Романи Івана Багряного «Тигролови» та «Сад Гетсиманський»

Світлана Лущій

Іван Павлович Багряний (1906 — 1963) — яскрава й неординарна постать в історії української культури, навколо якої ще й сьогодні існують міфи та домисли. Незважаючи на велику кількість літературознавчих досліджень, у життєписі та творчій біографії письменника є ще “білі плями” та “непрочитані” місця. Навіть рік народження в критичних джерелах визначався по-різному. Так, переважна більшість дослідників, зокрема еміграційних, Ю.Войчишин, В.Іваник, Ю.Лавріненко, Д.Нитченко, Б.Романенчук, наголошували на тому, що письменник народився у 1907 році. Такі літературознавці, як М.Жулинський, О.Гаврильченко, А.Коваленко — автори передмови до роману “Сад Гетсиманський” (К.: Дніпро, 1992)“Штрихи до літературного портрета Івана Багряного”, — аргументуючи свою версію, посилаються на метричну книгу охтирського Покровського собору за 1906рік, у якій і був зроблений запис за № 104 про народження Лозов’ягіна Івана Павловича. Цей рік зазначив і сам письменник у студентській анкеті Київського художнього інституту.

У цікавому і ґрунтовному романі-дослідженні Олександра Шугая “Іван Багряний, або через терни Гетсиманського саду”, яке дає відповіді на численні запитання шанувальників творчості Багряного і вражає величезною кількістю не відомих раніше архівних джерел та спогадів очевидців, також наголошувалося, що рік народження Івана Багряного — 1906. Для підтвердження О.Шугай вмістив спогад сестри письменника Єлизавети Павлівни: “А було нас, дітей, аж восьмеро… Тільки що ж, четверо померло маленькими. І виросло четверо. Федір — найстарший, з 1905-го. За ним — Іван, 1906-го. В біографії написано: 1907-го. Але то не так. Він з 1906-го. Між ним та Федором — різниця всього лише один рік. Це я добре знаю”. Отже, цього року українська громадськість відзначатиме сто років від дня народження прозаїка, поета, драматурга, публіциста, художника, громадсько-політичного діяча Івана Павловича Багряного.

Романи Івана Багряного “Тигролови” та “Сад Гетсиманський” — видатне явище української еміграційної прози ХХ ст. Ці твори, власне, як і їхній автор, тривалий час перебували в центрі уваги як літературознавців, так і читачів. Про це свідчать численні читацькі відгуки та критичні розвідки, опубліковані на шпальтах періодичних видань, а також листи відомих українських культурних, громадських та політичних діячів до Івана Багряного, написані впродовж 1950 — 1960-х років минулого століття. У фонді Юрія Лавріненка —літературознавця, публіциста, культурного та громадського діяча, переданого його родиною у відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, зберігаються архівні матеріали, де зафіксовано чимало цікавих і досі невідомих подробиць, пов'язаних із Іваном Багряним та його романами “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”. Ці нечисленні епістолярні свідчення дають можливість почути від безпосередніх учасників культурного процесу неприховану оцінку роману “Сад Гетсиманський”, певні думки й міркування з приводу присвячених йому літературознавчих досліджень. Важливі документи, в яких містяться чимало цікавих деталей та подробиць, пов'язаних із романом “Тигролови”, — це кілька листів із архіву Юрія Лавріненка, адресованих йому Іваном Багряним у різні роки. Особливу цінність становить лист від 18 вересня 1953 р., в якому письменник повідомляє Ю.Лавріненку про те, як тепло приймала перша українська еміграція його дебют у великій прозі: “Тепер щодо італійської марки. Я її пришлю згодом для твого синочка, а поки що хочу перед ним вибачитись, бо зразу не можу вислати і ось чому. Ти знаєш, що то за лист? То 600 (шістьсот) українців, утікачів від режиму Тіта з Югославії, які тепер перебувають в таборі для втікачів в Трієсті, кланяються мені як земляки й через свого уповноваженого просять мене надіслати їм “ТИГРОЛОВИ”. Уяви собі.

Сам лист — то щось виключне, унікум! Писаний ламаною, кепською українською мовою, але все таки українською. Ті люди прожили в Югославії від 1920 року як політичні емігранти і забули свою мову. І от тепер пригадали і пишуть мені листа як українському письменникові, про якого, либонь, докотилася й туди якась несамовита чутка.

Що ти на це скажеш? Правда ж, зворушливо?

Сам цей лист являє собою надзвичайно важливий і цікавий документ. І тому я не можу так просто відірвати від нього марку, бо без неї лист перестає бути документом. Але у мене ще десь є два листи з Трієсту (від одного серба), і я їх розшукаю та й відітну марку, та й пришлю для твого синочка...”^[1].

Одне із засідань літературного гуртка, заснованого в таборах для переміщених осіб у Регензбурзі 1947 р. під керівництвом Ю.Мацика та Г.Карпової, було присвячене роману “Тигролови”. Тут також обговорювалися поезії І.Франка, М.Зерова, драми Лесі Українки, прозові твори У.Самчука, Д.Гуменної та ін^[2].

