Церковні коляди: проблема побутування і фольклоризації (на основі студії Олени Пчілки “Украинские колядки”)

Ольга Мікула

Церковні коляди: проблема побутування і фольклоризації (на основі студії Олени Пчілки “Украинские колядки”)

Анотація

У статті визначаються особливості побутування й фольклоризації церковних коляд на матеріалі розвідки Олени Пчілки “Украинские колядки”. Подається аналіз цих процесів і міркувань самої дослідниці.

Ключові слова: народні колядки, церковні коляди, релігійні колядки, сфера побутування, процес асиміляції, типи фольклоризації, колядки-вірші, мелодії коляд.

Церковные коляды: проблема бытования и фольклоризации (на базе студии Олены Пчилки “Украинские колядки”)

Аннотация

В статье определяются особенности бытования и фольклоризации церковних коляд на материале исследования Олены Пчилки “Украинские колядки”. Дается анализ этих процессов и мыслей самой исследовательницы.

Ключевые слова: народные колядки, церковные коляды, религиозные колядки, сфера бытования, процесс ассимиляции, типы фольклоризации, колядки-вирши, мелодии коляд.

Olga Mikula

Church carols: the way of life and folklore ( based on Olena Pchilka' s studio " Ukrainian carols")

Summary

The article determines the characteristics of the way of life and the folklore based on the research of Olena Pchilka' s "Ukrainian carols". The analysis of these processes and the author's opinion are given.

Key words: carols, church carols, the way of life, assimilation process, types of folklore, carol verses, carol melodies.

Українська фольклористика кінця ХІХ – початку ХХ століття чітко розмежовувала два типи колядкових пісень – народні колядки і церковні коляди. Останні, звичайно, не могли пройти повз увагу наших вчених. Ще М. Драгоманов зазначав, що вірші церковного плану про свята і святих прийшли до нас із латинського заходу, зокрема німецької драми та французького fableaux [5, с. 110-115]. Згодом І. Франко у дослідженні “Наші коляди” (1889–1890), розглядаючи церковні коляди, відзначав, що ці пісні “тішаться широкою популярністю”, і “що в деяких околицях народ зовсім перезабув стародавні колядки світські, а співає тільки ті книжні, церковні” [14, с. 7]. Міркування й висновки І. Франка значно пізніше, у 1924 році, повністю підтримав і розвинув академік М. Возняк в “Історії української літератури” [див.: 2, с. 303-308]. У цьому плані заслуговує уваги й праця В. Перетца “Из истории русской песни” (1900), в якій також розглядаються церковні різдвяні пісні. Тут автор простежив вплив польських коляд на українські та російські, проаналізував тексти творів “Богогласника” [9, с. 123-194, 337-393]. Радянська фольклористика намагалася применшити культурну значимість церковних коляд або зовсім замовчувала їх. Тому ще дотепер ми практично не маємо нових досліджень поетики коляд. Варта уваги лише невелика, але містка стаття Р. Кирчіва “Українські колядки і щедрівки”, у якій вчений підкреслив важливість вивчення коляд, проаналізував окремі мотиви і образи цих пісень, відзначив процес їх фольклоризації [7, 5 січня, с. 3].

Олена Пчілка чи не вперше у своїй праці “Украинские колядки” (1903) виділила церковні коляди в окремий розділ колядок-віршів, зарахувавши їх до народних. Звідси, на думку В. Гнатюка, “головна засаднича хиба д. Пчілки”, котра, “пишучи про колядки, не знає ріжниці між ними і колядами, хоч у нас її знає майже кождий селянин, називаючи штучні пісні, співані переважно в церкві і зложені на теми різдва Христового та зв’язаних з ним подій – колядами, а народні пісні не співані ніколи в церкві, лише попід вікнами [...] – колядками, щедрівками або попросту “старосвіцькими”. Вона пише приміром з тої нагоди цілий величезний розділ, що й становить gros її праці, про вірші ХVІІ – ХVІІІ століття...” [3, с. 27-28].

