24-10-2021 Олена Пчілка 251

Олена Пчілка. Козачка Олена

Олена Пчілка. Козачка Олена

(Посвята М.В. Лисенкові)

Ти наш орле винозорий,
З дужими крилами!
Ти ширяєш по Вкраїні,
Над ії степами.
Над горами — і вкладаєш
Думу свою чисту
В гомін музики святої
Величного хисту!
Будиш дивними піснями
Дух млявий, знебулий,
Гомін той лунає — рідний,
І міцний, і чулий.
І в серцях встають, зринають
Святі почування,
І трепещуться живії,
Кращі поривання.
Прийми ж пісню ти від мене,
Сизокрилий орле!
Не здивуй, що в їй співаю
Недолю та горе,
(Серця чистого, що дбало —
Хотіло одного:
Правди щирої й прихилля
До діла святого!)

Тож не бучну та величну
Пісню починаю:
Але ж — першу більшу працю
Тобі присвячаю,
Твоїй ласці. Пісні ж тихі
Од серця співаю —
Як гарячую шанобу
Тобі я складаю.

С. Колодяжне.

1-го січня 1884 року.


I

У вдовиці коло ставу
Хатина старенька,
У вдовиці одиниця
Дочка молоденька.
Не журися, стара мати,
Що бідного роду,
Візьмуть люди твою доню
За хорошу вроду.
Та вже-ж теє гарне личко
І чорнії брови
Козакові заможному
Впали до любові.
Ой важиться козаченько
На оченьки карі,
Співатимуть на Купала
Тій коханій парі:
«Займається коло гаю
Огничок ясненький,
Кохається з дівчиною
Хлопець молоденький.
Молоденький Василечку,
Кохайся, лицяйся,
З хорошою Оленкою
Звінчайся, звінчайся!

________________

Стара мати нову скриню
Для дочки готує,
А дівчина мережану
Хустину гаптує...

ІІ

Та й хто того не визнає
Кохання по очах?
Не сховати ні по дневі,
Ні по темних ночах!

У день видно — як оченьки
Мов промінням грають,
Вночі чутно — як ніженьки
В ворітцях ступають...
Ох, коли б було так легко
Надовго втримати, —
Як у милого кохання
Й без мови пізнати!

________________

Ой тішиться дівчинонька
Тій любій розгадці;
Не вдержати ж удівоньці
Свою доню в хатці!
То по воду чорнобрива
Біжить із відерцем,
Щоб зустрілися зненацька
З козаченьком-серцем;
То до ставу іде неньці
Випрати сорочку,
А все думка — кинуть слово
Свому голубочку.
А ввечері під вербою
Пісні заспіває, —
Ох, тож певне Василечко
Дівчину спіткає.

Хороше там на узгір'ї!
Ставок внизу сяє,
А у нього місяченько
З неба заглядає;
Спускаються з високості
Пасма промінясті,
Хитаються, гойдаються
По хвилі дрібчастій.
Хороше там на узгір'ї
Під тою вербою;
Верба радо привітає,
Окриє собою —
Гіллям рясним кучерявим,
Наметом широким;
І потоне козаченько
В погляді глибокім.
Тілько й бачить під вербою
Промінь місяченька —
В кінці саду, на розмові
Дівку й козаченька.
Постояли годиночку:
«Прощавай, козаче!
Пора мені вже до хати,
Бо ненька побачить!»
«Постривай-бо, рибчинонько!»
Василько благає;
Та дівчина, як пташина,
В садочку зникає.
Тихо йде Василь від двору,
Щоб не вчула мати,
Та жадає вечорочка
Другого діждати!..

ІІІ

У коханні ж челядоньці
Сприя весна-красна,
Із-за моря далекого
Прилинула ясна!
Усміхнулось ясне сонце
У небі блакитнім
Хмариночкам кучерявим
Біленьким, лагідним;
Забриніли стави-ріки
В берегах зелених,
Залунали всі улоньки
Од співів веселих;
Укрилися дібровоньки
Рястом-первоцвітом,
Розпускають літорослі
В повітрі огрітім;
Обізвався соловейко
У лузі в ліщині,
Пограває козаченько
В сопілку дівчині.
Вже й вишневії садочки
Білим цвітом сяють,
Вишитими рукавцями
Дівчаточка мають.
«Будь здорова, челядонько! —
Мовить весна красна. —
Гуляй, радій, молоденька,
Доки пора щасна!..»

IV

Ой процвітав сад зелений,
Та вже лист опав;
Любив козак дівчиноньку —
Цуратися став;
Коло броду бере воду —
3 іншою стоїть,
На улиці за рученьку —
Іншую держить!..
Молодая Оленочка
Бачить теє все,
В своїм серці злую тугу
Додому несе.
Бачить зраду Оленочка,
Бачить, та мовчить,
Тілько часто під вербою
Смутная стоїть.

