Уривок з книги «Привиди Едемського парку» Карен Ебботт. Видавництво «Лабораторія»
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
«Цинциннаті — американська Мекка хорошого спиртного»: процвітання підпільної торгівлі і покривання бутлегерства владою
В перші дні сухого закону (задовго до того, як Аль Капоне став відомим) німецький іммігрант Джордж Римус приймає рішення залишити адвокатську практику і починає займатися торгівлею віскі.
За два роки він став мультимільйонером — королем бутлегерів, як його називала преса, публікуючи захопливі історії про вечірки в стилі Ґетсбі, які він та його гламурна дружина Імоджен влаштовували в особняку на Цинциннаті, з різноманітними подарунками — від діамантових прикрас жінкам до новеньких автівок чоловікам. Влітку 1921 року Римус володіє 35 % всього алкоголю Сполучених Штатів.
Молода прокурорка Мейбл Вокер Віллебрандт сповнена рішучості знищити його. Міністерство юстиції було впевнено, що вона не становитиме реальної загрози для затишних стосунків, які вони підтримують з Римусом. І, щоб довести, що вони помиляються, Мейбл відправляє свого найкращого слідчого, Франкліна Доджа, дослідити імперію. Це рішення має смертельні наслідки: до справи підключається ФБР, Римуса ув'язнюють, а Імоджен зав’язує роман з Доджем і планує знищити власного чоловіка. Запекла ворожнеча сягає найвищих щаблів влади. Зупинити її можливо лише вбивством.
Книга «Привиди Едемського парку» Карен Ебботт, яка невдовзі вийде друком у видавництві Лабораторія — це правдива кримінальна історія про найуспішнішого контрабандиста в американській історії та вбивство, що шокувало націю.
Віллебрандт іще ніколи не робила нічого подібного до того, що чекало на неї на посаді помічниці генпрокурора; треба сказати, нічого подібного не робив іще ніхто, бо працювати треба було в щойно заснованому відділі Міністерства юстиції, під юрисдикцію якого підпадав насамперед щойно ухвалений закон. Мейбл належало завідувати федеральними податками, в’язницями, а найголовніше — усім, що стосувалося закону Волстеда. І той факт, що прихильницею сухого закону вона не була — а до його прийняття й сама могла коли-не-коли посмакувати келих-інший вина, — нещадно стежити за його додержанням аж ніяк не заважав.
До ролі такого масштабу треба було підготуватися. Сполучені Штати мали дві довгі прикордонні смуги, посічені й пересічені, і ще 29 тисяч кілометрів берегової лінії — як на зло, шпаристої. Десятки літрів спиртного провозилилітаками з Мексики до Сан-Антоніо в Техасі, а там його ховали під тюки сіна й везли далі у вантажівках. Контрабандисти літали і з Канади: щоночі вісім-десять груп літаків у світлі прожекторів приземлялися в різних точках Верхнього півострова Мічигану. Нью-йоркські баржі, які щодня вивозили сміття в Атлантичний океан, допливали до шхун із бочками алкоголю в трюмах і забирали все на берег. Спиртне заливали в торпеди й запускали на Лонґ-Айленд, спиртним наповнювали буї у формі пляшок і муляжі труб на пароплавах, спиртне провозили у спеціальних «алкогольних субмаринах», що непомітно виринали й так само непомітно опускалися під воду, і у відсіках буксирних суден, що ховали вдосталь запасів для трьох десятків новорічних вечірок, — а в Береговій охороні нічого з того не помічали, бо ж за це їм і платили.
Так само процвітала підпільна торгівля спиртним і по цей бік кордону, адже по всій країні у приголомшливих обсягах досі зберігався вироблений раніше алкоголь: у рік заборони понад п’ять сотень ґуралень поставили більш як мільярд літрів найрізноманітніших спиртних напоїв; понад 1200 броварень зварили мільярди літрів пива. Як же легко було відшукати лазівки в законі й витягнути користь із його винятків, перетворити власний дім на невеличку ґуральню, добрати способу наперекір владі напоїти тисячі спраглих клієнтів. Раніше словом «бутлегер» називали гендлярів, які торгували алкоголем з халяв чобіт в індіанських резерваціях, але тепер воно стало відомішим і набуло ширшого значення. Тепер бутлегером міг стати будь-хто, самими чоботами аж ніяк не обмежуючись.
Носії дерев’яних ніг вистругували протези зсередини й ховали шкалики там. Жінки прив’язували по пляшці пива до кожної тасьми корсета. Перукарні зберігали віскі у флаконах від тоніків просто на полицях. В облаві на крамничку газованих напоїв у Гелені, штат Монтана, поліціянти виявили, що з деяких кранів наливалися одразу два напої. Фермери тримали самогонні апарати у хлівах для кіз, корівниках і відстійниках, до яких вели тунелі. Професійні бутлегери, занепокоєні перенасиченням ринку, знизили ціну за пінту з чотирьох до двох доларів.
