Олена Пчілка. Пожди, бабо, нових правів
Баба Марина приносить мені часом на продаж масло. Отож якось у базарний день чую її голос із кухні; себто прийшла вона та, дожидаючи мене, про щось голосненько балакає з моєю куховаркою. Чую тільки останні слова, що говорить баба Марина:
— Отаке горе, матінко!
Виходжу. Поздоровкались.
— Маслечка візьмете? — питає Марина.
— Візьму.
Поскидали капустяні листочки, переложили масло, облічилися. Холодненько було надворі, отже баба Марина згодилася посидіти та погрітися. Це було пізненько восени, вже й морозець був. Сидить баба, п’є чай та й знов щось таке своє починає розказувать. Я й собі встряваю:
— Так що там у вас таке? Якась оказія, чи що?
— Ох, матінко, бодай і не казать! — одмовляє баба Марина, махнувши рукою.
Одначе не втерпіла та згодом таки докладненько розказала мені свою пригоду.
— Та це ж мені вся халепа через мого старого! — почала баба Марина.— Отож він був записав мені хату і все дворище. Бо таки ж він тямив, що слід було те зробити! Таки ж я йшла за його, за вдівця, на його троє дітей, робила цілий вік, не кривдила нікого, дбала все одно як за своїх. Ну, хлопець на Дону оселився вже зовсім, там і оженився, якимсь торгом торгує, дочок тут заміж повіддавала. Ну, нам, старим, не скільки вже там треба, а все ж думаєш, куди голову прихилити на случай чого... Звісно, ніхто не знає, скільки кому бог віку призначив, а все ж мій старий таки й геть-то старший літами від мене!.. Ну, не дай боже чого, зостануся я без його, мовляв, у чужій хаті, то що ж тоді робить? Адже ж мене тоді родичі, брати його, виженуть з двору. Та й куди мені на старість, витративши силу, йти? Де пристановища шукати?..
Отож стала я йому казать; так він взяв і записав мені хату,— значить, і хату, й двір. Записав як слід: пішли ми до волості, і там старий зробив бомагу, написали там все, як треба було, і тую бомагу старий оддав мені на руки.
Заховала я тую бомагу в скриню,— гляджу вже її як ока! — і заспокоїлася. Коли там спаде на думку, то, перекладаючи в скрині, погляджу — є бомага, лежить собі; такечки я її насподі в скрині й держала.
Тільки стала я помічать, що старий мій якийсь понурий став та якось на мене скрива поглядає. Я собі й байдуже, проти чого то! Мало чого чоловікові часом так чи сяк буває... Коли се раз пішла я до скрині (либонь, ниток мені треба було), коли — лап! Нема бомаги!.. Ох, мені лишенько! Я сюди, я туди, перевернула, перетрусила все,— нема!.. Питаю старого: «Де це бомага?» — «Я,— каже,— не знаю; тобі дано на руки, ти й гляди!» — «Та як же не гляділа?! Ховала, замикала, як же ще глядіти? А чужого в хаті нікого нема!.. Се ти,— кажу,— взяв?» — «Одчепись ти від мене!» — муркне та й піде.
Шукаю я, мотаюся, метикую, куди б він мав подіти ту бомагу!.. Бо вже що то його справа, то я по очах бачила! Тільки не можу знайти, де б він міг заховати. Вже всі мишачі норки перерила, а не знайду!
Якось пішла я на грядки; коли за клунькою, дивлюсь,— щось біліє... я туди,— бомага! Порвана, понівечена моя бомага! Я її розгортаю, я її стуляю, так куди ж вам, сказано — ні до чого!..
Тут я перебила розповідь баби Марини:
— Може ж, то,— кажу,— не ваша бумага була?
— Ох, ні, матінко, моя! моя! Я ж уже її знаю! Дарма, що не вмію читать, а зараз пізнала: і печатка така сама, і все! Я вже її на око знаю. Тільки ж, чуєте, понівечена... З такою бомагою ніякого права не дійдеш! Та куди! І показувать ніяково! Ну, я таки хрещеникові клапоть показала,— він по школах учиться,— так і той.сказав, що вона сама, моя бомага, тільки, звісно,— каже,— вже вона ні до чого! Ох, уже ж я й сама те бачила!..
Я тоді до старого, що як же таки так? Яка то совість — дати бомагу, а потім отаку капость зробити!
«Одчепись ти,— одно мені править,— я нічого не знаю! Було б глядіть! Дано тобі — і пильнуй».
А господи милостивий!.. Чи я ж не гляділа, чи не пильнувала! Так хіба ж від хатнього злодія встережешся?.. Ну, та вже нехай я не вгляділа, так дай же мені другу бомагу, коли ся понівечена! А він мені на те: «Е, ні, сього не буде; раз був дурний, удруге не буду!»
Ну, що мені в світі робить! Плачу, та й годі. А люди й надоумили мене: піди, кажуть, до волості та й попроси, щоб, значить, виписку зробили, бо по книгах, кажуть, повинно бути записано, коли й що було, і яку бомагу дано, отаку й таку; виробиш, кажуть, таку саму!