На мій погляд, це не можна вважати недоліком розвідки Олени Пчілки, адже, основною причиною для розгляду коляд у подібному дослідженні була їхня популярність серед людей. За свідченням самої авторки, багато колядок, які вона записала від ватаги парубків-колядників у Полонному та Звягелі, були книжного походження і входили до “Богогласника” [12, Т. 81 /июнь/, с. 347-348].

Справді, на той час церковні коляди співалися не лише в церкві, а й під вікнами господарів. Колядники охоче приймали їх до свого репертуару. Ці пісні набирали народного колориту і потроху починало забуватися церковне походження коляд. Закономірно, що в збірниках Я. Головацького та П. Чубинського церковні коляди подані як народні [див.: 4, Ч. 2, с. 97-98, Ч. 4, с. 138-139; 13, Т. 3, с. 326-384]. З часом коляди набули широкого побутування, а давні колядки забулися. І сьогодні “старосвіцькі” колядки можемо почути лише у віддалених районах Гуцульщини чи Волині, а більшість населення України знає й співає на Різдво лише церковні коляди, які стали вже народними.

Про таке явище свого часу писав В. Перетц: “... Переважно те, що було штучним в кінці ХVІІ ст. – до кінця ХVІІІ ст. ставало настільки звичним і звиклим, настільки гармонічним із загальним складом тодішнього “народного” репертуару, що стає неможливим ізолювати, виділити ці пісні серед народних” [10, с. 146]. Це склалося і з колядами. Олена Пчілка виявилася настільки далекоглядною, що передбачила таку долю церковних пісень уже на початку ХХ століття.

Усі вчені розглядали церковні коляди передусім як твори літературні, як пам’ятки книжної віршованої літератури ХVІ – ХVІІІ століть. Ніхто з них не вивчав ці пісні у плані фольклоризації їх форми та змісту. Вперше це питання порушила саме Олена Пчілка. Її цікавила передусім еволюція колядкового жанру – від давньої колядки-веснянки до книжної колядки-вірші. Нема нічого дивного в тому, що авторка називала церковні коляди колядками, адже, на її думку, вони є останнім розрядом у розвитку цього жанру, до якого “теперь преимущественно направляется народный обычай и народная мысль” [12, Т. 81 /июнь/, с. 359]. Прикметно, що І. Франко у своєму дослідженні іноді коляди також називає колядками [14, с. 16, 26]. Сучасний учений Р. Кирчів іменує їх релігійними колядками [7, 5 січня, с. 3].

Виділивши колядки-вірші в окремий клас колядок, Олена Пчілка, як і її попередники, перш за все приділяла увагу “процесові поставання цих пісень, джерелам, з котрих черпали вони свій зміст, традиціям літературним, які в них находили більше або менше ясний відгомін...” [14, с. 10]. Уже І. Франко зазначив, що “деякі “пасторалки” польські коли не цілком переведені на нашу мову [...], то все-таки послужили взірцем творцям наших коляд...” [14, с. 20]. Цю думку згодом підтримав В. Перетц: “Польська література впливала на російську поезію у ХVІІ і ХVІІІ вв. безпосередньо і через посередництво українців. Одночасно з переробками і обробками українськими вченими польських взірців, в збірники псалмів й кантів входили і цілком польські псалми і кантички...” [9, с. 124].

Дослідниця загалом погоджується з таким висновком своїх попередників: “Вот эти-то польские псальмы, распеваемыя в костелах, вероятно, послужили образцами и для некоторых наших колядок-виршей, или точнее колядок-псальм. Их заимствовали простые люди с голоса, а также и письменные – из пения, из печатных изданий и рукописных списков...” [12, Т. 81 /май/, с. 216]. Олена Пчілка зазначала, що “божественні” колядки не мали нічого спільного з різдвяними шкільними віршами, рисами яких були “сама искусственность по содержанию и языку” [12, Т. 81 /май/, с. 203]. Народ не чув цих схоластичних творів, а коли б і чув, то мало що зрозумів би [12, Т. 81 /май/, с. 198-203].

