему співвіднесення інформації, що поступає з вже існуючою понятійною системою. У структурі метафори Дж. Міллер виділяє а) референт, що задає тему, б) релят - концепт у структурі відомого знання, з яким співвідноситься референт, в) відносини подібності між ними, які породжують нову інформацію. Напруга, яка виникає внаслідок нерелевантності текстового концепту концепту реальності, з яким співвідноситься референт, знімається пошуком подібності між ними по найбільшій кількості ознак. Метафорична інформація додається до концепту реальності таким чином, «щоб її істинність якнайменше вступала у протиріччя з нашим уявленням про світ» [9:247]. Синтез концепту автора відбувається на основі уподібнення, а пошук підстав уподібнення «спрямовується тими подібностями і аналогіями між образом тексту і образами реальності, які спроможний розрізнити читач» [9:248]. Розуміння метафори за Дж. Міллером передбачає З етапи: розпізнавання, реконструкцію, інтерпретацію. Напрямок уподібнення задає контекст, а реконструйоване порівняння дозволяє побудувати такий образ тексту, в якому метафора повинна бути істинною. А метою інтерпретації стає пошук похідних класів референтів та релятів. Важливий висновок, який робить Дж. Міллер в контексті традиційної порівняльної теорії, полягає в тому, що метафора не виражає подібність, а лише звергає на неї увагу.

Філософ, історик і семіотик У. Еко запропонував семіотичний підхід до інтерпретації метафори, в межах якого метафора розглядається як особливий нестабільний або динамічний знак. На думку У. Еко, основні напрямки дослідження метафори були задані ще Арістотелсм і більша частина ідей, що висловлювалися після нього, залишається в запропонованих ним межах, що зумовлено використанням як підґрунтя для сучасної інтерпретації метафори концепції струкіурованої ієрархії. Але на противагу теоріям, що постулюють існування таксономії знань, теорія У. Еко не так жорстко пов’язана з нею і описується у п’ята семіотичних правилах, в яких учений описує основу процесу інтерпретації. У цих правилах науковець описує процес інтерпретації, який діє на метафори, де тенор не представлений н явному вигляді, а повинен бути відновлений із наративного контексту:

створити компонентну репрезентацію транспорту метафори, звертаючи увагу на ті його компоненти, які є важливими у наративному контексті;
знайти в енциклопедії (універсальній базі знань про світ) інші семеми (концептуальні символи), які наділені будь-якими спільними з транспортом метафори якостями, виділеними на попередньому етапі. Такі семеми повинні мати свої специфічні якості, які ймовірно і надають метафорі емоційну силу. Знайдені семеми утворюють численні тенори метафори;
зв’язати протилежні якості тенора та транспорту через спільне родове поняття н ієрархічній таксономії понять. Цей зв’язок має на меті об’єднати протилежності і так узаконити метафору;
оцінити якість метафори, оскільки чим вище в таксономії понять про світ відбулося об’єднання протилежностей, тим цікавішою є метафора;
закріпити нові відносини всередині тенора, які виникли завдяки метафорі, для виконання когнітивної сили тропу.

Цей підхід цікавий не лише тим, що він привносить у численні теорії метафори терміни семіотики, але й глибиною, з якою він розкриває оригінальну теорію Аристотеля ти вказує на явний зв’язок між сучасними теоріями і класичною теорією Арістотеля, яка існує вже більше двох тисяч років. Завдяки аналізу семіотики проявляється значна паралель між класичною теорією та моделлю динамічної ієрархії типів (dynamic type hierarchy (DTH) model) запропонованою З. К. Уей.