________________

А і в любому куточку
Змінилось усе:
Он кучері з верби рясні
Вітерець несе
По узгір’ю, на змокрілий
Холодний пісок;
Зажурився, засмутився
Унизу й ставок:
Похмурую, невеселу
Думоньку гада,
І здіймається під вітром
Темная вода;
Хитаються очерети...
Лози самотні
Ронять в воду, наче сльози,
Листочки дрібні.
Все змінилося, Олено,
Над осінь смутну!
Все гадає із тобою
Думоньку одну.
Журливую, що не завжди
Сонечко вграва,
Що й воно таке зрадливе,
Як любі слова...

V

Сидить, пряде удовиця,
Аж болять пучки,
Питається за прядінням
В Олени дочки:
«Що се той Василь Кравченко
Ходить перестав»
«Що ви, мамо, там згадали?
Він сватів не слав!..
Та й звідки у вас за Кравченка
Взялася журба?
Надто дуже до нас в хату
Він вчащав хіба?
Може й знову коли прийде
У святії дні;
А не прийде, то й не треба.
Байдуже мені!»
Кажи, кажи, дівчинонько.
Баєчку плети,
Може, словом і одуриш
Стару неньку ти!
Може, вона й не бачила
В своєму садку
Сеї весни Василеву
Ту постать гнучку;
Може, й тепер не вгадує
Твоєї журби,
Як ти плачеш та сумуєш
Отам край верби.
Хай і так. нехай нічого
«Не бачить», «не зна»,
Та, що тебе на всім світі
Найбільше коха!..

VI

А дівчина між челяддю
Байдужу вдає,
Навіть в танці, на музиках,
Весела стає...
Якось тілько, йде Василько
Став на перелаз —
І побачив Оленочку
Смутну в пізній час.
«Що тобі, Олено? Плачеш?» —
Її запитав.
«Одступися! — одказала, —
Чого тута став?
Як не любиш, так як перше,
То іди з очей!
Я не хочу твоїх слухать
Лукавих речей!»
«Та стривай-бо, хто ж лукавить?
«Знаю добре все!» —
Вирвалася і високо
Голову несе
Проміж віттям горда дівка,
До хати пішла;
Її вкрила в кінці стежки
Вечорова мла.

Зоставсь Василь край садочка
Збентежений, сам, —
Не дасть ради тим коротким
Дівчини словам:
«Та й химерна яка. Боже!
Я ж сказать хотів...
Ну, Бог з нею!» — І в неділю
Носила сватів —
До другої дівчиноньки,
Що тиха й покірна
Як голубка горнулася
Ласкава, сумирна...

VII

Незабаром засватана
Ходить по селу,
На весілля громадоньку
Склика не малу;
Іде селом, — молоденька,
Убрана така,
Та щебече до дружечки,
Мов пташка яка;
Вінок сяє, стьожки мають,
Личенько горить,
І байдуже, що холодний
Вітерець шумить!
Завітала й до вдівоньки
Молода у двір
(Мабуть, хоче в себе мати
Та великий збір!)
«Просить батько, просить мати,
І я прошу вас —
На хліб, на сіль, на весілля
В неділю до нас!»
Вклоняється удовиці
«Розлучниця» та,
А Олена у кімнаті
Тихо біль мота...
Стара дякує на слові:
«Спасибі, прийдем!»
Хоч старій те слово крає
Серце, як ножем...
Пішла далі із дружкою
Селом молода;
А Олена біль мотає.
Як стіна, бліда...

VIII

У неділю для Олени
Сонце не зійшло:
Горе хмарою сумною
Світ оповило.
Он — чуть пісню весільную,
Музика гуде...
Ох, то ж милий повінчаний
Од шлюбу іде!

На весіллі збір веселий
Ллється оковита;
Сидить дома Оленочка
Залізом прибита...

На весіллі вже долівка
Підківками збита —
У Олени хустиночка
Сльозами облита...

Грай, музико! Грай.троїста!
Шпарко, веселенько! —
Лийтесь, сльози, лийтесь. гірки,
Так болить серденько!

ІХ

Досить горя на сім світі,
Сказати по правді!
Але ж нащо долю людську
Надто ганять завжди?
Чи вона ж не дарувала
Нам снаги у серці —
Гоїть рани, здобутії
Із лихом у герці?

Гасне лютий жар пекельний
Починає тліти.
А притихлий жаль, принаймні
Можна хоч терпіти...
Від могили ж дочасної
Скількох одволала
Отим робом доля добра?
Скількох одпускала
В світі жити!... Інший скаже
Не «жити», а «скніти»
Із тліючим жалем в серці!

Ба! Все ж таки жити!
Доки ж сонце світить людям
На землі злиденній,
Доти буде хоч краплина
В заметні щоденній —
Утішного, чи такого,
Чим себе дурити, —
Доти будемо воліти
Як-не-як, а жити!