6 квітня 1947 р. газета “Українські вісті” опублікувала невелику критичну розвідку Ю.Шереха під дещо несподіваною назвою “Твір про мистецтво стріляти”. Повністю ця стаття була надрукована в часописі “Наші дні”, а “Українські вісті” подали її в скороченому варіанті. Аналіз відомого критика завершувався оптимістичними висновками: “На тлі нашої літератури, де найчастіше, на жаль, зустрічаємось з усякими бідолашними жертвами — жертвами большевизму, жертвами війни, жертвами бо-зна чого, — на тлі нашої сучасності, що так тужить за справжнім чоловіком, за героєм — зустріч з Григорієм Многогрішним — подія і радість... Книжка Ів[ана] Багряного — справжній подарунок українському читачеві”^[3]. Суголосну думку висловив у своєму відгукові про твір Багряного Б.Романенчук. Після численних іронічних закидів авторові роману (хоч здебільшого й безпідставних), у фінальних рядках відгуку він наголосив: “Одначе повість Багряного читається легко й приємно (всяку бо пригодницьку повість читати легко й приємно). Вона написана з хистом, цікаво, жваво, барвисто й темпераментно. Не дарма ж Багряний належить до кращих українських письменників на еміграції. В повісті змальовує міцних і твердих персонажів [...] Що повість Багряного не творить великої літератури, це інша справа. Цією повістю автор і не хотів либонь робити перемогу в літературі. Можливо, що зробить це пізніше. А зробити може, бо належить до талановитих письменників”^[4].

Дещо пізніше В.Державин у оглядовій статті “Українська еміґраційна література (1945—1947)”^[5] теж згадав про роман “Тигролови”, щоправда, дуже побіжно. Жваву дискусію викликало друге видання роману, здійснене вже 1955 року^[6]. Щоправда, статті В.Чорногая, надруковані у двох частинах журналу “Нові дні”, на два роки випередили це видання. Назва літературознавчих розвідок В.Чорногая — ключ до авторського прочитання роману І.Багряного: “Поема всепереможного оптимізму”. Автор рецензії зауважував, що роман ”Тигролови” — високопатріотичний, актуальний твір, глибоко національний, з несподіваною й новою для української літератури тематикою, який виводить українську літературу з вузьких національних рамок на світові обрії.

Ось кілька ключових думок згадуваної статті: “Громадське значення “Тигроловів” величезне і ще не оцінене, як слід, читачами й критиками... Цей твір — найгостріший і найяскравіший осуд більшовицько-енкаведистської терористичної системи. Художнє, образне слово з надзвичайною експресією б'є по сатанинській злочинній дійсності московської імперії у псевдо-соціялістичній шкірі“^[7]. У листі до І.Багряного від 28 травня 1953 р. П.Волиняк інформував письменника про те, що одержав для журналу “Нові дні” цікаву рецензію на роман “Тигролови” й поділився своїми враженнями про неї: “Мушу Вам похвалитися, що я дістав від Биковського Л[еоніда] статтю Дуровського (підписав він її Чорногай) про “Тигролови”. Стаття велика, дуже добра. Зветься вона “Поема всепереможного оптимізму”. У мене такої статті в журналі на літературні теми ще не було: то суха наукова стаття, з цитатами, детальним розбором твору, з широкими узагальненнями. Пише, щоправда, він не дуже легко, але стаття дуже добра. І я нею дуже тішусь. Раз, що вона про найкращий твір у нашій еміграційній (це неправильно — взагалі один з кращих і цікавіших в нашій літературі за остання десятиліття) літературі. Друге — про твір, який я дуже люблю, і третє — нова в “Нових днях” своїм стилем і характером”^[8].

Можливо, Іван Багряний планував продовжити роман “Тигролови”. У листі до П.Волиняка, розповідаючи про свої літературні плани та “літературні турботи”, письменник обмовився такою фразою: “Крім того уривками шкіцую другу й третю частини роману “Тигролови ” — продовження того, що написане”^[9]. Багато різних спогадів, пов'язаних із романом “Тигролови” (про видання твору в США, Канаді, Голландії та Італії, про зацікавлення ним Голлівуду, про читання уривків у радіопередачах “Голосу Америки”, про виплату авторові гонорару) знаходимо в листах П.Волиняка, Н.Григориїва, І.Дубинця до Івана Багряного й навпаки в листах письменника до (крім згадуваних адресатів) М.Воскобійника, Д.Завертайла, Г.Китастого, Ф.Пігідо, М.Степаненка, В.Федоренчука, П.Шинкаря та інших, написаних упродовж 1950—1963 років^[10].

Після смерті письменника роман “Тигролови” згадувався в літературознавчих розвідках Д.Нитченка^[11], Ю.Лавріненка, а також у невеликому спогаді П. Мартинця, який познайомився з Багряним у 1946 р. Наголошуючи на тому, який розголос мав роман “Тигролови” в німецького читача, П. Мартинець писав: “Я живу зі своєю родиною між німцями в т[ак] зв[аному] “Промінент Зідлюнґ” і багато моїх сусідів німців мають книжку “Тигролови” в німецькій мові, яку читають з великим захопленням. Багато моїх сусідів звертаються до моєї дружини, щоб вона їм ширше розповіла житєпис про цього надзвичайно талановитого українського письменника. Німці часто купують книгу “Дас Ґезетц Тайга” для молоді до дня народження або до дня причастя ”^[12].

