Трансформований образ пікаро в романі М. Спарк «Балада про Пекхем Рай»

Н. І. Назаренко

Мюріел Сара Спарк (Muriel S. Spark, 1918-2006) - одна з найзначніших майстрів англійського роману другої половини XX та початку XXI ст. Повісті, романи, оповідання, п’єси письменниці настільки оригінальні, що літературна критика не може прийти в їх оцінці до єдиної думки. М. Спарк зараховують до течії католицького екзистенціалізму, знаходять в її творчості схильність як до реалістичного методу, так і до містицизму, ірраціоналізму, бачать в ньому і прикмети постмодернізму, сатиричного пафосу, а часом вбачають у творах письменниці і просто розважальність, несерйозність, пристрасть до абсурду [5, с. 90]. Г. Анджапарідзе, В. Івашева, І. Києнко, Н. Михальська вважають М. Спарк, насамперед, неабияким майстром сатиричного письма. Так, В. Івашева, високо оцінюючи творчість романістки, пише: «Її книги не з тих, які люблять серцем, але їх не можна не оцінити розумом. Серед сатириків наших днів Спарк, безперечно, одна з найвизначніших» [3, с. 78].

П’ять повістей і романів Спарк - «Балада про Пекхем Рай» (“The Ballad of Peckham Rye”, 1960), «Міс Джін Броді в розквіті» (“The Prime of Miss Jean Brodie”, 1961), «Абатиса Круська» (The Abbess of Crewe”, 1974), «Виселення» (“The Takeover”, 1976) та «Територіальні права» (“Territorial Rights”, 1979) можна виділити в окремий цикл і розглядати в комплексі. На думку І. Києнко, приводом для такого об’єднання служить наявність у цих творах певних ознак, притаманних жанру «крутійського» роману: подібність принципів створення образів головних героїв, яка зумовлює композицію творів, схожість прийомів їхньої побудови. І Дугал Дуглас, і абатиса Круська, і Х’юберт Маліндейн, і Роберт Лівер, і Сенді Стрейнджер (правда, остання з деякими застереженнями) ведуть свій родовід від героїв «крутійських» романів [5, с. 119].

Жанр шахрайського (крутійського) роману представляє великий інтерес для дискусій фахівців, починаючи від визначення епохи його зародження і закінчуючи стилізаціями. Такі дослідники, як М. Бахтін, М. Батаійон, І. Києнко, В. Міленко, Л. Пінський, С. Піскунова, М. Стороженко, М. Томашевський, зробили спробу виявити основні риси і ознаки шахрайського роману в творчості письменників різних національних літератур та епох. «В основу композиції крутійського роману покладений хронологічний принцип зображення подій життя хитруна, що розгорталися на тлі абсурдної дійсності, гютрактованої засобами сатири та комізму із застосуванням прийомів іронії, гротеску» [6, с. 533].

В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством, влада грошей. Тема роботи є доволі актуальною та суспільно значущою, бо українське суспільство, яке знаходиться в стані економічної і суспільної трансформації, теж має багато прикладів нечесного збагачування, шахрайських методів досягнення економічних і політичних інтересів. Такі риси художнього світу деяких творів М. Спарк, як наскрізні образи сучасних шахраїв, мотиви мандрів та нечесно нажитого багатства, сатиричного опису суспільства зумовлюють можливість розгляду її романів з позицій поетики крутійського роману. Відтак зазначимо необхідність цілісного системного дослідження специфіки мотивної організації сатиричних романів письменниці, особливостей інтертекстуальних зв’язків між сучасними творами та класичними крутійськими романами, що на сьогодні ще не знайшли належного висвітлення в сучасному літературознавстві.