Та й чи вже ж то задля зради,
Вік губити — варто?
Що ж, найперш, як здасться згуба
Милому — на жарти?!
Ні. Як мати вже на посміх
Себе віддавати,
То далеко ліпш — самому
Тяжко насміятись!
Та й то треба ще одмінну
Мать в себе охоту,
Щоб у тую удаватись
Марную турботу...

А, одначе, скільки в світі
Є Катрусь нещасних,
Що зраджені, зневажені
У надіях красних,
З погордою покинуті —
Душу свою гублять?
«От кохання!» Інший скаже:
«От тії так люблять!»
Ба! Катруся-ж так благала:
«З іншою кохайся!
Наймичкою тобі стану,
Тілько не цурайся!»
А тих слів не говорила
Дівчина Олена;
О, милого не держала б
За його стремена!

Не вдавала ж більш веселу
Олена ні скільки,
Але й сліз її не бачив
Жонатий Василько.
Раз прокинула[ся] думка
Перекір зробити
Зрадливому козакові:
За іншого вийти;
Але ж думку залишила!
Вернулись додому
Ні з чим свати: одказала
Козаку другому.

X

А тут власне налинула
Турботна година
На село те коло ставу,
І думка єдина
Обгорнула, обхопила
Сільськую громаду,
Та єднала всіх докупи,
До згоди та ладу.
Чи в селі де, чи на греблі
Край млина зійдуться,
Чи у хаті в кого-небудь
Селяни зберуться —
Всюди в їх одна розмова,
Про єдину справу,
Що обходила життя їх,
Та їх честь і славу.
Розважа сільськая рада
Цікавії вісті:
«Пише гетьман Дорошенко
До козацтва листи;
Заклика до себе в спілку,
Та чи вигра справу?
Чи зостатись доведеться
При своєму праву?»...
Розважала, міркувала
Сільськая та рада,
І до гетьмана рушає
Козацька громада:
Помогти під Чигирином
Дорошенка війську —
Стать на поле войовеє,
Чи в залогу міську.
Отож наші козаченьки
За похід міркують,
Ясну зброю войовую
Готують, гартують.


Геть село те розляглося
Навколо широко,
В ньому ж всюди рух великий
Завважає око;
Всюди шарварок та клопіт,
Жіноча турбота...
А вдовиці і Олені —
Яка їм сухота?
В їх оселі ні дружини,
Ні батька, ні брата —
Не має ким журитися
Старенькая хата!..

А одначе і Олені
Той похід клопоту
Завдав таки — не одную
Кінчила роботу.
Он Ткачиха Самійлиха
Іде по сорочку,
Що справляє коханому
Сину парубочку.
«Що? Скінчила? От так швачка!
Спасибі, голубко!
Вже ж роботу вашу зараз
Почну ткати, любко!
Ледве виряджу Івана...»
«А коли рушають?»
«Завтра, пташко, по обіді
Зараз виступають!
Ох, не знаю, що то буде
З козацького пива!
Коби-то та доріженька
Судилась щаслива!..
Прощавайте ж, лебідоньки —
Треба там до хати!»

Пішла стара, а Олена
За двір проводжати.
«Що ж там, тітко, і сусід ваш
Василь, теж рушає
Вкупі з вашими?»
«Не знаю, як він там гадає!
Жінка ж його вельми плаче!»
Стара почвалала
На свій куток, а Олена
За двором зостала.

XII

Стоїть, стиха поглядає
Молода дівчина;
Накинута наопашки
Білая свитина.
А повітря зимовеє
Віє бадьоренько,
Заохочує дивитись
На світ веселенько.
От, весна — то й не далеко
(Все до часу, звісно!),
Та зима загостювалась,
І панує міцно!
Отож, власне, час веселий
Вона одбуває —
З оладками, з «колодкою»
Масницю справляє.
Кинь же, дівчино хороша.
Думоньки турботні,
Подивися, що за ранок
Хороший сьогодні!
Глянь, якії він розсипав
Ясні самоцвіти
На зимову білу постіль,
На білії віти!
Подивися, як чудово
Убрав він садочки:
Які з інею химерні
Розвішав торочки.
Он верба, твоя коханка,
Висока, гілляста,
Чи ж не гарна її шата,
Прозірна, срібляста?

Стань під нею — тим убранням,
І тебе окриє,
Та здоровілі, веселіші
Думоньки навіє!
Не витає сум під нею,
Як у осінь хирну.
Подивись з того шпилечка
На долину мирну:
Став гладесенький простягся
Укрившись габою,
Де-де сяє льодовою
Синьою смугою;
Не замер він в тім спокою:
Он — млинові кола
Під живою течією
Працюють довкола!
І той гомін понад ставом
Бір сосновий чує,
Що насунув білу шапку,
На горі чатує.
Під горою звивається
Доріжка весела —
Геть побігла долиною
У близькії села.
Ох, їзди тепер меткої
Чує вона досить!
Знай гостей туди, та звідти
Проміж сіл тих носить.
Хто ж то там, на вороному,
В білому кожуху,
Прудко так летить, збочилась
Шапочка на ухо?
Перестрів санки — спинився
Перед козаками.
Щось їм шпарко так говорить,
Махає руками.
Пильно дивиться Олена
На верхівця того,
Додає речам козацьким
Міркування свого:
«Може з міста які вісті
Посланець вістує?
Може з поля від самого
Гетьмана простує?
Ох, війна! війна! який то
Буде в неї скуток?..
Що по селах запанує —
Чи радість, чи смуток?..
Та вже ж мусять козацькії
Корогви придбати,
Славу певну — все козацтво
Думає рушати.