Поява другого роману І.Багряного “Сад Гетсиманський” також зумовила бурхливу полеміку в літературознавчих та читацьких колах. У газеті “Українські вісті” за 1951 р., крім численних цікавих фахових розвідок, були опубліковані читацькі відгуки про роман “Сад Гетсиманський”, зібрані І.Дубинцем, який займався розповсюдженням твору в США^[13].

Активна увага читачів до згадуваного твору невипадкова: більшість із них — в'язні радянських таборів, а отже, свідки й учасники цих страшних подій. Тому переживання й поневіряння головного героя Андрія Чумака були їм добре відомі й зрозумілі. Мовознавець А.Орел у листі до Ю.Лавріненка наголошував на тому, що інформація письменника про радянські в'язниці цілком правдива: “Все те, що є в “Саду [Гетсиманському]”, я засвідчую як учасник і очевидець, бо в одній камері з Багряним сидів”^[14]. В'язень Лук'янівської тюрми, а також польських, чеських, німецьких, мадярських в'язниць і таборів, відомий львівський редактор і журналіст В.Мартинець висловив подібну думку в статті “Сад Гетсиманський” Багряного”, яку опублікувала газета ”Новий шлях” 16 червня 1951 р.: “Твір Багряного треба вважати автобіографіч­ним твором, хоча нема в ньому згадки про автора, і хоч сам твір не є спогадами, а “романом”. На ділі, це хроніка політв'язня совєтських тюрем по формі. По змісту, по його жахливім змісту — це гімн людській волі і витривалості, яка бореться з оточуючим її злом у всяких можливих його видах і формах, гімн гідності і достоїнству людини та вкінці гімн перемозі сильної людини”^[15]. Стаття “Сад Гетсиманський” Багряного” була передрукована у газеті “Українські вісті” за 19 липня 1951 р.

Попри зауваження авторові, що в книжці не з'ясована причина таких масових арештів інтелігенції та партійного керівництва в той час у Радянському Союзі, що немає жодної згадки про ідею самостійної України та її носіїв, а також цілком слушні вказівки на численні друкарські недогляди, В.Мартинець досить схвально відгукнувся про “Сад Гетсиманський”: “Аж у цьому творі Багряний показав себе і переріс самого себе. Всі його дотеперішні твори не дорівнюють навіть розділові його “Саду Гетсиманського”^[16] .

У грудні 1951 р. в газеті ”Сучасна Україна” І.Кошелівець надрукував статтю “Роман і його автор”, у якій порівняв два романи: А. Кестлера “Нуль і безмежність” та І.Багряного “Сад Гетсиманський”. Критик неодноразово стверджував, що саме суворий реалізм та автобіографізм пошкодили романові І.Багряного: “Концепція, до якої дійшов Кестлер, постала, звичайно, на основі пильних студій тенденцій розвитку совєтського суспільства, але з моменту, коли вона почала втілюватися в мистецькі образи роману, автор волів абстрагуватися від фактажу і дати волю своїй творчій уяві, від мистецтва ж бо вимагається не сирих фактів і голої правди, а мітотворчости, тобто правдоподібного в вигаданому. Це забезпечило романові Кестлера тривалий успіх у світовій літературі. На титульній сторінці його, як попередження для наївних, стоїть напис: “Персонажі цієї книжки вигадані”. Роман Багряного теж не позбавлений концепції. Це — витривалість і перемога людини... Але сама собою добра концепція не втілилась у достиглу в уяві автора мистецьку форму, і автор надолужує це тим, що він нібито дає конкретні факти. На титульній сторінці, в протилежність Кестлеру, він написав: “Всі прізвища в цій книзі.є правдиві”. Не входимо в питання, наскільки правдивість прізвищ достатня гарантія прадивости характеристик. Головне, що Багряний натискає на правдивість фактів і віддає письменника-мистця в полон хроністові. Якщо перший розробляє цікаву сюжетну схему і силкується убрати явища в мистецькі образи, то другий безапеляційно накладає гальма на розвиток дії і вставляє, де треба й не треба, сирі факти, у правдоподібності яких ми готові не сумніватися, тільки ж вони не мають нічого спільного з мистецькою творчістю і в романі обтяжливо зайві. В результаті композиційна аморфність. Письменник назбирав занадто багато матеріялів — і з пережитого особисто, і з правдивих та легендарних розповідей в'язнично-кацетного жанру, — і це багатство матеріялу так приголомшило його, що він, замість викінченої речі, дав півфабрикат. Твір Багряного стоїть у такому самому відношенні до закінченого роману, як розкладений на будівельній площі матеріял, прикритий тимчасовим дахом, до вивершеної будівлі”^[17]. До речі, Р.Маланчук у листі до Ю.Лавріненка від 3 січня 1952 р. ділився враженнями з приводу саме цієї статті І.Кошелівця. У його листі згадуються також літературознавчі розвідки В.Мартинця та Г.Костюка: “Я прочитав рецензію Івана Максимовича на “Сад [Гетсиманський]” Багряного. Це, дійсно, перша фахова критична оцінка твору Багряного, бо досі ми мали тільки панеґірики з боку співпартійців Багряного, або недолугі спроби його політ[ичних] противників причепитися до якоїсь дрібниці й роздувати її до неймовірних меж (а ля Мартинець у “Новім Шляху”). З критичними зауваженнями І[вана] М[аксимовича] не можна не погодитися, хоч і не з усіма. Все ж таки вони не подиктовані доброзичливістю (напр[иклад], нещасного Рафаеля не варт уже було витягати, бо ж про це писав уже Подоляк), а крім цього, мені здається, що в І[вана] М[аксимовича] є схильність до “низькопоклонства перед культурою Заходу”. Також не мусів він, на мою думку, ставити Багряного поруч з Яновським, бо ясно, що при такім порівнянні Багряний зблідне. Це трішки тенденційно”^[18].