На думку Олени Пчілки, основний поштовх до витворення наших церковних коляд дала унія. Оскільки в костелі поруч з церковними латинськими піснями виконувалися пісні польською мовою, зокрема “колєнди” і “пасторалки”, то і в уніатській церкві почали запроваджувати подібний звичай. Спершу це були здебільшого переробки польських пісень, а згодом і оригінальні українські псальми. Простий характер польської пісні спонукав, на мою думку, наших духовників до використання елементів народної творчості і народної мови. Тому уже І. Франко відзначав народний колорит коляд “Бог предвічний”, “Нова радость світу ся з’явила”, “Дивная новина” [14, с. 32-34].

Усі ці твори й були зібрані згодом у “Богогласнику”, який, за словами І. Франка, є “найважнішим твором червоноруської літератури ХVІІІ віку, одиноким важним здобутком уніатським на полі нашої літератури...” [14, с. 15]. Отці-василіани, укладачі “Богогласника”, розуміли, що гарні душевні мелодії та близькі до народної мови тексти пісень зможуть заступити народні колядки. З часом коляди були прийняті й у православній церкві, яка намагалася їх переробити на церковно-слов’янський лад [12, Т. 81 /июнь/, с. 353, 355].

М. Возняк, немов підсумовуючи все, що сказали його попередники, зробив аналогічний висновок: “Захоплення набожними піснями прийшло в Україну з Заходу, з його середньовіковою латинською й пізнішою чеською, німецькою і польською лірикою, яка мала вплив на українську набожну пісню; латинські гімни й польські набожні пісні навіть перекладано на українську мову. Чеські, німецькі і польські набожні пісні на євангельські й біблійні теми з вихвалюванням Бога та святих здобували право для живих мов у латинській церкві з її латинською богослужебною мовою й дали початок додатковим богослуженням у живих мовах” [2, с. 292].

Важко не погодитися з думкою дослідниці про те, що польська псальма безпосередньо впливала на український люд. Аргументом цьому є те, що у багатьох місцевостях українці-уніати ходили не до церкви, а в костел, а звідти костельна псальма ширилася серед простих селян, але вже в українському варіанті [12, Т. 81 /май/, с. 215]. Олена Пчілка наводить навіть приклади побутування таких польських “колєнд”, як “A wczora z wieczora”, “Aniol pasterzom mówi” серед волинських селян, відзначає наявність польських слів у деяких варіантах наших коляд [12, Т. 81 /май/, с. 217-221].

Дослідниця чи не вперше вказала на ще одне джерело розповсюдження і впливу польських псальм. Це вертепна драма. На думку багатьох тодішніх вчених, свій початок український вертеп бере від польського, а той, зрозуміло, від західноєвропейського [див.: 6, с. 146; 11, с. 439; 1, с. 269]. Оскільки різдвяна драма вийшла з костела, то й вертеп, за словами Олени Пчілки, “вынес с собою и то, что пелось в костельных псальмах...” [12, Т. 81 /май/, с. 225]. Зрозуміло, ці твори, деякою мірою перероблені, переходили у наш вертеп, а звідти і в народне середовище. Подібні міркування згодом висловлював і М. Возняк. Він зазначив, що велика кількість різдвяних віршів і коляд в’язалися з духовною частиною вертепу [2, с. 260-261].