Все...» Та й знову у Олени
Думка та зринає:
«Чи піде Василь із військом?
Як там він гадає?
Може сльози ті ледачі
Утримають його?
І він в хаті зостанеться
Край запічка того?..
Ні, нехай ті сльози ллються
Хоч і тижні цілі,
А не може стать зрадливим
У козацькім ділі
Той, кого вона кохала —
І тепер кохає...
Завтра ж військо козацькеє
В поход виступає...»

XIII

То не горлиця підбита
З болю умлівала,
А то жінка Василева
Жаль свій вимовляла:
«Ой мій милий, голуб сивий,
Вже ж ти од’їжджаєш!
На кого ж свою дружину
Дома покидаєш?
Поки прийдеш, може буду
На трудній постелі;
А чи добра ж буде рада
В самотній оселі?
Не далеко смерть буває
При такому стану,
Щось недобре серце чує,
Може, я й не встану!..
Може, тільки нарожденне
Дитятко заплаче —
Твоя ж мила, може, більша
Тебе не побаче!..
Тяжко... важко... Василечку
Орле сизокрилий!
Наче з світом розстаюся,
Мій любий, мій милий!..»
«Годі, Насте! Нащо жалю
Завдавать словами?
Нащо звагу мою тверду
Розбивать сльозами!
Мушу їхать!.. а ти, серце,
Не вбивайсь даремне:
З пологів жива й здорова
Устанеш напевне!
Вийде мене зустрічати
Весела дружина
І винесе на рученьках
Хорошого сина.
Гляди ж, Насте, щоб хлоп'ятко
Було тут здорове,
Та щоб гарне соколятко
Найшлось, чорнобриве!» —
Усміхнувсь, пішов наглянуть
Коня вороного,
Зосталася у кімнаті
Жіночка небога.
На коліна упадає,
Мати Божу просить —
Хай додому Василечка
Щасливо приносить.

XIV

От же й друга миленькая
Дбає за Василька —
У вдовиній хатиноньці
Оленочка дівка.
Потай матері старої
Одчиняє скриню,
До Василькової хати

Іде попід тинню.
Нема сліп в очах в Олени
(Та й в обличчю крові!),
Міцно устоньки склепились,
Похмурені брови.
Поспішає... під ногами
Рипить сніг біленький,
А в руках тремтить холодних
Згорточок маленький.

XV

Пролітала зозуленька
Через ясний бір,
Завітала ж дівчинонька
До козака в двір.
«Здоров, милий, чорнобривий!
Чи мене пізнав?
Як з іншою повінчався,
То ще ж не стрівав...
Та не схиляй головоньки —
Не корить прийшла;
Була б довга та розмова —
Година ж мала:
Уже стоїть осідланий
Твій кінь воронець,
Треба хутко знаходити
Розмові кінець...
Од’їжджаєш ти, козаче,
У непевну путь,
Може тобі там судилось
І руки згорнуть.
Таж колишня твоя мила
Прощатись прийшла,
Та гостинця на прощання
Тобі принесла.
Пам’ятаєш мережану
Хустину мою?
На весілля готувала —
Сього не втаю.
Не придалась хустиночка
На весілля нам;
Але ж... тобі вишивала,
Тобі і віддам.
Бери ж її, козаченьку
Бери, не дивуйсь,
Та по звичаю козацькім
Нею скористуйсь;
Нехай здасться хустиною
Не на те, щоб гнить,
А для слави козацької
Сідельце укрить.

Добре твоє, козаченьку
Серденько волило:
Виступаєш з товариством
За святеє діло.
Хай Господь тебе провадить
У тую дорогу!
Нехай доля над ворогом
Судить перемогу!
Коли ж будеш незрадливим,
Хай доля сприяє,
Нехай щастя ся хустина
Тобі привертає.
Прибувай тоді додому
Із військом щасливо;
Хай розплете твоя жінка
Коникові гриву...
Коли ж ділові святому
Зрадиш, козаченьку —
Хай натрапиш, вертаючись.
На злу доріженьку!
Не кляла тебе за тую
У коханні зраду,
А клястиму, як зостанеш
У війська позаду.
Нехай тоді в чистім полі
Ти марно загинеш
І моєю хустиною —
Собі руки вкриєш!
Пам’ятай же теє слово.
Що тут говорила,
Як прощатись приходила
Незвінчана мила».
По тій мові пішла з двору.
Тихо біля хати;
Тільки чутно, як голосить
Жінка у кімнаті...