Введенню термінів діафори та епіфори, як проміжних з точки зору істинності і неістинності значень метафори, когнітивна лінгвістика завдячує Е. Маккормак. Діафорами лінгвіст називав новоутворені метафори, які привносять дисонанс, що викликає в інтерпретатора певну емоційну напругу. Існування контексту відрізняє діафору від аномалії. У контексті, зазвичай, відкривається метафоричне прочитання. Епіфори - це конвенціалізовані або засновані на порівнянні метафори, які втратили свою емоційну силу ти які не викликають протиріч у концептуальних репрезентаціях людини, яка їх інтерпретує. Новоутворені метафори починають існувати як діафори, а згодом втрачають свою емоційну напруженість в результаті активного використання. Такі метафори переміщуються в діапазон епіфор, а з часом набувають буквальної істинності, перетворюючись у мертві метафори. У межах своєї теорії Е. Маккормак підкреслює важливість значення буквальної істинності, що може розглядатися як відлуння звичайної маркерної схеми, в якій робиться спроби розрізнення семантичної істинності й аномальності. Такий поділ не дозволяє врахувати вплив контексту і тому не може бути достатньо повним підходом у поясненні метафори.

Кардинально новий підхід до аналізу феномена метафори запропонував Дж. Лакофф і група його співавторів - М. Джонсон, К. Брагмен та М. Тернер. Праці цих теоретиків вказують на недостатність суто лінгвістичного підходу до аналізу метафори, оскільки характерною рисою цього явища є його визначна когнітивна роль і його глибока укоріненість у концептуальній архітектурі людини. Саме завдяки дослідженням цієї групи вчених метафора як об’єкт дослідження переводиться в когнітивно-логічну парадигму ти досліджується з точки зору її зв’язку з глибинними когнітивними структурами і процесом катетеризації світу [3:4]. Основні тези теорії метафори Дж. Лакоффа та М. Джонсона можна викласти в наступних положеннях:

метафора - основний механізм в понятійному мисленні людини;
метафора не виступає виключно мовним явищем, вона належить сфері мислення;
метафоричний вислів є зовнішнім проявом концептуальної метафори;
хоч більша частина концептуальної системи мислення людини метафорична за своєю природою, її значна частина все ж залишається неметафоричною. Власне метафоричне розуміння засноване на буквальному значенні;
метафори дозволяють осмислити досить абстрактні та внутрішньо неструктуровані поняття в термінах більш конкретних і структурованих.

Важливий висновок, зроблений в межах нової теорії, полягає у тому, що метафори пронизують не лише мову, а й мислення та виступають його невід’ємною властивістю й атрибутом. Завдяки метафорі стає можливим віднести абстрактні поняття до фізичного, чуттєвого досвіду в його зв’язку з зовнішнім світом. Тому, на думку Дж. Лакоффа, метафори як мовні вирази стають можливими лише тому, що понятійна система мислення людини метафорична за своєю суттю [3:5]. Таким чином, метафора не розглядається як поверховий риторичний механізм, наділений орнаментальною функцією у мовленні, а визнається «фундаментальним когнітивним агентом, який організує наші думки, оформлює судження та структурує мову» [7]. Як засіб концептуальної організації, метафора повинна відповідати певним характеристикам. По-перше, оскільки метафори є переносами між різними концептуальними доменами (а перенос може бути концептуальним або образним), вони часто є неповними й асиметричними. По-друге, будь-який перенос виступає набором онтологічних відповідностей з царини мети (target domain) і сутностями з царини джерела (source domain). По-третє, при застосуванні фіксованих відповідностей, методом проекції здійснюється перенос патернів царини джерела на царину мети. По-четверте, метафоричні переноси підкоряються принципу інваріантності, суть якого полягає в тому, що при переносі зберігається концептуальна топологія (структура образу-схеми) царини джерела відповідно до внутрішньої структури царини мети. Такі переноси не є довільними, оскільки воші ґрунтуються на фізичному повсякденному і тілесному досвіді людини, а не на подібності. Таким чином, когнітивна лінгвістика завдячує М. Джонсону та Дж. Лакоффу введенням у науковий опис терміну тілесної метафори [3]. Оскільки першою сферою людського досвіду є власне тіло, у психіці існують образно-схематичні поняття, які усвідомлюються як зрозумілі і знайомі структури, виходячи саме з тілесного досвіду. Але людське тіло має стать, то певна кількість мовної інформації базується на називанні сутностей пов’язаних безпосередньо зі статтю. Це переважно конструкції, які виражають стереотипні уявлення про чоловічі та жіночі якості і зразках поведінки, шо дозволяє розглядати тілесну метафору як тендерну і передбачає тендерний підхід до вивчення образів персонажів.