Дослідниця вперше в історії фольклористики вказала на основні причини поширення церковних коляд серед простолюду. На її думку, головними розпосюджувачами коляд були церква і школа. У церкві прихожани ці пісні виконували разом з хором, а шкільна програма вимагала від дітей їх знання напам’ять. Однак, думаю, це не могло бути основним чинником. У церкві і школі вивчали багато набожних пісень і псальм, але не всі вони прижилися серед народу. Ф. Колесса зауважив: “Щоби ж книжний твір міг перейти в усну традицію і стати народною піснею, мусить він змістом і формою достроюватися до творів усної словесності, і, що найважливіше, він мусить, неначе прищеплена галузка, прийнятися на дереві народної поезії, втягти в себе його животворні соки та зростися з ним в одно...” [8, с. 106]. Тому дослідниця так визначила головну причину популярності “божественних” колядок: “Прежде всего наших колядников манит некоторая примесь простых слов и выражений (“маты дытя прытуляет”, “серце умливает” и т. п.), которые еще не вытравили даже и новейшие издатели. За тем очень большое значение имеет то, что текст старых и новых богогласников укрепляется старинными музыкальными мотивами, очень красивыми...” [12, Т. 81 /июнь/, с. 353-354]. На думку Р. Кирчіва, “релігійні колядки творилися в руслі літературних традицій свого часу, в дусі відмінної від народної поетики. Але безсумнівним є те, що їх автори знали народні колядки і щедрівки і чималою мірою використовували їх досвід. Популярність так званих релігійних колядок зумовлювалася великою мірою багатством і простотою їх мелодій, основаних здебільшого на народному мелосі” [7, 5 січня, с. 3].

Ще однією причиною поширення “божественних” колядок була світська і духовна влада, яка всіляко намагалася викоренити сам обряд колядування. “Лишь в редких случаях, – як правильно помітила Олена Пчілка, – получается соизволение на хождение колядовать “на церкву”, – тогда уж колядники ходят “не крыючысь”, но, разумеется, поют “божественных” [12, Т. 81 /июнь/, с. 354].

Безперечно, щоб прижитися у народі, коляди повинні були “перейти довгий процес асиміляції та вигладжування” [8, с. 106]. М. Возняк відзначив двомовний характер набожних пісень, які виконувалися “зукраїнщеною” церковнослов’янською і простою народною мовами [2, с. 292]. Звичайно, школа й церква намагалися викинути з коляд елементи української народної мови і замінити їх церковнослов’янськими чи російськими відповідниками [див.: 12, Т. 81 /июнь/, с. 355-356], а народ пробував їх переробити для свого розуміння. За словами дослідниці, у цих піснях є багато чого незрозумілого простому людові, а тому виходить певна плутанина і з’являється велика кількість перекручень слів і фраз [12, Т. 81 /июнь/, с. 356-357]. Проте “народ отбрасывает стесняющие элементы слова, он творит” [12, Т. 81 /июнь/ ,с. 359].

Олена Пчілка вперше відзначила процес фольклоризації коляд: “... Одни элементы выбрасываются, другие берутся; подставляются, как мозаиковые камушки, места из старых песен, добавляются новые вставки, пожелания и т. д.” [12, Т. 81 /июнь/, с. 359]. Свої твердження авторка аргументувала вказівкою на окремі елементи народної творчості у колядах, які співали селяни. Так вона відзначила суто народну кінцівку з побажанням щасливих літ господареві, його дружині та усій родині у колядці-вірші “Нова рада стала” [12, Т. 81 /июнь/, с. 392]. На народний характер побажання цієї колядки вказав і Р. Кирчів [див.: 7, 5 січня, с. 3].

Дослідниця звернула увагу на народні образи “рожевого квіту”, “ясної зорі”, “квітучих садів” і “розлитих рік” у “божественній” колядці “Ой дивне народженнє Божого Сина” [12, Т.81 /июнь/, с. 391]. У пісні “Видить Бог, видить Створитель” апокрифічний образ Рахилі народ замінив образом “жалібної матері” [12, Т. 81 /июнь/, с. 391]. Ця колядка-вірша є чудовим зразком для порівняння народного варіанта з книжним. У “Богогласнику” написано так:

Ах як маю престати я печальная мати!

Ирод чада убивает

Во мне серце умливает, –

Сердобольная аз мати,

Як не маю рыдати [14, с. 31].

А народ співає так:

Ой як маю перестати, я жалібная мати!

Ірод діти убиває,

Мені серце умліває,

Я жалібная мати, –

Як мені не ридати! [12, Т. 81 /июнь/, с. 366].