Крім згадуваного листа, у фонді Ю.Лавріненка зберігаються листи Ф.Бойка, С.Драгоманова, Р.Маланчука, А.Орла, написані у 1951—1952 рр., якраз у розпал активного обговорення твору. Варто зазначити, що романові “Сад Гетсиманський ” у 1950 — 1951 рр. приділялася велика увага на сторінках багатьох престижних українських та іноземних видань. Саме на шпальтах таких періодичних видань, як “Київ” (Філадельфія), “Листи до приятелів”, “Новий шлях”, “Нові дні”, “Українські вісті” активно публікувалися відгуки читачів та літературознавчі розвідки про обидва романи І.Багряного — “Тигролови” та “Сад Гетсиманський”. У газеті “Українські вісті” за 6 липня 1950 р. видавництво “Україна” повідомило всіх прередплатників про те, що через півтора місяці поступить у продаж роман І.Багряного “Сад Гетсиманський”. Тому видавництво просить усіх передплатників цієї книги сплатити її вартість. У цій газеті за 1 лютого 1951 р. також був уміщений переклад статті Ю.Лободовського із польського місячника “Культура”. Польський критик насамперед відзначив те, що Іван Багряний передав з великою художньою майстерністю атмосферу тогочасного радянського суспільства й радянських в'язниць, психологію своїх героїв. Гумористичні сцени твору є оригінальними й дотепними, вони створюють оптимістичний настрій роману. Як невеликі вади книги — задовгі коментарі, які переобтяжують твір. Зауважив, що книга “чималою мірою автобіографічна. Виграє на цьому автентизм оповідання, тратить — мистецька сторона. Те, що було перевагою репортажу, здається обтяженням для повісти. Зрештою я не певний, чи слід відкидати цю назву — автобіографічний репортаж — це, може, найліпше окреслення книжки Багряного”.

С.Драгоманов та Р.Маланчук якраз згадують і коментують деякі рецензії українських та зарубіжних авторів. Останні, як правило, дуже високо поцінували твір українського письменника. У листах названих адресатів до Ю.Лавріненка знаходимо свідчення про ті оцінки, які одержали романи, особливо “Сад Гетсиманський”, в європейських читачів та літературознавців. Так, С.Драгоманов цитує Ю.Лавріненкові окремі фрагменти французького дослідження, присвяченого роману “Сад Гетсиманський”^[19]. 8 лютого 1952 р. літературознавець одержав від нього інформацію під назвою “Французька оцінка Багрянового “Саду Гетсиманського”. Вважаємо за необхідне повністю зацитувати цей документ: “Бюлетень Асоціяції міжнародних політичних студій і інформацій”, що виходить в Парижі два рази на місяць, вмістив в другому числі за грудень 1951 р. обширну оцінку роману Івана Багряного “Сад Гетсиманський”. Автор статті зазначає, що “україніка не читається” на Заході і, ймовірно, це єдине пояснення мовчання навколо української книги “Сад Гетсиманський”, опублікованої в Німеччині 1950 року”. “Іван Багряний, — зазначає далі автор рецензії, — український поет і прозаїк, автор драм і публіцист. Він живе в Західній Німеччині, де керує газетою “Українські Вісті”. Він відзначився свого часу публікацією “одвертого листа”, де він пояснив свою відмову повернутися в СССР. Пройшовши через совітські в'язниці, він описав тяжкий досвід героя свого роману, Андрія Чумака”.

Подавши докладний вміст роману, рецензент так закінчує статтю: “Така книга ледве тут заторкана, бо таку книгу не аналізують. Перше питання, яке виринає, це знати, скільки правди містить в собі цей “роман” автобіографічного характеру, бо автор виложив в своєму хвилюючому оповіданні пережите. Щоб без заперечень відповісти на це питання, треба було б мати архіви НКВД або ще нещастя пройти через тюрьми Єжова і щастя вийти з них. Одначе щирий наголос просякає кожну сторінку “Саду Гетсиманського”, поза тим, що ми знаємо з інших свідчень, дозволяє нам думати, що Іван Багряний розповідає правду.