Метафоричне поняття (концептуальна метафора) може стати джерелом появи цілої родини вторинних, конкретизуючих її метафор, які утворюють зв’язну систему. Це є можливим лише тому, що не одне поняття описується в термінах іншого, а ціла область досвіду (домен) визначається через іншу цілісну галузь досвіду. В такому разі емпіричні гештальти накладаються один на одного таким чином, що внутрішні структури відображаються на внутрішніх, а зовнішні - на зовнішніх. У результаті, сфери людського досвіду представлені в мові під певними кутами зору, які формуються концептуальними метафорами, що розподілені на три типи: 1) орієнтаційні метафори, в яких зафіксований досвід людини просторової орієнтації в світі; 2) структурні метафори, які передбачають використання природного досвіду в одній сфері для визначення іншої концептуальної області; 3) онтологічні метафори, які ґрунтуються на апеляції до природного досвіду з фізичними об’єктами та опис таких абстрактних явищ, як емоції або ідеї, як матеріальних субстанцій.

У межах даного дослідження розглядається можливість застосування положень вищезазначених теорій для аналізу текстових концептів, за допомогою яких розгортаються образ людини у художньому тексті. Текстові концепти художніх текстів досліджено на матеріалі неоміфологічної прози М. Турньє, а саме на матеріалі роману «Le Roi des Aulnes» Центральним текстовим концептом для обраного твору є текстовий концепт ВІДЧУЖЕННЯ ОСОБИСТОСТІ. Розгортання цього текстового концепту досліджено на прикладі образу головного героя цього роману Авеля Тіффожа.

На семантичному рівні простежені дві групи лексики, які імплікують концепти ІНАКШІСТЬ та САМОТНІСТЬ. З одного боку, йдеться про слова un ogre (двічі), un monstre (тричі) , la monstruosité та словосполучення la nature féerique, que l’on montre du doigt , être exhibé. З іншого боку, ma rupture d’avec Rachel та j’ai perdu Rachel . Не випадково ці два концепти поєднані, оскільки саме Рашель належали слова, з яких починається оповідь у щоденнику головного героя: «Tu es un ogre, te disait parfois Rachel». Головний герой роману погоджується з цією констатацією, оскільки сам вірить в свою чарівну вдачу la nature féerique і своє походження з пітьми віків la nuit des temps. Показовим є те, що у другому випадку слово un ogre написане самим героєм в його щоденнику з великої літери: «Tu es un ogre, те disait parfois Rachel. Un Ogre? C’est à dire un monstre féerique, émergeant de la nuit des temps?» [Toumier,13]. Вживання цього слова з великої літери надає йому цінності імені істоти, привносячи безперечно негативне забарвлення своїм першим змістом: «géant des contes de fées, à l’aspect effrayant, se nourissant de la chaire humaine» [PR(2002)].

Саме через те, що Рашель вважає Авеля чудовиськом, вона йде від нього. Природа головного героя як казкового монстра потворна, що імплікується в концепті ПОТВОРНІСТЬ. Концепт ЧОЛОВІЧИЙ ЕГОЇЗМ, який закладено підґрунтям розуміння його інтимних стосунків з Рашель, розгортається у словах Рашель: «Ти n’est pas un amant, tu es un ogre» Tu te soucies de mon plaisir comme d’une guigne.1» (сказано до реальної людини) «Ти assouvit ta faim de chair faîche, puis tu retournes à ta tôlerie» (сказано до чудовиська) та у думках самого головного героя: «...il est également vrai que l’homme qui mange son pain ne s’inquiète pas de la satisfaction qu’éprouve, ou n’éprouve pas, le pain à être ainsi mangé.» [Toumier,20-21] Застосування лексики, що описує поїдання їжі до статевого акту робить можливим та закладає підгрунтя розгортання концептуальної метафори.

