Мовні реалії іншого часу і простору (про особливості слововживання у творах Івана Багряного)

Надія Сологуб

Просторові та часові характеристики мови — одна з акту­альних тем сучасного мовознавства. Її актуальність в україніс­тиці посилюється ще й тим, що в історії України були періоди територіального роз'єднання, зміни політичних та соціальних умов, що позначалося на розвитку української мови, відтак піз­нання нашої мови в усіх просторових та часових вимірах зараз на часі.

Співвідношення між сучасною літературною нормою та її просторовими і часовими відхиленнями можна, зокрема, про­стежити на художніх текстах. Ми обрали з цією метою твори Івана Багряного «Тигролови» (1944 р.), «Людина біжить над прірвою» (написано 1948 р., опубліковано 1965 р.), «Сад Гетсиманський» (1950 р.), «Огненне коло» (1953 р.).

Родом із Полтавщини, в юності активний комсомолець, а в зрілі роки активний антисталініст, який у 30-х рр. ХХ ст. прой­шов жахи концтаборів Сибіру, а потім розгорнув письменниць­ку та політичну діяльність за кордоном, Іван Багряний поєднав у своїй творчості мовну практику українців із східних і захід­них областей України; українців, висланих радянською владою у 30-ті роки до Сибіру, а також мову української західної діа­спори.

Любов до української мови письменник проніс через усе життя. Для нього рідна мова, як свідчать публіцистичні та ху­дожні твори, уособлювала долю України, була важливим чин­ником самоідентифікації. Показовим є приклад в одному з епі­зодів роману «Тигролови», де головний герой Григорій Много­грішний, образ якого багато в чому автобіографічний, далеко від України, у вагоні поїзда, чує рідну мову: «З гомону, з уривків фраз, з дотепів, з уривків пісень та прокльонів поставало дивне вражіння... Григорієві здавалося, що він потрапив додому. Ва­гон говорив всіма діалектами його — Григорієвої — мови: пол­тавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським. І ще хтось кричав: «Най би тя шлях трафив!» — нагадуючи про далеке Поділля ... Ба, тими діалектами говорив весь цей експрес і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії. Основний контингент його пасажирів — Україна, ота зірвана з місця і кидана по всіх світах — поза геттю».

Або інший уривок цього твору: «Дівчата говорили україн­ською мовою. І так ніби хтось врізав батогом по серцю, ніби обухом по карку. Та це ж вони!!! Дочки розкуркулених батьків, розкиданих по Сибірах…».

Художня проза Івана Багряного наповнена мовним колори­том Наддніпрянської України, звідки родом був автор: «На по­куті, залитий сонцем, під сліпучою синявою неба, сидів старий Чумак. Як живий. Величезний портрет в олійних фарбах був виконаний хоч і по-дилетантськи, але натхненно, з Божою іс­крою. Сонце било повінню. Старий Чумак, бронзовий і муску­лястий, дивився просто в очі кожному і посміхався. Посміхався в свій довгий запорозький вус, як це він робив завжди. Монументальний, кремезний і могутній, як сама земля, коваль Чу­мак. Патріарх свого племені, дебелого й рясного. В робочому фартусі, отак, як щойно прийшов з роботи, лише скинув каш­кета, сидів він під сліпучо-синім небом і під гілкою бузку...» («Сад Гетсиманський»).

Проте інколи в авторську оповідь, у якій майже всі вира­зові засоби відповідають нормам сучасної мови, вплітаються слова, що належать іншому мовному простору та іншому часу: А чи згубили маршрути [пароплави], збились в тумані, і згро­мадившись на зрадливих рифах, алярмують, і димлять, і хука­ють в небо; Пішоходами бігли люди, поховавши носи в ковніри («Тигролови»). Такі лексеми характерні для західноукраїнської мовної практики, що поширилася в 20-ті рр. ХХ ст. на Наддні­прянщині й продовжила свої традиції у мові західної діаспори.

Дослідник мови української діаспори Богдан Ажнюк у сво­їй праці «Мовна єдність нації: діаспора й Україна» зазначає: «Розвиток української мови в діаспорі — це не просто частина історії національної мови. Це важливий соціолінгвістичний та етнокультурний ресурс, школа виживання і самоусвідомлення. Як відчуття Батьківщини часто загострюється на чужині, так і особливості мовної свідомості рельєфніше постають у дво­мовному соціумі».

Більшість слововживань, зафіксованих у текстах І. Багряно­го, знаходимо в СУМ (і відповідно у «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» за ред. В. Т. Бусела). Вони мають відповідні ремарки, хоча послідовного ремаркування цих слів у словниках немає, наприклад, світлина має ремарку зах., а до слова однострій її немає. Деякі з цих лексичних оди­ниць зафіксовано у «Правописному словнику» Г. Голоскевича чи у «Малорусько-німецькому словарі» Є. Жалехівського і С. Недільського. Послуговуючись стилістичними ремарками сучасних українських словників, вибрану лексику із текстів Івана Багряного, яка не вживається в сучасній літературній мові, можна класифікувати так:

• застарілі слова : румовище (‘руїна') — І чувся дух — ледве вловний специфічний дух безмежного румовища; скоростріл (‘кулемет') — А на світанку .. в місті загомоніли скоростріли («Людина біжить над прірвою»); сильвет (‘силует') — Миготіли сильвети гір...; голярня (‘перукарня') — В розпачі хлопці зайшли до голярні; ступінь (‘градус') — Мороз стояв ступнів на сорок п'ять; чардак (‘палуба судна') — Люди, стоячи на чардаку і вдивляючись в сиву пустелю, обертались обличчям на захід («Тигролови»); цаль (‘дюйм') — Вони [хлопці] від­ступали з боями .. уступаючи кожний цаль рідної землі з ве­ликим опором; резиґнація (‘смиренність') — Петро встає, а тоді нахиляється над Романом і говорить йому в саме лице, в заплющені утомою й резиґнацїєю очі («Огненне коло»);

• рідковживані:руків'я (‘те саме, що рукоятка') — Стискав руків'я автомата («Огненне коло»); таця (‘те саме, що піднос') — Гарсон примчав на велетенській таці гору тарілок зі стравами й без страв («Тигролови»);
• західноукраїнські: світлина (‘фотографія') — Цікаві світ­лини. Дівчата у вишиваних сорочках та в намисті, у чоботях якихось чудних, хутряних; однострій (‘уніформа') — Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків; руханка (‘фізичні вправи') — Запнута кулинкою, орудувала [Наталка] на сонці над водою, як вправний спортсмен на враншшй руханцї («Тигролови»); касарня (‘казарма') — Прості лави попід стінами і прості дерев'яні суцільні столи .. такі, як в касарні («Тигролови»); п'ястук (‘кулак') — Він [Ан­дрій] стиснув щелепи й стиснув п'ястуки («Сад Гетсиманський») та ін. Ця група слів найчисленніша.

Зрідка натрапляємо на лексеми, які у словниках сучасної української мови мають позначку діал. (діалектне): обцас (‘ка­блук') — Максимові нагло ніби хтось наступив обцасом на саме серце («Людина біжить над прірвою»); церований (‘штопаний'): Стареньке вбрання на них [дівчатах] було вже церо- ване-перецероване; гейби (‘наче, неначе') — І хоч серед них [людей] багатьом по 20-25 років лише, але всі вони гейби діди («Тигролови»).

Наведені приклади спорадичні на тлі загалом звичного для сучасного читача нормативного слововживання Івана Багряно­го. Жодної естетичної функції чи функції індивідуалізації мови персонажів ці слова не виконують. Вони — радше наслідок впливу іншого мовного середовища (діаспори) або ж втручан­ня у мову письменника редакторів. У творах Івана Багряного рідко трапляються діалектні вкраплення, хоча він ставився до діалектів, зокрема до свого рідного, полтавського, з великою любов'ю: «Григорій міг посперечатись з ким завгодно, що вона [мати. — Н. С.] полтавка з кореня, — м'яко вимовляла «л», як усі жінки на Полтавщині, щось середнє між «л» і «ль». Це така мила йому, зворушлива особливість мови полтавських жінок. Йому кортіло спитати, чи її мати або бабуся не з Зінькова часом або чи не з Лубен» («Тигролови»).

Найчастіше такі слова — іменники, але трапляються і при­кметники та дієслова: алярмова сирена, паротягобудівельний завод,з'їритована (‘стривожена') душа, літунська форма (від летун ‘авіатор'), зрезиґновані вермахтівці (зах. зрезигнувати ‘відмовитися, зректися'), парадують колони (парадувати ‘бра­ти участь у параді') та ін.

Подекуди значення слів аналізованого типу загальномовні словники не фіксують, пор.: керунок (‘те саме, що стерно, кермо') — Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок («Огнен­не коло»); прапірка (‘прапор') — Один [маньяк] маяв чубом на вітрі, як запорожець, — чуб той ставав Дуба й тріпотів, не­мов прапірка; гарматень (імовірно, ‘те саме, що снаряд') — Чи це ж не його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем («Огненне коло») тощо.

Ремарки у словниках (особливо рідко і застаріле) доволі умовні, часто взаємозамінні, тобто те саме слово в різних тлу­мачних словниках може потрапляти в різні групи. Деякі слова трапляються з різними ремарками (наприклад, лексема п'ястук у СУМ має ремарку діал., а в «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» за ред. В. Бусела — зах.), до того ж мають різне фонетичне та граматичне оформлення: візита, оркестра, шоколада, роля, збалянсований, плякат, спеціяльний, гураган, радости, соли, що свідчить про динамічні процеси у лексикографії, а також про хитання у кодифікації норми.

Незвичні слова у творчій спадщині І. Багряного породже­ні мовним оточенням: адже значну частину життя письменник творив за кордоном. Характерно, що трапляються названі сло­ва лише в авторській мові. Помітну роль відіграли й певні редакторські зміни, помічені у виданнях творів І. Багряного як в Україні, так і за кордоном.

Схарактеризувати вичерпно «незвичні слова» у мові тво­рів І. Багряного непросто через брак історичних, діалектних словників. А втім, творчість Івана Багряного засвідчує зв'язки з живою українською мовою у просторі та часі. Просторові та часові вкраплення у мові творів І. Багряного не порушують загального враження про єдину українську літературну мову, якою написані його твори, про його талант користуватися цією мовою, селекціонувати, виявляти її потенційні можливості.