XVI

Та вже ж наші козаченьки
Дома попрощались,
Вже ж рядами на кониках
Та й пошикувались.
Ідуть, ідуть кониченьки
Сиві й воронії,
Од’їжджають козаченьки
Старі й молодії...
Біля старшого червоні
Короговки мають,
Попереду всього війська
Музиченьки грають.
Ой ви грайте, музиченьки,
Додавайте хисту —
Треба ж тую вшанувати
Годину врочисту!
Чуло в серці козацькому
Музика лунає,
Вона ж йому козацької
Зваги додаває.
Ой ви ж грайте, музиченьки
Пісню не журливу,
Та провадьте козаченьків
В дорогу щасливу.
Попереду козаченьки
Військо звеселяють,
А позаду козаченьків
Рідні проводжають.

Прощай, прощай, родинонько,
Прощай, не журися,
Та за військо козацькеє
Тут Богу молися!

Уже ж військо остатнії
Двори проминуло,
Повз хату Оленину
До греблі звернуло.
Оленочка подивитись
Вийшла за ворота...
Он у славнім товаристві
Василько сухота!
Під ним коник вороненький
Гордо виграває,
Край сідельця вишитая
Хустиночка має.
І оглянувся Василько
Внизу під горою,
І дівчині Оленочці
Махнув він рукою...

XVII

«Боже милий! Коли ж наші
Козаки вернуться?!» —
Тілько й чутно, як докупи
Селяни зійдуться.
Пройшла й весна, обсіялись.
Ярина буяє,
А козаків із походу
І досі немає!
Загаялись козаченьки
В поході доволі —
На кривавім полі!
Виступали козаченьки
У добрую пору!
Іде чутка — Дорошенка
Військо взяло гору.
Ой буяло ж, яре жито,
Починає цвісти,
Прислухайся, родинонько
Вже близькії вісті:
Пастушок прибіг, мовляє
(Gас він на облозі),
Що куряву по тім боці
Видно по дорозі.
Що, мабуть, її збивають
Козацькії коні,
Що вій бачив навіть добре
Корогви червоні!..

Заметушились селяни
За царину йдуть;
Жінки дітей малесеньких
На руках несуть;
Інша — сина, інша — батька
Іде зустрічать,
Інша милую дружину
Прагне обійнять.
Поспіша старе й малеє,
Чути гомін, сміх;
То спереду гурт веселий
Хлопчиків малих.
Діти, сказано! — чи в думку
Котрому спаде,
Що з козацьким військом батько.
Може, й не прийде!
Що зоставсь він, може, в полі
У сирій землі,
І його вже не зустрінуть
Діточкй малі!..
У старих же і надія,
І страх у грудях —
Боже, як вони пильнують
Отой битий шлях!..

Між тим гуртом і Олена
Спереду стоїть,
Заломивши міцно руки.
На той шлях зорить!
Уже коні воронії
Видно іздаля,

Видно й зброю козацькую,
Як вона сія.
Мають зблизька короговки,
Видно й козаків;
Та пізнати ще не можна
В очі вояків...

Та й багацько їх, чи хутко ж
Переглянеш всіх!..
Не труди, хороша дівко,
Ти очей своїх,
Шукаючи миленького:
Іде він, іде?!
В тому війську козацькому
Він перед веде!
Онде він під корогвою,
Що сяє над ним,
Мов над славним потужнішим
Гетьманом самим.
«Єсть Василь!.. Іде спереду!...»
Зник у серці страх,
І як блискавка заграла
Радість у очах...

І Василь пізнав Олену
(Теж її шукав!):
«Чолом тобі, дівчинонько!» —
Її привітав.
І поправив ясну зброю,
Тяжкий піт обтер —
В очі глянуть тій дівчині
Не сором тепер.
«Глянь, дівчино, не зраджена
Заповідь твоя:
Не позаду — попереду
Іду в війська я!
Глянь, козачко, уволив я
Святії слова,
І не «клятого» хустина
Твоя укрива:
Ось де вона — зав’язана
В мене на руці,
Тільки вибач — покалялась
Трохи у крівці».

Дівка гляне: у милого
Зв’язана правиця —

Та не тяжко на ту рану
Олені дивиться!..

XVIII

Змішалося з селянами
Те військо козацьке...
Чути селом і гамору,
І крику багацько!..
Що ж, Олено, йди додому!
Чого більше ждати?..
Тепер має дружинонька
Василька вітати!
Йде Олена, тільки ревно
Василя пильнує —
Що він скаже, як отую
Новину почує:
Чом його дружини Насті
Між гуртом немає,
Чому вона на улиці
Його не стріває?
«Може в хаті загаялась
Із малим писклятком...
Так чому ж би їй не вийти
Назустріч з дитятком?..
Прихильная! А плакала...
Видно, що журилась!..» —
Така прикра у Василька
Думка ворушилась.
І тішиться Василечко
Личеньком прихильним
Олениним, що палало,
З поглядом тим пильним.