Отже, в концептуальній метафорі ЧОЛОВІК є МОНСТР концептосфера ЧОЛОВІК, яка є цариною мети вступає в інтеракцію з концептосферою МОНСТР, яка є цариною джерела. В процесі інтеракції цих двох концептосфер відбувається накладання концептів ІНАКШІСТЬ та ПОТВОРНІСТЬ на концепт ЛЮДИНА, що приводить до характеристики головного персонажа твору, як людини несхожої на інших, відлюдкуватої, незрозумілої, а отже страшної за своєю природою. Важливим моментом у смисловому навантаженні концепту МОНСТР є те, що це страшна казкова істота, яка живиться свіжою людською плоттю. Це дає підґрунтя для розгортання концептуальної метафори ЧОЛОВІК є МОНСТР і створення вторинних метафор, однією з яких є метафора: ЖІНКА є ІНСТРУМЕНТ ДЛЯ ЗАДОВОЛЕННЯ ФІЗИЧНИХ ПОТРЕБ, а отже неживий об’єкт, яким можна задовольняти свою потребу, незважаючи на те, що він відчуває. Звідси вимальовується інша концептуальна метафора: СТОСУНКИ є ЗАДОВОЛЕННЯМ ФІЗИЧНИХ ПОТРЕБ. Вона заснована на порівнянні статевого акту і процесу споживання їжі: розгортання даної концептуальної метафори ґрунтується на спільній характеристиці статевого акту та процесу споживання їжі як природних потреб людини.

Висновки та перспективи дослідження. У межах нашого дослідження робимо висновок про те, що концептуальна метафора є важливим когнітивним механізмом, який притаманний не лише мові, а й мисленню, що характеризується своєю метафоричністю. Епістемологічний статус метафори стає сьогодні предметом особливого розгляду, зокрема в контексті зміни стандартів раціональності, переходу до постнекласичної епістемологічної стратегії. Використання теорії концептуальної метафори для аналізу образу людини в текстах художньої літератури є ефективним прийомом з точки зору концептуального аналізу. Перспективою дослідження чоловічих образів у французькій неоміфологічній прозі М. Турньє вважаємо аналіз процесів концептуальної інтеграції, що логічно продовжує їх аналіз за допомогою теорії концептуальної метафори.

Література:

1. Кубрякова Е.С. Об одном фрагменте концептуального анализа слова ПАМ'ЯТЬ / Под ред. Н.Д. Арутюнова Логический анализ языка. Культурные концепты. - М.: Наука, 1991. 2. Ильин К П. Постмодернизм. Энциклопедия. - Мн.: Инттерпрессервис; Книжный Дом. 2001. 3LakoffG., Johnson М. Metaphors We Live By. - Chicago: Chicago Univ.Press. - 1980. 4 Lakoff G., Johnson M. Philosophy in the Flesh: The Embodied Mind and its Challenge to Western Thought. - N.Y.: Basic Books. - 1999. 5. Freeman M. Poetry and die scope of metaphor: Toward a cognitive theory of literature // Metaphor and Metonymy at the Crossroads: A Cognitive perspective / Ed. by A. Barcelona. - Berlin; New York: Mouton de Gruyter, 2000. 6. Лєлєхова Л. Інтегративна модель інтерпретації поетичного тексту (на матеріалі американської поезії) // Науковий вісник кафед. ари ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету. Серія Філологія, педагогіка і психологія. - 2001. - Вип. 3. - К.: Видавничий центр КДЛУ. - С. 193-199. 7. Гогоненкова Е. А. Эпистемологическиий статус метафоры: экспозиция проблемы // Credo New теоретический журнаї. - 2004 - № 2. 8. Серль Дж. Метфора // Теория метафоры. - М: Прогресс, 1990. 9. Миллер Дж. Образы и модели, уподобления и метафоры. // Теория метафоры. - М.: Прогресс, 1990.

ДОВІДНИКИ

1. КСКТ(1996). Краткий словарь когнитивных терминов / Сост. Кубрякова Е.С., Демьянков В.З., Панкрац Ю.Г., Лузина Л.Г. Под общей редакцией Е.С. Кубряковой. - М.: МГУ, 1996. 2. PR (2002). Le Petit Robert. - P.: Dictionnaires Le Robert, 2002.

Л-ра: Проблема семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики. – Київ, 2006. – Вип. 10. – С. 103-109.

Біографія

Твори