Чисто літературного порядку закид, який можна зробити авторові, це те, що його твір — нерівний, розкиданий і наповнений шматками риторики і відступлень від теми. Автор вивантажує себе від всього того, що він знає про “людську умову” в в'язницях СССР. Коротко кажучи, це твір, який потребує бути скорочений і провітрений, якщо б він знайшов на Заході перекладача і видавця”^[20].

У листі до Ю.Лавріненка від 7 квітня 1951 р. Р.Маланчук, на думку якого роман Багряного посів гідне місце серед українських прозових творів 1940 — 1950-х років, писав: “Як же почуваєш себе? Чи пишеш? Яка доля “Української інтелігенції”, “Аґлаї”? При цій нагоді: чому Ти не напишеш рецензії на “Сад Гетсиманський”? Я думаю, що Ти повинен це зробити, не дивлячись на те, які там у тебе тепер персональні стосунки з Іваном Павловичем^[21]. А то, їй-бо, скандал виходить, і досада бере на наших літературознавців”^[22].

Проте Ю.Лавріненко лише 1963 р. опублікував свою розвідку “Іван Багряний — політичний діяч і письменник”, яку згодом передрукувала на своїх шпальтах газета “Українські вісті”^[23]. Лейтмотивом цього цікавого дослідження стала думка про велику майстерність Багряного-письменника, який зумів показати Європі гордого, волелюбного українця-патріота: “Тигролови” зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, “советського человека” і показали під нею незломлену, горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби”^[24].

Вірний своїй літературознавчій манері, автор робить історичні екскурси, щоб з'ясувати феномен появи Івана Багряного на терені української культури. Він зауважив, що політична та публіцистична діяльність Івана Павловича не стала перешкодою, а, навпаки, наклала неповторний відбиток на усі художні твори письменника. Ніби полемізуючи з Ю.Лавріненком, М.Лівицький — відомий політичний діяч, Голова Виконавчого Органу УНР, керівник Українського Національно-Державного Союзу — у слові “Багряний — український державний і політичний діяч”, виголошеному на Академії в першу річницю смерті письменника 6 грудня 1964 р., висловив думку про те, що політична діяльність Багряного надзвичайно пошкодила літературній, стала на заваді багатьох творчих планів^[25]. Автор невеликої нотатки про “Сад Гетсиманський” — “З блокнота спостережника” — В.Бендер (псевдонім О. Кей) також підкреслював, що цей роман “.сильніший від “Тигроловів” і від “Буйного вітру”, в яких Багряний-письменник часом є осилений Багряним-політиком”^[26].

Життєві та творчі шляхи Івана Багряного і Юрія Лавріненка неодноразово перетиналися. Так, з 1948 до 6 лютого 1949 р. літературознавець виконував обов'язки головного редактора “Українських вістей”, коли в І.Багряного прогресував набутий у радянських тюремних застінках туберкульоз легенів. Певний час Ю.Лавріненко перебував у лавах УРДП — дітищі Івана Павловича. У 1950 — 1960 рр., коли особливо посилилося цькування родини Багряних, він виступив на захист свого співвітчизника. У фонді Ю.Лавріненка зберігається цікавий документ — чорновий автограф під назвою “Лист до редакції”. Справа вгорі Лавріненко зробив запис про те, що написаний він був 15 листопада 1953 р. Цей лист чудово передає ту гнітючу ідеологічну атмосферу, яка нагніталася навколо постаті Івана Багряного — письменника й громадського діяча:

“Шановний пане редактор!

Не так давно я одержав поштою друкований на циклостилі лист “Укр[аїнський] ком[ітет] зах[исту] УНР і гром[адського] пор[ятунку] в Англії” з датою “Лондон, в серпні 53 р[оку]”. В цьому листі скваліфіковано Івана Багряного як прихованого комуніста, який живе під псевдонімом, ховаючи власне прізвище. Поза тим Багряному закидається коляборація підчас війни і з німцями, і з большевиками.

На доказ цього нічого не наводиться, крім списку осіб, що різного часу вийшли з УРДП, а серед них і моє ім'я. Я дійсно вийшов з УРДП ще 1949 року, але через причини, які нічого спільного не мають із повищими обвинуваченнями Багряного. Я не знав особисто Багряного в УРСР, але знав його твори, які були підписані ім'ям Іван Багряний і які були гостро критиковані з наказу влади, як твори Івана Багряного. Під цим само ім'ям Багряний з'явився і на еміґрації, і я не розумію, чому і від чого воно могло б бути маскою. В згаданому анонімному листі є і частина слушних критичних зауважень на адресу УРДП, але вони знецінені найбрутальнішими анонімними інсинуаціями.

На жаль, такі інсинуації робила і преса УРДП, в тому числі і на мою особу. Робила і робить преса також інших партій. Мені здається, що на еміґрації успішно діє агентура НКВД, спираючись на непростимо низький моральний і культурний рівень провідних працівників наших партій. Пора б уже взятися за розум і припинити цей процес гниття і взаєморозкладу”^[27].