Близько хата Василева,
Бере його жаль,
Що прокинеться в Олени
У серці печаль;
Он спинилась близько двору
Чудная якась,
Коло тину прислонилась.
За серце взялась.
А в подвір’ї Василевім
Ніякого руху:
«Що це з Настею такеє?
Ні слуху, ні духу».
Аж озвуться сусідоньки
Із двору Ткачихи:
«Чи ти знаєш, Василечку,
Яке тобі лихо?

В понеділок вранці Настя
Сина привела —
А ввечері Богу душу
Вона оддала.
Позавчора поховали!
Нехай спочива...
А синочка в твоїй хаті
Теща догляда».
Бачить, бачить Оленочка,
Як Василь поблід,
Як у його з того жаху
Спотворився вид.
Василь гляне на громаду,
Чи правда сьому?..
«Правда, правда, Василечку,
Не вглядиш саму
Прихильную дружиноньку!
Не вийде к тобі!
Насипана сира земля
На груди її!
Рада б глянуть, чи йде милий,
Любий чоловік,
Та вже ж її ясні очі
Склепились навік.
Рада б Настя сказать тобі,
Який в тебе син —
Так одібрав голосочок
У матусі він!»

XIX

Глухо в дворі Василевім.
Та й в оселі тиша;
Тілько теща хлоп’яточко
В колисці колише.
Одчинились хатні двері —
Теща заридала:

«Та вже ж тебе, мій зятечку,
Настя не діждала!..»
Мов не вірить козаченько,
Оглядає хату;
Дивись, дивись, Василечку,
Заглянь і в кімнату...
Похилився пан господар
Що на тую лаву,
Де Настуню його клали,
Голубку ласкаву.
Іде Василь до колиски,
Схиливсь над дитятком:
«Ой сину ж мій, дитя моє.
Мале сиротятко!...»

«Так ось чого підо мною
Ворон-кінь спіткнувся,
Там на рівній доріженьці
Під селом запнувся...
Так от чого дивнесенький
Мені сон приснився:
Що вилетів соколонько,
Та й угору звився;
А білая голубонька
На землю упала,
Прибитая, безсильная.
Нежива зостала...»

Одна ж лежить голубонька,
В землі спочиває —
А другая йде від двору,
Та ледве ступає...

XX

Пролинуло красне літо,
Мандрує за море;
Що кому подарувало,
Чи радість, чи горе.
Байдуже йому за теє!
Хай плаче — нещасний,
Хай щасливий, радіючи,
Має усміх ясний!..
Як мандрівець перехідний
Шатрище здіймає,
Так літечко, одходячи
Рясний лист зриває.
А про теє. либонь шкода
Йому покидати
Становище, у якому
Довелось тривати:
Кида літечко навколо
Усміх той журливий
І зриваються у нього
Зітхання тужливі.

І останньою красою
Дібрівоньки сяють.
І барвами останніми
Квітки доцвітають.

Зарипіли високії
Вози із снопами,
Заходились господарі
На токах з ціпами.
Видно, видно, що приспіла
Година осіння,
Залунала вулицею
Вже пісня весільна!
Вже ж селяни одробились.
Трохи спочивають,
Та весілля по дворищах
Грати зачинають.
Одна одній дівчаточка
Приспівують чуло:
«Та вже ж тобі дівування,
Сестрице, минуло!»
Завітають до дівчини
Із хлібом сватове,
А дивися — за неділю
Й весілля готове!

Ох, звичайне, коли згода!
Інший не вгадає...
Ну, та звісно, хто обачний,
То перше спитає
У любої дівчиноньки:
Які в неї думки,
І що скаже, як сватів він
Пришле до голубки.

ХХІ

У неділю на музики
Зібралась для втіхи
Челядонька веселая:
Танці, жарти, сміхи...
Де ж Олена дівчинонька?
Чом її немає?
Чому в танцях тих веселих
Вона не гуляє?
Нема ж її: покликала
Мати на годину
По гриби піти із нею
У святую днину.
Походили удвох собі
По чистому бору,
Геть забралася Олена
На самую гору.
«Ідіть, мамо, вже додому —
Болітимуть ноги,
А я ще отут у лісі
Зостануся трохи.»
«Хай і так, моя голубко» —
Мати не змагалась.
Проміж тонких сосон в бору
Олена зосталась.
Опинилась коло яру.
Сіла спочивати,
Та колишню годину
Хоче спогадати.
Отут вона того року
Весною ходила...
На тім боці сік солодкий
3 берези точила
Не сама справляла діло:
Сказала Васильку