М. Спарк розглядає традицію шахрайського роману не як зведення застиглих філософських і художніх принципів, письменниця творчо переосмислює її згідно з реаліями сучасності. Це пояснюється помітним тяжінням Спарк до гострих соціально-політичних тем та мотивів. В «Баладі про Пекхем Рай» письменниця торкається моральних питань, але особливої гостроти й значущості надають твору соціальна обумовленість характерів і точна адреса критики. Головний герой роману - Дугал Дуглас (до речі, шотландець, як і сама письменниця) - прагне будь-якими засобами вирватися за межі середнього класу, який є головним об’єктом уваги та сатири авторки. Доцільним прийомом для неї стає використання іронічної пародії та канонів авантюрно-шахрайського роману.

Пекхем Рай - благовидне передмістя Лондона, де головним мірилом морального життя є «успіх у його грошовому виразі» [5, с. 124]. Також це місце славиться самогубством королеви Боадіки в далекому історичному минулому, але статечні представники спільноти, звісно, не думають наслідувати її приклад. Сюди прибуває ексцентричний і загадковий Дугал Дуглас, горбатий, з викривленими плечима молодий чоловік, який має дві шишки на голові, що, за його словами, є залишками рогів, видалених хірургічним шляхом. Дугал переконує довірливих містян, що ампутовані ріжки свідчать про його диявольське походження. Протягом усього роману він любить асоціювати себе із нечистою силою. Наприклад: «Humphrey: “You supposed to be the Devil, then?», Dougal: “No, oh, no, I’m only supposed to be one of the wicked spirits who wander through the world for the ruin of souls” [10, p. 77]. M. Бахтін вказує, що «шахрайський роман в основному працює хронотопом авантюрно-побутового роману дорогою по рідному світові» [1, с. 144]. Мандрує світом і Дугал Дуглас, для нього, як і для класичного пікаро, пошуки вигідного місця є головною метою мандрів. Щоправда, побудова «Балади» відрізняється від канонічного авантюрного роману, де події розгортаються в суворій послідовності, епізод за епізодом. М. Спарк вихоплює й показує широким планом тільки один епізод - перебування Дугласа в Пекхемі. Про інші пригоди героя читач дізнається з декількох абзаців.

Дугал починає свою одноосібну лінію спустошення міста, влаштувавшись на роботу в одну фірму і невдовзі отримавши інше місце в конкуруючій фірмі, крім того, працює над чужою автобіографією, яку він, власне, не може адекватно відтворити, але може значно прикрасити. До речі, наявність спогадів, щоденника, біографічних нотаток є однією із характерних рис шахрайського роману [8, с. 621]. Опосередковано цей елемент поетики пікарески присутній і в романі М. Спарк - в пародійній формі. Автобіографію актриси Марії Чізмен, яку «творить» Дугал, насичено банальними клішованими фразами, які він запозичує з будь-яких джерел, але не фактами з її реального життя. Зі спокійною совістю Дугал Дуглас намовляє персонал прогулювати роботу. Він життєрадісний, має неабиякий акторський хист. Викриття Дугалом брехні та фальші, якими пройняті стосунки пекхемців, має форму бешкетної бурлескної гри. Як «експерт з питань настроїв персоналу», герой має змогу спілкуватися з більшістю мешканців Пекхема. «I shall have to do research,” Dougal mused, «into their inner lives. Research into the real Peckham. It will be necessary to discover the spiritual well-spring, the glorious history of the place, before I am able to offer some impetus» [10, p. 15]. У процесі свого «психологічного дослідження» чеснот мешканців передмістя Дугал доходить висновку, що у Пекхемі наявні 4 типи моралі: емоційна (майже немає кохання між чоловіками та їхніми дружинами), функціональна (класова солідарність, профспілковий рух), пуританська (накопичення грошей) та традиційна (християнська, 1% населення) [10, р. 83]. І він влаштовує в міщанському болоті справжній блазенський карнавал, у вихорі якого злітають маски з поважних пекхемців, оголюючи їхню непривабливу сутність. Але, щоб самому брати участь у такому танку, Дугалу доводиться одягати різні маски. Тому він удає із себе чи то професора, чи то телерепортера, чи то духівника, чи то «кривоногого діяча зі світоглядом» [5, с. 141]. Поки Дугал лишається самим собою, Спарк зображає його в гумористичних тонах, використовує елементи буфонади, але варто йому натягти якусь маску, гумор обертається на дошкульну і прискіпливу сатиру. Ось як описана одна з його мрій: «... girls in factories doing a dance... I see the Devil in the guise of a chap from Cambridge who does motion study, and he is a choreographer» [10, p. 50].