Отож я й вибралась до волості. Ще й кум мій, Андрій Шамраєнко, разом зо мною пішов. Він, бачите, по своїй справі. О, йому теж добра оказія трапилась! Племінник його посварився з ним за сіножатну та взяв та й перекинув його стіжечок у воду! Невеличкий стіжечок, так, мовляв кум, копичок зо три (зложено було поки що), а все ж воно чималі гроші стоїть, та й праці коло його немало було; ну й досадно до того, бо на збитки ж воно зроблено. От, мовляв, коли не мені, то й не тобі!.. І як він це зробив, той племінник, чи налигачами тяг, чи що, хто його зна, тільки так як стояв стіжечок недалеко од берега, так його й перекинуто в воду. Воно то й не глибоко там, отак собі затока невеличка, осокою заросла скраю, а все ж воно таки вода: сіно мокре! Як же таке знущання подарувать? Отож кум і наважився позиватись, бо й свідки тому були: пастушки бачили, як той порався.
Ну, отож і пішли ми вдвох: я за своїм безголов’ям, а кум за своєю справою.
Прийшли; саме так празничок невеличкий був, от воно й гаразд; думка така — саме добре порадитись, бо й писар, і старшина будуть: завжди бувають після служби.
І правда, як прийшли ми, дивимось,— сидять. Писар читає газету, а старшина й собі зазирає, сидячи. Уголос читають. Ми увійшли, вклонилися як слід, так щось і не дивляться на нас: так-то вже пильно читають, ледве що головою кивнув которийсь...
Постояли ми... Далі кум поступив уперед та й каже перше про своє діло, що так і так, отака справа.
«Се,— кажуть,— діло пусте... Нічого сього розсуджувать не можна!..»
«Як не можна?» — питає кум. А вони йому: «Так, не можна! — та до мене: —Ну, а ти, бабо, чого?»
Я мерщій до стола, хочу гарненько розказати всю справу, як було діло, і клаптик од бомаги показую, котрий ціліший та чистішенький, саме й печатка на йому єсть. Так куди вам! Тільки що почули, що діло йдеться про зопсовану бомагу, писаря сміхи напали: «Оце ловку штуку дід утяв!» — та й зареготав, прямо аж залягається! А старшина й собі. Далі писар каже: «Не подавайся, бабо, ні з якими переписками та судами, бо нічого з того не буде!» — «Як,— кажу,— не буде?» — «Так,— одказує,— тепер і не з такими дурними справами, та й то трудно справуватись, бо тепер се діло сутужне... розсуджувати вашого брата».— «Чого?» — кажу. «А того, що старі права кончились, а нові ще не вийшли...»
Тут я вже розсердилася.
«Та що ж се,— кажу,— таке?! Доки сонце зійде, нехай роса очі виїсть? Де ті нові права, коли ще вони вийдуть, а тут усяку кривду терпи?!»
Тутечки вже й кум прилучився, і собі слівце вкинув, що не по правді вже воно людей отак на льоду зоставлять, коли в людей пильні справи є.
А вони як нападуться на нас: «Та які там у біса пильні справи? Що то за справи? Дурниця якась! Що якась там копиця сіна та якась дурна бомага, так велике діло?! Та ви знаєте, які тепер діла по всіх усюдах ідуть? Важніші од ваших! Думаєте, тільки ваші племінники та чоловіки збитки роблять? Скрізь колотнеча та шарварок, по цілому царству Руському, хоть яке воно велике! Та й не тільки по Руському царству, а й по цілому світі. Он швед перервався! Ви отам сидите, та й не чуєте такого!» — «А який же там швед? Чого йому перериватись?» — питає кум. «Який швед? Отой самий, що під Полтаву приходив. Чув?» — «Та чув...— каже кум.— Та й перервався б то?..» — «Перервався надвоє; от, було одно царство, Шведів, значить, а тепер перервалось надвоє: одна частка, сказать би, так як губернія, одрізнилась окремо: не хочу, каже, вкупі бути! Отак собі нарізно й буде. Значить, швед надвоє й перервався. От що!.. Отож такі діла по світі робляться, і в нас усюди таке коїться, а вони чорти батька зна з чим лізуть! З копичками та з драним сміттям якимсь! Прямо курям на сміх!»
«Та, — кажу,— кому сміх, а кому й сльози... Як мені отепер доведеться колись попідтинню пропадать! Ані суда, ні права не дійдеш...» — «Так якого ж тобі права доходити? — гукає старшина. — Де тобі того права взять?! Говориться ж тобі толком, що старі права кончились, а нові ще не вийшли. От як вийдуть, тоді й подаватимешся до розправи!» — «А коли ж вони вийдуть, ті нові права?» — «А хто їх зна!.. Се вже не нам знати. Мудріші люди ладу добиратимуть... коли і що... Пожди!»
Повернулася я та й пішла... Так оце, матінко, сидіть би то мені та й ждати нових правів?! Що ж він мені толкує того шведа? Може ж, тому шведові й нічого, що він перервався, а як мені бомагу порвано, то все одно, як серце перервано!..
— Та вже ж пождіть, тітко Марино, нових правів...
— А швидко ж вони, матінко, вийдуть?
— Та вже, може, швидко... вже щось до того йдеться...
— Ох, коли б господь милосердний дав!
Отак мовила баба Марина та аж перехрестилася. Встала, попрощалася, забрала мисочку з капустяним листячком... та й пішла дожидатися «нових правів».
Ох, чи скоро ж то баба Марина діждеться тих нових правів та й ми разом з нею?
1906 р.