Як головний редактор Ю.Лавріненко у 1952 р. на сторінках свого дітища — “Літературно-наукового збірника” — у рубриці “Рецензії — Нотатки — Хроніка” вмістив статтю В.Карпової “І. Багряний: “Сад Гетсиманський” ^[28].

У полемічному вирі не загубився голос У.Самчука. Надзвичайно цікаві два листи його до І.Багряного, написані впродовж 1950 р. одразу ж після виходу роману ”Сад Гетсиманський”: “Дорогий Іван Павлович!

З муками й хвилюванням прочитав Вашу прекрасну книгу “Сад Гетсиманський”. Коли ми свого часу заговорили були про “велику літературу”, то сьогодня бачимо, що ті наші наміри починають здійснюватись. Ваша книга, коли брати цей жанр, належить цілком саме до літератури великої. Їй не може рівнятися ніякий “Нуль до бесконечності”, і має вона на такі стилістичні і емоціональні вальори, що промостять їй шлях до клясичної літератури світу.

Але Ваша книга має одну кардинальну, на мою думку, хибу, і це змушує мене турбувати Вас цим листом. Мені хотілось писати про це в рецензії на Вашу книгу, але це викликало б лише втіху різніх “кликуш”, яких Ви маєте досить, а мені ходить про діло, бо Ваша книга — діло, і то велике діло. І я знаю, скілько коштувала вона Вам душі і крови. Отже, Ваша книга не виправдує своєї назви, назви дуже зобов'язуючої і дуже прозорої. Я, повірте мені, розуміюся на цих справах і дуже старанно шукав у Вашій книзі саду Гетсиманського, але його не знайшов. Ніде і ніколи. І це мене засмутило, бо мені дуже хотілося б, щоб Ваша книга була переведена на інші мови, де вона, без сумніву, знайде читача, але з цією назвою вона може там в широкому світі не дати собі ради. Бо там дуже швидко розлущать символіку саду Гетсиманського і символіку змісту Вашої книги. І це Вам пошкодить. Що таке символізує Сад Гетсиманський? Він символізує велику, універсальну ідею, якою Богочоловік Ісус захотів спасти світ. Весь світ! Все людство! І щоб ствердити це, він добровільно і свідомо віддав себе на іспит через муки тіла (бо в цій стадії він був людина). І не мають тут головного значіння ані його “биття по ланітах”, ані його розпяття на хресті, ані зрада Юди. Це лише матеріяльні засоби його іспиту і більше нічого. Стверджую: Христос пішов на муки добровільно і свідомо. Його ніхто не арештовував і ніхто не зрадив, коли б він того не хотів. І в час найкритичніший він пішов до саду Гетсиманського на розмову з отцем своїм небесним, щоб випробувати, чи дійсно той вимагає від нього обовязково і цих його мук. І там він дістав підтвердження свого приречення. Це Сад Гетсиманський.

Що ж символізує і яку ідею несе Ваш “Сад Гетсиманський”? Коли опиратися на його головному персонажі Андрійові Чумакові, то дуже тяжко взагалі вловити його ідейне навантаження. Автор вважає його зовсім невинним, інші учасники дії інколи називають його “петлюрівською сволоччю”. Більшість увязнених і приречених в тому “саду” знов таки зовсім невинні і їм лише інкремінують несотворені злочини. Отже, виходило б, що у них ідейності ніякої, вони всі невинні і їх лише даремно катують. І єдине, що виявляє головний персонаж цього “саду”, це неймовірну, сливе надлюдську витривалість тіла і духа, гідну його нащадків колишніх запорожців. Та чара, яку він випив повну і до кінця, це мало б ніби нагадати нам Христа в саду Гетсиманськім. Погодімся, друже, що це замало і це ніяк не може поставити ті дві назви поруч. Тобто Христа і Андрія, або навіть Христа і всіх тих, що були увязнені. Ще раз стверджую, що Христос йшов на муки добровільно, свідомо, з повним відчуттям своєї “виновности” і своєї універсальної відповідальности. Але Ваша книга все таки має свою ідею і свою ідеологічну символіку. Ви її підкреслюєте безліч разів і то дуже опукло і виразно. “Фабрика-кухня”. Обертання людей “у дірку від калача”. М'ясорубка і т.д. і т.п. Тобто, вся та божевільня ніщо інше, як звичайна інквізіція. Прочитайте любу історію “святої інквізиції” (от хоч би таку коротеньку, як І. Сасенбаха, що є в дуже поганому українському перекладі) і побачите дослівну, буквальну, тотожність всіх совєтських єжовщин з католицькою інквізіцією. Мається вражіння, що всі Ягоди і Єжови точні копії різних Іґлярів, каноників Абрусів та інших Томів Торквемад...”. І так само треба ствердити, що різні обертання ”у дірку калача” та “колення до пояса” також не є орігінальною власністю енкаведе. Інквізіція мала точні ті самі гасла, от хоч би знана її “Кадавер есто” — “будь нічим”, або “стань нічим”, тобто та сама “дірка калача”, і саме ця назва якраз могла озаголовити Вашу велику, сильну, монументальну книгу. І хочу сказати, що як інквізіція, так і єжовщина мали свою виразну і дуже важливу мету. Те і друге було засобом упокорення революції, тобто в одному випадку релігійної, в другому — соціальної. Були викликані певні “вовки з ліса”, або виведені певні “ріки з берегів”, і треба було їх назад загнати до ліса, або увілляти в береги. А що ті стихії були завеликі до них треба було вжити відповідних засобів. От і все. Філософічне ж насвітлення “великої інквізіції” Ви знайдете у прекрасному аналізі її в “Легенді про Великого Інквізітора” Достоєвського, що Ви, напевно, знаєте, але що Вам слід ще уважніше перечитати, щоб збагнути саму суть. І треба там звернути найбільшу увагу на початкову стадію розмови Великого Інквізитора з Христом. Так само Вам би слід було ще раз переглянути критику на Великого Інквізитора, Розанова... Ваше мото з Євангелії не годиться до Вашої книги. До неї більше підходило б мото з Достоєвського, з “Бісів”, щось про оту вежу Вавилонську, або про те пророцтво Достоєвського, що “ніколи, ніколи не накормлять вони їх”. Або: “І вони знов вернуться до нас, і ми їх накормимо”. Я це цитую з пам'яті, тому не ручаюсь за дослівну точність.