Новенькую коновочку
Почепить на гілку.
Порубать гарненько стовбур—
Оnак замишляла!..
А зозуля ж так весело
В долині кувала,
Начеб вона довічнеє
Щастя віщувала...
І Василь тоді уперше
Признався у гаю:
«Я люблю тебе, Олено,
Сердечно кохаю!..»
Все минулось: березонька
Одцвілася двічі,
А Василько став стидаться
Дивиться і в вічі...
Тільки сосни, як і завжди,
Красують зелені,
Таки ж вони не зраджують
Ласкою Олени.
Так між ними гарно, ясно.
Пахом повіває.
По злотистій деревині
Сонечко вграває —
Не пізнати, що осіннє...
А тихо як, Боже!..
Ох, се хто ж там під горою
Заспівав так гоже?
Слухай, дівко, то ж виводить
Василько миленький:
«Не журися, козаченьку,
Ще ж ти молоденький!..»
Встала хутко Оленочка,
Слухає в зневір’ї —
І побачив Василечко
Її на узгір’ї!
Та й простує до дівчини:
«Здорова, Олено!
Подивися, як на гору
Вибіг я шалено!
Ух, задихавсь!.. Я заходив
До вашого двору,
Та сказала твоя мати,
Що ти тут, убору.»
Усміхнулась, одвернувшись,
Дівчина Олена:
«Але дивно, як у бору
Тут знайшов ти мене!..»
«Вже ж знайшов! Хотів побачить.
Скучив за тобою!
Та куди ж ти? Постояти
Не хочеш зо мною?»
«Ні, не йду я, буду слухать
Тебе тута радо!..»
«Сядь, голубко, тут край мене,
Сядь, моя порадо!
Сими днями все хотів я
Говорить з тобою,
Та все якось не міг ради
Дати із собою...
Слухай, дівчино кохана...
Можна присилатись
Із сватами?.. А за тиждень
Можна б і вінчатись!
Бачу, мила, хорошая.
Що мені без тебе
Не прожити... Ні, не можу
Переважить себе!..
Ти була моя кохана.
Кохана й зосталась,
І Бог судив, щоб ти мені.
Дівчино, досталась!»
Гай! Який ти необачний,
Васильку козаче!
Подивись, твоя дівчина
Не слухає — плаче!
Опустила карі очі,
На руку схилилась,
По хорошому видочку
Сльоза покотилась...
«Ти мовчиш, моя кохана?
Не слухаєш слова.
А од самого йде серця
Моя щира мова!..
Ти не віриш?» Дівчинонька

Сльози утирає,
Далі погляд на Василька
Раптово скидає.
«Ні, я вірю тому слову...
Давно сього ждала,
Що ти скажеш про сватання
Се я добре знала!
Тижнів скільки уже бачу
Що в тебе і знову
Прокинулась та прихильність
Вірю твому слову!
Тільки... тільки...» та й знов очі
Туманом затьмились,
Ізнов сльози на рукавця
Тихо покотились...
«Не кажи про шлюб, Василю!
Залиши ту думку...»
«Чом не казать, голубонько?
Чого, моя любко?...»
«Не судилось нам у парі
З тобою прожити! —
Розважала — і нічого
Не вдію з собою:
Ні. тобі не хочу бути
Милою другою...
Коли б я тебе, Василю,
До шлюбу не знала.
То байдуже б, що іншая
Тебе милувала!..
Що ж: не знались, не кохались
Не було б досади,
Бо не було б, Василечку.
Проміж нами зради!
Але ж так-коли була я
Спершу тобі мила,
Потім мене в твоїх очах
Інша заступила... »
«Нащо згадувать, Олено,
Теє, що минуло,
Що спокутане, забуте,
Навіки заснуло!»
«Так, гадаєш ти, заснуло?» —
Олена всміхнулась
Гірко-гірко й до Василька

Тихо повернулась.
«Ні, Василю, не забутий
Жаль отой пекучий:
Ось де він, в моєму серці.
Ох, вельми живучий!
Не заснула проклятая
Гадина ярлива.
Що ношу я коло серця,
Дівка нещаслива.
Мені досі вслухаються
Весільнії гуки.
Як од шлюбу ти провадивсь —
О, які ж то муки!..
Мені досі ввижається
Віконце в кімнаті,
Там, у тебе... і щаслива
Паронька у хаті.
Те хлоп’ятко білявеє
Тільки я побачу —
Похолоне моє серце:
Пізнаю ту вдачу...
Ні, за теє я не можу
Навіть і згадати,
Як той хлопчик мене буде
Мамою взивати.
Так! Не буде, поки сонця,
Думонька позбута:
Що була я своїм милим
Кинута, забута!
Та й не буде покинуте —
Знову наймилішим,
А серденько прохололе —
Знову найтеплішим!..»

«Я тебе в своєму серці
Не тратив ніколи!..»
«Годі, серденьку-козаче.
Розмови доволі...
Хай так буде, як сказала,
І наче не буде!
Так! Нехай до нас від тебе
Не приходять люди...
Прощай, красний Василечку!
Забудься за мене,
Хоть я ворогом ніколи
Не буду для тебе.»