У тексті роману зустрічаємо цікаву фразу, що описує Дугала: «Не posed like an angel-devil, with his hump shoulder and gleaming smile, and his fingers of each hand widespread against the sky» [10, p. 30]. Ця дивна, на перший погляд, характеристика - ангел-диявол - вказує на дуалістичну суть Дугала, його натура зіткана як із проявів добра, так і зла. Дугал поєднує в собі риси «біса»-спокусника та маргінала-потвори: від одного успадкував вміння спокушати та водночас викривати людські гріхи, від другого - має авантюризм та каліцтво. Сюжетна функція сатани Дугласа - викриття і осміяння всякого роду фальші. Кожен персонаж роману виявляє свою справжню сутність, як тільки поруч з ним виникає Дугал Дуглас. Великі зміни відбуваються в житті маленького містечка з появою цього нахабного підприємця, що має «фатальний недолік» - відразу до всякого роду хвороб. Так, Дугал викриває фальшиві моральні принципи та лицемірство мешканців Пекхема, але при цьому він також бачить і позитивні риси деяких його представників. Співчуваючи міс Фрієрн, він каже їй: «You are too innocent for this wicked world» [10, p. 81].

Дуглас отримує великий вплив у місті, його дивні витівки призвели до того, що він заробив друзів і ворогів в рівних кількостях. Дугал дружить з тими, ким він може легко маніпулювати, і ретельно вибирає своїх ворогів, а потім спрямовує їх один на одного. І все це легко йому сходить з рук. Зрештою, Дугал досягає, простим втручанням в життя декількох людей, вбивства, інсульту, різних бійок (у тому числі фарсового бою в пабі за участю медичної швидкої допомоги). Хамфрі - один з тих мешканців Пекхема, кого Дугал звів з формату розміреного життя. Хамфрі Плейс, інженер на фірмі «Meadows, Мід & Grindley», швидко приймає Дугала як товариша, в той час, як наречена Хамфрі, Діксі Морзе, яка працює друкаркою в тій же компанії, не довіряє «чорноротому» Дугалу. Таємничий порушник моралі Дугал проявляє товариські почуття до Хамфрі, в результаті чого Хамфрі відкриває в собі такі якості, які були незнані йому самому. Дугал легко оживляє Хамфрі всякими переконаннями (раніше в останнього були певні підозри щодо шотландця), але Дугал заповнює будь-які потенційні обмірковування з боку Хамфрі з чистим задоволенням. Він перероджується, цей Хамфрі, і Дугал надав йому необхідних фактів і натяків, щоб сформулювати свої почуття незадоволення, спрямовані в даний час повністю на наречену Діксі: «I know what’s the matter with you, « he said. “You re losing all your sex. It's all this saving up to get married and looking to the lolly all the time, it takes the sex out of a girl. It stands to reason, it's only psychological.

“You must have been talking it over with Dougal Douglas, « she said. “You wouldn t have thought of that by yourself. ”

She stood up and brushed down her coat. He folded up the rugs.

“I won V be talked about, it’s a let down, « she said.

“Who s talked about you? « he said.

“Well, if you haven’t talked about me, you’ve been listening to him talking. ”

“Let me tell you something, « he said. “Dougal Douglas is an educated man” [10, p. 103].

Конфлікт роману досягає свого піку, коли Дугласа починає шантажувати 13-річний зведений брат Діксі і різноманітні чутки про ідентичність Дугласа (чи він шпигун, або поліцейський інформатор, чи дійсно сам Диявол?) призводять до вбивчої істерії.