Не гнівайтесь на мене за ці мої, наскрізь щирі, зауваги. Вони, по моєму, дуже і дуже важливі. Вони є мірою орієнтації автора в світових течіях універсальних ідей. Це дуже важливо!.. А Ваша книга, що інше. То капітал. Процентами з нього житиме ім'я Ваше на довгі віки. І Ви можете дати таких книг не одну.”^[29].

Із наступного листа У.Самчука від 19 грудня 1950 р.^[30] дізнаємося, що І.Багряний не забарився з відповіддю. Мабуть, прозаїк намагався пояснити колезі по перу, чому саме таку назву дав своєму романові. На жаль, у фонді Багряного немає цього листа. Безперечно, дуже цікаво було б послухати думку автора з приводу вибору такої символічної й урочистої назви для свого твору. На щастя, зберігся лист-відповідь У.Самчука, який дозволяє частково реконструювати зміст листа Івана Багряного:

“Дорогий Іване Павловичу!

Не знаю, навіщо Ви так багато і пристрасно написали мені Ваших “вияснень”, які нічого не вияснюють, бо всі Ваші міркування на цю тему — це суміш наївности, розгублености і делітанства. Не гнівайтесь на мене, дорогий, за ці прямі слова. Я не читав ще на своєму життю більш дивного листа, ніж Ваш останній з приводу “Саду Гетсиманського”, і я б не реагував на нього більше, коли б не мав бажання Вам помогти. Кажу це від найщирішої душі і кажу як людина, що знає данність. І Вам слід було б тут мене лише і лише послухати і не сперечатися за аксіоми. Ми з Вами говоримо в жанрі ”здоров кум — на ярмарку був”. Хто ж вимагає від Вас, щоб Ви творили ”дублікат біблійного Саду Гетсиманського?” Хто ж від Вас вимагає, щоб “повторяти універсальну ідею християнства”? І в прямому смислі слова. І взагалі я нічого не вимагаю від Вашого твору, Ви його написали, як написали, і написали дуже добре, я дуже рекомендую його всім, щоб читали, а особливо було б гаразд, щоб його могли читати чужинці, але Ви там зробили “приший кобилі хвіст” з назвою “Сад Гетсиманський”, і беру я її не як дослівне поняття, а переносне, символичне. Символика саду Гетсиманського дійсного, не відповідає змістові Вашої книги не в дослівному розумінню, але не відповідає вона в переносному. Тобто у зміст дійсного саду Гет[симанського] і Вашої книги , яку Ви охрестили цим іменем, вложені не лише рівновартні ідеї, але і взагалі там нема нічого подібного”. Сад Гетс[иманський] не “млость очікування”, а ідея, а коли в тому є і “млость очікування”, то це лише чисто зовнішнє, це один зі засобів іспиту ідеї. Я не можу Вам у листі цього вияснити, а можу відослати до дуже добрих джерел в німецькій мові, писаних світськими і не релігійними людьми (релігійним хто зна чи Ви повірите!). У Вашій книзі по суті нема ідеї, за винятком “ідеї” показати, як у совєтському союзі поводяться з людиною, що там варта людина і взагалі, які там існують порядки.

По-моєму, коли книзі дається якусь назву, то її треба виправдати. Назву звичайно дається в символичному розумінню, особливо таку, як Ви дали. Але тоді треба, щоб зміст твору своїм внутрішнім ідейним змістом відповідав тій назві. Не мусить це бути дослівно та ж сама ідея, може то бути щось навіть протилежне, але рівновартне, і щоб воно чимсь себе покривало. Бо інакше створиться враження, що автор не розуміє свого твору, що він не орієнтується у певних, точно визначених і безсперечних ідейних явищах, і тоді може наступити обезвартнення самого твору, особливо в очах людей, що в таких справах розуміються. Така небеспека загрожує і Вашій цінній праці, особливо коли вона піде у світ. І це мене лише турбує. І дарма Ви тут сперечаєтесь. Зрештою, цим листом я цю нашу дискусію замикаю і не буду більше до неї вертатися, бо інакше це було б товчення води в ступі”^[31].