Як бачимо, “некоторыми прибавками народная передача придает им (колядам – О. М.) особенную жизненность и значение” [12, Т. 81 /июнь/, с. 391].

Ще одна колядка-вірша “Ой на Ордані, в неділю рано” містить характерний для народних колядок приспів: “Грай, море, грай В неділю рано, Раненько!” [12, Т. 81 /июнь/, с. 360-361]. Подібний приспів: “Грай, море, грай – радуйся земле довіку!” є в колядці зі збірника Я. Головацького [4, Ч. 2, с. 57]. Безперечно, що “все это, – за словами Олени Пчілки, – в связи с радикальной переменой языка воспринятых рождественских псальм придает и колядкам божественным виршевого типа характер своеобразных памятников народного песенного творчества” [12, Т. 81 /июнь/, с. 392].

Олена Пчілка вперше класифікувала церковні коляди як народні, де її перш за все цікавив процес розвитку цього колядкового жанру. На цьому наголошує й сама дослідниця: “Эволюционный путь, пройденный колядками, длинен и широк, поэтому так многообразны и формы, которые они принимали; по сколько менялись поэтические и религиозные воззрения народа, по столько изменялись и эти песни культа, не разрывавшие и с реальной обстановкой жизни, а также отражавшие в себе различные настроения” [12, Т. 81 /июнь/, с. 386]. Тому природно, що дослідниця чи не єдина спробувала окреслити сферу побутування релігійних колядок, простежила процес фольклоризації церковних коляд і визначила його типи, вказала на особливості асиміляції коляд.

Список використаної літератури

1. Веселовский А. Старинный театр в Европе. – М.: Типография П. Бахметова, 1870. – 410 с.
2. Возняк М. Історія української літератури: У 2-х кн. – Львів: Світ, 1994. – Кн. 2. – 560 с.
3. Гнатюк В. [Рецензія на:] Пчилка Олена. Украинские колядки // Записки НТШ. – 1904. – Т. 60. – С. 25-30.
4. Головацкий Я. Народые песни Галицкой и Угорской Руси: В 4 ч. – М., 1878. – Ч. 2. – 578 с; Ч. 4. – 643 с.
5. Драгоманов М. Із історії вірші на Україні // Розвідки М. Драгоманова про українську народну словесність і письменство: У 4-х т. – Львів, 1906. – Т. 3. – С. 108-116.
6. Драгоманов М. Матеріали й уваги про українську народну словесність // Розвідки М. Драгоманова про українську народну словесність і письменство: У 4-х т. – Львів, 1899. – Т. 1. – С. 128-155.
7. Кирчів Р. Українські колядки і щедрівки // Вільна Україна. – Львів, 1990. – 4, 5 січня.
8. Колесса Ф. Українська народна пісня на переломі ХVІІ – ХVІІІ вв. // Колесса Ф. Фольклористичні праці. – К.: Наукова думка, 1970. – С. 60-109.
9. Перетц В. Из истории русской песни. Историко-литературные исследования и материалы. – СПб., 1900. – Т. 1, ч.1. – 425 с.
10. Перетц В. Новые данные для истории старинной украинской лирики // Известия отделения русского языка и словесности Императорской Академии наук. – 1907. – Т. 12, кн. 1. – С. 144-184.
11. Петров М. Старинный южно-русский театр и в частности вертеп // Киевская старина. – 1882. – Т. 4 /декабрь/. – С. 438-480.
12. Пчилка Олена. Украинские колядки. (Текст волынский) // Киевская старина. – 1903. – Т. 80 /январь/. – С. 152-175. – Т. 81 /апрель/. – С. 124-160; /май/. – С. 192-230; /июнь/. – С. 347-394.
13. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край. Материалы и исследования, собранные П.П. Чубинским: В 7-ми т., 9-ти вып. – СПб., 1872 – 1878.
14. Франко І. Наші коляди // Франко І. Твори: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1980. – Т. 28. – С. 7-41.