Поглинаючи знаки
Олена Галета
Перший роман Мішеля Турньє, який зробив його відомим, - «П’ятниця, або Круги Тихого океану» (1967). «Лісовий цар» був наступним (1970) і приніс авторові Гонкурівську премію. Після нього з’явилися «Метеори» (1975), «Каспар, Мельхіор і Бальтасар» (1980), «Золота крапля» (1985).
Використання відомих літературних та культурних сюжетів, (ре)анімація давніх міфів, дошукування у них подвійного смислового дна спонукають назвати їх романами-притчами. Однак доскіпливе читання переконує, що «друге дно» - це лише ілюзія, під ним приховується ще одне й ще, під зростаючим тиском поверхових смислів у товщах вод плавають дивні риби значень, які важко розгледіти у тьмяному світлі сюжетної логіки.
Сама назва роману безпосередньо вказує на зв’язок із давньогерманським міфом та відомою баладою Гете, котрий надалі нагадує про себе тільки окремими епіграфами та дивною пристрастю героя роману Авеля Тиффожа до дітей. Це особливе збочення - не педофілія, а педофорія, непоборне бажання підносити на руках дитячі тіла, володіти не конкретною дитиною, а всіма одразу (Тиффож заради цього навіть відмовляється від тривкіших стосунків із хлопчиком, знайомство з яким принесло йому справжню насолоду). Володіти - значить присвоювати, поглинати, пожирати, але також - віддавати себе на служіння, ставши слугою і сторожем водночас (більшість його підопічних гинуть, і напрошується майже біблійне: хіба він сторож братові своєму?).
Текст «Лісового царя» - однаково вдячний простір для антропологічних вправ на теми любові як поїдання чи дитинства як самодостатнього життєвого досвіду, психоаналітичних студій про сексуальну природу фотографії чи інтертекстуальних пошуків міфологічних паралелей. Один із найпотужніших інтертекстів - біблійна розповідь від сотворения світу до апокаліпсису, історія між двома найжахливішими світовими війнами - першою, в якій загинула чверть людства (вбивство Каїном Авеля) і - іронія самого тексту - Другою світовою війною, котра могла стати останньою. Апокаліпсис не відбувся, але міг відбутися. Наразі його відтерміновано. Чому і наскільки - невідомо, це радше випадковість, аніж чиясь заслуга чи нагорода. Можливо, людство вирятувалося завдяки давньому і дивному жертовному ритуалові, про значення якого давно забули і який сам обирає собі «добровільних жертв», й одною з них знову стає Авель - Авель Тиффож, котрий носить у собі свого Каїна.
Герой-оповідач роману - Я, котре висотує із себе розповідь, що виливається на папір написаним лівицею щоденником: іншим, не підконтрольним свідомості й не викшталтуваним цивілізацією письмом, бо права рука воістину не відає, що творить ліва. З приводу «П’ятниці» Жиль Дельоз свого часу написав відомий есей під назвою «Мішель Турньє і світ без іншого». В аутичному світі Авеля Тиффожа інший також відсутній, бо Я неспроможне відділити в собі світло від темряви. Зміна його іпостасей схожа на перекидання іграшкової авторучки, з обох сторін якої дивляться зображення, і невідомо, де верх, а де низ. Ліворучне письмо відкриває прірви підсвідомості, але й цивілізація - від Каїна, засновника першого на землі міста.
«Нижня половина» монструозного Я виринає із темряви віків, верхня ж гіпертрофовано міцна, обросла тілом, котре випирає із себе дух - з Тиффожем трапляються приступи дивної задухи, особливо коли йому вдається реалізувати свій перверсивний дітоносний потяг. Дитячі тіла, тіла ранимі та поранені, з плоті й крові, ваблять його і пробуджують у ньому людожера. Але означуване знову опиняється деінде, аніж знак. Людожером виявляється не Тиффож, не тільки він, не стільки він...
Збоченець і подвижник, монстр і христофор (буквально: христоносець), Тиффож відчитує знаки світу, але не знає, про що вони говорять і яку таємницю приховують. Ведений всюдисутніми знаками (дитячі тіла під час сну, історія вбивці, сліди тварин і птахів на снігу, оленячі роги, навіть людські фекалії), Тиффож опиняється у серцевині сучасного апокаліпсису - гітлер’югендівській хлопчачій школі у Кальтенборні, де готують криваву жертву найбільшому людожерові - фюрерові, котрому нація офірує щороку 500 тисяч хлопчиків і 500 тисяч дівчаток. І навіть Кальтенборн зрештою виявляється лише знаком примарного - а отже, символічного - світу таборів смерті.
До кінця роману антинацистський пафос постійно зростає. Колоритні і по-своєму неощадні - неощаджувані - символи першої частини змінюються прямолінійними алегоріями. Якщо в перших двох частинах твору читач насолоджується несподіваними пригодами героя, який встигає зібрати колекцію фотознімків паризьких школярів і потрапити до в’язниці через історію з німфеткою, що не трапилася, займатися розведенням поштових голубів у французькій армії, спілкуватися з осліплим лосем у реально-вигаданій Канаді, вправлятися у зіставленні оленів та коней у «Ягдгофі» людожера із Ромінтена - Германа Герінга, то надалі автор вдається до прозорих аналогій, для розшифрування яких читачеві не знадобиться навіть посередництво шукача знаків Тиффожа. Однак і тут Турньє уникає буквалізму історії та залишає простір для таємниці. Якось він сказав, що історію створив диявол, а географію - Бог. Для нього, філософа за освітою і способом мислення, порятунком від історії стає міфологія, у «Лісовому царі» - радше німецька, аніж французька. Міфологія у його романах - спогад скоріше про майбутнє, аніж про минуле. Пам’ять про майбутнє ще більше вибіркова і химерна, ніж про минуле, вона проектує сучасність на карту невидимого, намагається прочитати ненаписане.
Турньє вдалося написати роман, у якому семіотична стратегія стала не тільки способом інтерпретації твору, але й сюжетотворчим чинником. «Лісовий цар» - знаковий твір про кризу семіотики. Для знака немає високого і низького, доброго й злого, знак позбавлений етичного виміру. Немає субстанції — тільки різниця між. Між чим саме - питання безглузде, бо, зрештою, усе підлягає інверсії. Не важливо, де плюс, а де мінус, важливо, що їх можна протиставити. Нацизм і тотальний семіотичний (семіотично-структуралістський) підхід до світу виявляються загрозливо близькими...
[…]
Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2004. – № 175. – С. 177-179.
Твори
Критика