Боротьба в алкогольній промисловості ставала насиченішою, а з тим і жорстокішою. У Чикаго в його власному ресторані вбили бувалого гангстера Джеймса «Великого Джима» Колосімо. У Дугласі, штат Аризона, за тиждень застрелили чотирьох агентів. У Цинциннаті на бутлегерів і їхнє віскі гострили пазурі пірати, і сутички їхні переростали в стрілянину й завершувалися чималою кількістю смертей. Щоб мати успіх, Віллебрандт потрібна була суспільна підтримка, військо непідкупних агентів на захисті сухого закону і безперервна смуга талану.
Мейбл мала лише один очевидний недолік, як пожартував наприкінці зустрічі президент Гардінґ, — молодий вік. Вона зі сміхом запевнила, що незабаром його переросте.
Уривок з книги «Привиди Едемського парку»
У кабінеті Віллебрандт найперше зауважила лискучий стіл із червоного дерева завбільшки з баржу. На ньому розташувалися телефон на вертикальній підставці і печатка з її підписом, точно не зайва з її розмашистими й безладними карлючками, що так і повзли кудись угору, — можливо, від дещо надмірної пристрасті до каліфорнійського вина (як же вона сумувала за тим кларетом!). Новоспечена урядовиця розпакувала нотатники, перекидні блокноти з жовтими аркушами, до яких звикла в адвокатурі, солідні посібники у шкіряних обкладинках, із позолоченими зрізами і сторінками приємного теплого відтінку. На стіну за обертовим кріслом вона повісила цитату Коттона Метера: «Люди здавна жаліються, що хороший юрист мало коли буває хорошим сусідом. Ви знаєте, як спростувати цю думку, джентльмени: застосовуйте свої здібності на пожиток громаді».
Зайшли познайомитися шестеро її підлеглих: троє прокурорів, двоє стенографістів, одна секретарка. Вони дали Віллебрандт прізвисько — «королева». Помічниця генпрокурора заробляла 7500 доларів на рік, так само як і члени Конгресу. Репортери писали про неї довгі біографічні статті, називаючи «гарненькою і молодою» юристкою та розмірковуючи, чи зможе вона спростувати «прадавню приповідку про те, що жінка керується лиш почуттями, а не логікою». Вона доводила їм, що жінки не мають здобувати державні посади просто тому, що вони жінки; такий устрій був би несправедливим до суспільства загалом і до жінок зокрема. «Разом із тим, — роз’яснила вона, — я налаштована досить феміністично, щоб вважати, що немає таких обов’язків (ні професійних, ні громадянських), які виявилися б не до снаги жінці».
Віллебрандт швидко зрозуміла, що бутлегери були тільки однією стороною проблеми. Була ще політика, і вона жахала не менше. Жоден з її керівників, починаючи з самого президента Гардінґа, не був надто зацікавлений у тому, щоб вести війну проти алкоголю пліч-о-пліч із Мейбл. Інакше вони навряд зупинили б вибір на жінці, яка щойно закінчила університет і навіть не мала прокурорського досвіду.
Поки Гардінґ був просто сенатором від Огайо, він боронив сухий закон лише на словах, аби тільки не нажити ворогів в Антисалунній лізі. Він вважав, що забороняти алкоголь марно, і, на відміну від Віллебрандт, не зголошувався особисто слідувати букві закону в житті. Коли він став президентом, то одним із перших підписав указ про перевезення з його будинку на Вайомінг-авеню до Білого дому спиртного на суму 1800 доларів, придбаного, звісно, до 16 січня 1920 року. У відкритих кабінетах і кімнатах Білого дому пристойність він шанував, зате нагорі трунки лилися рікою вечорами, коли збиралися грати в карти президентові друзі й призначенці, серед яких — Гаррі Доґерті та його
помічник Джесс Сміт.
Хоча Бюро заборони розташовувалося в Міністерстві фінансів, сам міністр, Ендрю Меллон, був відомим прихильником іншої сторони й відверто ганив вісімнадцяту поправку. До її ухвалення банківський магнат вклав мільйони в алкогольну галузь і навіть придбав ґуральню «Old Overholt» — за деякими версіями, виробника найстарішої марки віскі в Америці.
Рой Гейнз — комісар із питань заборони, призначений на посаду Гардінґом, і найпалкіший у країні агітатор за сухий закон — особисто піклувався про великі запаси алкоголю на сеансах покеру в «зеленому будиночку на Кей-стріт» — вікторіанському таунхаусі, обжитому його товаришами з президентової «Огайської банди». Гейнз нерідко надсилав до будинку ящики в поштових каретах «Wells Fargo» з особистими візниками — озброєними охоронцями (Віллебрандт називала Гейнза «політиком в овечій шкурі»). Джесс Сміт був у «зеленому будиночку» завсідником; решту контингенту становили переважно численні бутлегери: вони запобігали ласки федерального уряду, яка виявлялася, зокрема, в дозволах на вивезення виробленого до заборони віскі.