Дугал залишає Пекхем теж не традиційним способом - він йде через підземний тунель, який залишився від жіночого монастиря. Знайшовши кілька кісток, він жонглює ними. У читача створюється враження, що Дугал глузує й над принципами релігії теж. Це враження посилюється в самому кінці роману: після Пекхему розумний, освічений авантюрист Дугал Дуглас йде до францисканського монастиря, де зводить наївних монахів з розуму. Одна з останніх фраз твору ніби перейшла з класичної пікарески: він (Дугал) зібрав сякі-такі «клаптики свого багатого досвіду безпутності, склав з них силу-силенну безглуздих книжечок і досяг неабиякого успіху в житті» [10, р. 140].

Висновки. Для роману М. Спарк «Балада про Пекхем Рай», типовою рисою є наявність певних ознак, притаманних жанру «крутійського» роману: подібність принципів створення образів головного героя, яка зумовлює композицію творів, мотив мандрів, топос шляху, мінлива доля героя, іронічний та сатиричний тон.

Роман «Балада про Пекхем Рай» - твір з розгалуженою системою персонажів. Авторка використовує традиційні прийоми їх характеристики: через портретний опис, інтер’єр, мовну манеру, через висловлювання інших персонажів. Кожен з персонажів має свій власний погляд на світ,

що сприяє створенню складної системи точок зору, взаємодоповнюючих або спростовуючих одна одну. Завдяки саме множинності думок про Дугала Дугласа в романі виникає неоднозначність характеристики цієї людини - сучасного освіченого шахрая з філософським нахилом до моралізаторства, як і належить герою шахрайського роману.

Традиційним є мотив мандрів, що виконує сюжетоутворювальну функцію. Мандри героя уособлюють життєвий шлях особистості загалом. Більш вузьким мотивом, але не менш значущим, стає мотив дороги, який набуває багатоплановості та реалізується на композиційному та змістовному рівнях. Дугал Дуглас з’являється в Пекхем Раї з невідомості і в фіналі твору йде в «нікуди».

Образ Дугала Дугласа, який є сучасним трансформованим образом пікаро, створено за канонами жанру шахрайського роману для того, щоб оголити суть мешканців Пекхема. Як і для класичного пікаро, для нього характерні песимізм і глузливе ставлення до інших людей, які допомагають йому справитися з докорами сумління, а також індивідуалізм, що поєднується зі згодою з прийнятими в суспільстві правилами гри. Прагнучи бути хазяїном своєї долі, Дугал йде світом, де всі проти нього, а він один проти всіх.

Результати проведеної роботи можуть бути використані як під час семінарських занять з порівняльного літературознавства, так і із історії англійської літератури XX століття. Крім того, матеріал статті послугує основою для подальшого поглибленого вивчення типологічних рис шах-райського роману в інших сатиричних творах Мюріел Спарк.

Список використаної літератури:

Бахтин, Михаил. Время и пространство в романе // Вопросы литературы. 1974. № 3. С. 133-79.
Дрэббл, Маргарет и Джоан Стрингер. Путеводитель по английской литературе. Москва, Радуга, 2003.
Ивашева, Валентина. Литература Великобритании XX века. Москва: Высшая школа, 1984.
Ивашева, Валентина. Судьбы английских писателей: Диалоги вчера и сегодня. Москва, 1989.
Киенко, Ирина. Сатирическая проза М. Спарк. Киев: Наукова думка, 1987.
Ковалів, Юрій. Літературознавча енциклопедія. У 2 т. Київ: Академія, 2007.
Пинский, Леонид. Магистральный сюжет. Москва, 1989.
Попов, Юрій. Шахрайський (пікарескний) роман. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. Ред. А. Волков, О. Бойченко, І. Зварило, Б. Іванюк, П. Рихло. Чернівці: Золоті литаври, 2001. С. 620-2.
Томашевский, Николай. Плутовской роман. Москва: Художественная литература, 1989. С. 5-20.
Spark, Muriel. The Ballad of Peckham Rye. London: Penguin Books, 1963.
Назаренко H.I. Трансформований образ пікаро в романі М. Спарк «Балада про Пекхем Рай».