Можливо, саме під впливом листів У.Самчука І.Багряний пізніше планував дати іншу назву французькому виданню роману. У листі до Розалії Винниченко від 18 листопада 1955 р., яка разом із своїм чоловіком чимало робила для того, щоб “Сад Гетсиманський” вийшов у Франції, погоджуючись із її слушними зауваженнями, зокрема з необхідністю зменшити обсяг твору для французького читача, радився з приводу зміни назви роману: “Тепер щодо назви: мені хочеться, щоб французьке видання цієї книги мало іншу назву, а саме — “БРАТ”. Цікаво знати Вашу думку як людини, що знає французьку публіку й її смаки та психологію. Чомусь мені здається, що така біблійна назва, як “САД ГЕТСИМАНСЬКИЙ” шкодитиме книзі, як титул, що не мобілізуватиме уваги французького читача. Але я про психологію сучасних французів нічого не знаю, тому хочу знати Вашу думку”^[32].

З усіх творів І.Багряного саме назва “Сад Гетсиманський” була, мабуть, найбільш дискусійною. Л.Нигрицький, як і У.Самчук, також звинувачував автора в тому, що той обрав для роману невдалу назву”^[33].

Проте переважна більшість літературознавців вважала, що біблійна назва роману цілком умотивована й доречна. У надзвичайно упередженому дослідженні В.Наддніпрянця “На літературному базарі: Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного” читаємо з цього приводу такі розмисли: ”Для свого твору про страждання в льохах НКВД він дуже влучно обрав епіграфом уривок з Євангелії від св. Матвія гл[ава] 26 “Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця.” Досить вдала до епіграфу і назва “Сад Гетсиманський”^[34]. На цьому наголошує і сучасний дослідник Г.Клочек, даючи своє тлумачення й прочитання назви роману ^[35].

На думку Андрія Чумака, і, очевидно, самого І.Багряного, оповідання про перебування Ісуса Христа в Гетсиманському саду — найсильніше й найвражаюче місце в Біблії. Про цю безсонну ніч у Гетсиманії писало чимало письменників. Згадати хоча б “Сновидіння” німецького поета Жана-Поля Ріхтера, цикл сонетів “Христос на Оливковій горі” Жерара де Нерваля та поему Альфреда де Віньї “Оливкова гора”. Прикметно, що до цього сюжету художники слова зверталися в роки соціальних та психологічних криз, у часи розчарування, втрати внутрішньої гармонії особистості зі світом та соціумом^[36].

Попри бурхливі й тривалі суперечки літературознавців з приводу романів “Тигролови” та “Сад Гетсиманський”, у читацьких колах обидва твори були зустрінуті дуже прихильно. У листі Ф.Бойка, одного із високоосвічених сподвижників Івана Багряного, до Д.Гуменної від 15 січня 1951 р. знаходимо цікаву інформацію про те, як проходила передплата на роман “Сад Гетсиманський” у Бельгії: “Я всю ту справу проводив в життя (в той час), де мав 100 з лишнім передплатників на “Сад Гетсим[анський] ціна була 60фр.”^[37].

Безперечно, і “Тигролови”, і “Сад Гетсиманський ” — це творча перемога Багряного-прозаїка. Сам письменник усвідомлював це й радів, що вдячний читач з великим розумінням поставився до його романів. У статті “Народження книги”, яка була написана ним як відповідь на численні запитання шанувальників “Тигроловів”, автор висловився так: “Зразу ж оговорююсь, що я прекрасно знаю, що ця книга не шедевр. Але так само я прекрасно знаю, що вона досить популярна, читана людьми ріжних уподобань і рівня освіти та соціального стану, і здебільша всім припала до серця, а значить — вона виконувала і виконує свою функцію. А значить вона є більш-менш письменницькою удачею”^[38].

На щастя, у невеликому фонді І.Багряного зберігається також унікальний документ — альбом з авторськими ілюстраціями до власних творів. Романові “Тигролови” І.Багряний теж присвятив кілька ілюстрацій. Простим олівцем чіткими впевненими лініями письменник намалював постаті Григорія Многогрішного та родини Сірків. Його герої — фізично сильні, красиві, горді, волелюбні й наполегливі особистості. Таких героїв не міг не помітити й не полюбити український та європейський читач. Прозаїк-гуманіст вірив у безмежні можливості людини, радів, що під час суворих випробувань, у пограничних ситуаціях в її душі перемагають “ангельські” прикмети, тому писав про своїх героїв з великою гордістю та симпатією. Саме на цій характерній рисі творчості письменника наголошував М.Жулинський у статті “Іван Багряний”: “Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітила шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знесилювався — і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом — і страждав, охоплений співчуттям до людини, спрагою милосердя й невимовним болем серця, піднімав її до висот божественного творіння, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань”³⁹.