Невгасна віра в людину
Василь Гришко
(...) «Людина біжить над прірвою» — безперечно видатний вклад у сучасну українську літературу, бо це в нас таки перший, сказати б, синтетично-художній, а не просто мемуарно-хронікальний, твір великого прозового жанру про трагічно-героїчну долю приреченої на загин, але затятої в своєму протиставленні ворожим їй силам, української людини в ситуації чужої війни на її «не своїй» землі. Та головне — це також перший такого характеру твір, що трактує в нашій літературі цю тему не в поширеному в нас поверховому «ура-патріотичному», а в чисто людському й загальнолюдському плані, хоч, звичайно, в українській конкретизації загальнолюдського. При чому, сам життєвий матеріал, на якому побудовано твір, як видно, є великою мірою навіть автобіографічний, але він настільки художньо узагальнений і піднесений до рівня історичної типовості й філософсько-символічної значимості, що набуває в творі часом епічно-поетичного звучання, сягаючи в кульмінаційних місцях аж до міфотворчості.
Власне, саме цей твір є чи не найяскравішим зразком художнього втілення типово «багрянівськими» засобами типово «багрянівської» теми-ідеї — перемоги людини на іспиті людського в ній у межовій для неї ситуації. Те, що можна назвати типово «багрянівськими» засобами — це, на нашу думку, передусім максимальна концентрація фарб на найважливіших для виявлення авторового задуму елементах і моментах твору, чим особливо підкреслюється, але часом і занадто увиразнюється, сам цей задум. І хоч інколи з цим у Багряного пов’язується певна неекономність і деяка непропорційність фарб у деталях, але загальний ефект, одначе, такий, що в читача завжди залишається саме те враження, на яке розраховував автор, і авторський задум, мовляв Толстой, — «емоційно заражує» читача. Саме це якраз і є те, що характерне для цього твору. (...)
Дійсно, ця надзвичайна історія «бігу над прірвою» — це ціла героїчна сага про надлюдські пригоди однієї й одинокої серед ворожих їй сил людини в безприкладному єдиноборчому поході насупроти й наперекір усім цим ворожим силам, та навіть і наперекір цілому байдужому до неї світові, в якому вона приречена на загин; про зухвалий виклик людини цілому цьому світові і про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовірніші труднощі й перешкоди, включно з немилосердними до неї стихіями природи, людина таки перемагає. Будучи реалістичною до найменших своїх деталей та навіть (...) великою мірою й автобіографічною, вся історія в той же час у своїй цілості є не тільки поетичною, але й символічною картиною чогось далеко більшого, ніж тільки незвичайної долі однієї людини. Це поетично-символічна картина, з одного боку — історичної ситуації трагічної самотності української людини в другій світовій війні, а з другого боку — ситуації трагічної самотності людини як одиниці в цій війні й у визначуваному цією війною світові взагалі. Причому, йдеться тут не про символіку як засіб авторського поетичного вислову, бо художня метода письменника в цьому творі зовсім не символічна, а про художню вимову самої схопленої письменником у центральному образі твору найсуттєвішої деталі зображеної тут історичної дійсності, — деталі, що не тільки дає повний образ цілості, але й містить у собі в сконденсованій формі її узагальнений зміст.
Цей образ-узагальнення — це до фізичної відчутності конкретна й також графічно чітка для зорового сприймання уявою картина: одна-однісінька, слаба й беззахисна та доведена вже до крайньої межі перед неминучим загином, людина, борсаючись у розпучливім намаганні вирватись із смертельного кола шаліючого навколо неї пекла рухливого фронту, пробивається, ледве рухаючись, уперед — навпроти хвилі наступально-відступального руху двох ворожих армій, проте, в одному і тому ж напрямку, протилежно якому рухається людина. Ця картина, що протягом цілої другої, більшої половини твору пропливає перед очима читача, мов уповільнений фільм, чим насправді в цій своїй частині твір і є, — це ж, власне, сама за себе промовляюча багатозначна картина протилежності прямувань не тільки української людини, що шукає виходу з безвихіддя в протиставленні силам ворогів-окупантів, які в війні за Україну розчавлюють цю людину, але також і взагалі людини, що прагне бути собою в протиставленні силам ворожих їй тоталітарних потуг, які намагаються поглинути її, заволодівши стихією підлеглих їм людських мас. І не випадково в одному місці ще на початку твору, виясняючи час і місце дії, автор зазначив: «Така дія, як ця, що відбувається тут, могла відбуватися й відбувалася скрізь, на будь-якій точці земної кулі Божого 1943-го».
Саме такий характер і така ситуація Максима Колота Багряного, і тому «Людина біжить над прірвою» — це трагедійний твір. Але це не трагедія катастрофи людини в нерівній боротьбі, неминучий висновок з якої — песимістичний фаталізм. Ні, — це, можна сказати, «оптимістична трагедія», пафос якої — в неминучості тріумфу, а не катастрофи, людини, затято послідовної в своєму змаганні до кінця, дарма що ситуація її катастрофальна, а ціна тріумфу — надлюдські страждання на грані загибелі. Справа тут, звичайно, не в оптимістичній розв’язці трагедії, в сенсі перемоги героя й щасливого закінчення твору, бо цього, власне, тут насправді і нема. (...)
Ця філософія заложена передусім у самій концепції твору, що є по суті історією змагання двох протилежних принципів життя. З одного боку, маємо тут принцип «мудрого» Соломона, що виходить із погляду на людину, як на нікчемного «хробака», що «нічого не може» й приречений на роль безвольної «піщинки», руханої велетенським самумом піщаних мас, до руху яких вона може лише достосовуватися. З другого ж боку, маємо принцип Максима — принцип активно-творчого відношення людини до життя, за зміст якого, якщо йдеться про людську індивідуальність, відповідальна в кожній ситуації сама людина, що мусить стверджувати свою особистість у протиставленні, а не пристосуванні до насильства над нею та нівеляції її неповторного «я». Те, що показує Багряний у перебігу історії цього змагання в творі, розгортаючи перед очима читача фільм надзвичайного «бігу над прірвою» Максима, кинутого в обставини скрайньої напруги всіх життєвих зусиль на останній межі між життям і смертю — це, власне, показ того, що може людина, коли вона не «хробак» чи безвольна «піщинка», а справжня людина, неповторна людська одиниця. І перемога в цьому змаганні, як вона показана в творі, — це не так особиста перемога Максима, як перемога саме принципу життя цього типу людини над хробачиним принципом Соломона, який у кінці твору зазнає повного краху й визнає цей крах, скінчивши свою життєву гру самогубством (...).
І тут неминуче приходимо до проблеми важливості також якості самого переживання, відтвореного в літературному творі, а не тільки якості мистецьких засобів його відтворення, що є самозрозумілою вимогою літературного мистецтва.
Як уже було зазначено, ця книга, незважаючи на півторадесятирічну давність її написання, є особливо актуальна сьогодні. Прірва, перед якою опинилась людина в війні, не зникла, а навпаки — ще більше поглибилась, поширилась, як і сама реальність війни. Та це прірва не тільки катастрофи війни, а найперше якраз прірва занепаду віри людини в людину, в божеське начало в ній, що означає втрату й волі до змагання за перемогу цього начала в житті. На самому краєчку цієї прірви біжить, балансуючи, сучасна людина, так само як і герой цієї книги, і так само потребує цієї іскри надії, що її може викресати в людському серці передусім слово високої людяності й приклад величі людини в дії. А це саме якраз і є те, що знайде читач у цій книзі.
Л-ра: Слово і час. – 1991. – № 10. – С. 13-15.
Твори
Критика