«Не всю правду, мила кажеш!
Ти уже не тая:
Давно мене розлюбила,
Дівчино лихая!
Тобі інший до любові,
Інший став миліший!
Так!.. Либонь Іван Ткаченко
Буде щасливіший!»
Подивилась Василеві
У очі Олена,
І у погляді блиснула
Бликавка палена!
«Так, козаче, у ворожки
Попитаю зілля,
Щоб могла я позбутися
Коханця Василя.
Буду ж пити теє зілля,
Як воду цілющу,
Та тебе тоді забуду.
Як очі заплющу!»
«Так ти любиш мене, серце?
Любиш, мила?
Пригорнися ж, голубонько
Моя сизокрила!»
Притягає козаченько
І цілує красне личко
Любої рибчини.
Та Олена із обіймів
Вирвалась коханих
Подала одну одповідь
І в словах останніх:
«Ні, Василю! Про кохання
Не кажи ти більше!
Тільки серце з того слова
Болітиме гірше!..
Цілування оце любе
Хай буде останнє!..
Так, останнє...» — й запеклося
Те гірке козання
На любому, хорошому
Видові козачім —
Мов отрута, поцілунком
Гірким та гарячим!

Так скінчилася розмова
У пізнюю пору;
Мовчки Василь з Оленою
Ішли вдвох із бору.

XXII

У вдовиці і вечеря
Була вже готова,
Як додому повернулась
Дочка чорноброва.
«От і ти, моя голубко!» —
Матуся вітає;
Та од неньки бідна доня
Личенько ховає!
Теє личко засмучене,
Заплакані очі...
Не заснула ж і старая
Ненька теї ночі.
Тяжкі думи снувалися
В голові у неї:
Все про долю міркувала
Донечки своєї:
«Не погодилась Олена
З Васильком у гаю!..
Химерную та нещасну
Одиницю маю...»

XXIII

Скільки літ пройшло помалу...
А військові чвари
Все літали по Вкраїні,
Мов чорнії хмари.
Кличе гетьман Дорошенко
Знову на пораду —
Кінця ділу доводити,
Знаходити ладу.
І знов військо нам знайоме
В поход виступало
Тільки собі в тім поході
Щастя вже не мало!
Вітер славу чигиринську
Розвіяв по полю;
Славний гетьман Дорошенко
Упав у неволю.

Не вся ж, не вся громадонька
Додому вернулась,
І не одна в селі хата
Жалем обгорнулась!
Василечко повернувся
Живий, та в якому, —
Подивися, Оленочко, —
Станові тяжкому!
Привезли його додому
В козацькім обозі:
Як смерть блідий, постреляний
Лежав він на возі.
Самі груди розірвала
Та куля ворожа,
Не загоїть лиху рану
Дівчинонька гожа!
Упадає Оленонька,
Слізьми поливає
Тяжку рану кривавую:
Ні, не помагає!..
Далі — тяжче... і востаннє
Покликнув дівчину
Василечко — попрощатись
В останню часину:
«Сядь отут, отут близенько,
Моя вірна любко!
Хай на тебе подивлюся,
Моя ти голубко!
Помираю!..» «Ні, Васильку!
Ні, моє кохання!»
«Помираю, Оленочко,
Година остання!..
Слухай, серце... ох я маю
Щось тебе просити!
Коли б тільки те прохання
Могла ти вволити...»
«Що, Василечку єдиний?
Чого ж би для тебе
Не зробила?» «Візьми, серце,
Миколю до себе!..
Оленочко, моя люба!
Вчини мою волю.
Як умру я, візьми мого
Хлопчика Миколю!..
Ти простиш його, Олено,
Мале сиротятко!
Бо не виннеє ж нічого
Нещасне дитятко!
Знаю, будеш ти для його
Як би й мати рідна:
Не прийматиме зневаги
Сиріточка бідна.
Наведеш хлоп’я на розум,
Та на стежку добру,
В йому душу виховаєш
Козацьку, хоробру!
Як візьмеш хлоп’я до себе,
Будуть з його люди,
А воно ж тобі, Олено,
Дякувати буде!
Візьмеш хлопця, Оленочко?
Ти ж моя дружина!»
«Візьму, друже мій єдиний,
Візьму твого сина!..»
Бере Василь, силкуючись,
Руки у Олени,
Уста свої прикладає
Недужі, палені:
«Дяка щирая. Олено!..
Я знаю, як тяжко
Тобі волю ту вчинити!»
«Ні, друже, не важко!..
Десять разів перемогла б я
Ті колишні муки,
Перетерпіть, коли б можна
Підложити руки
Під твоє недуже тіло!

Як тепер я плачу,
То проханню тім нічого
Гіркого не бачу.
Коли цим я заспокою,
Втішу твою душу —
Як своє оте хлоп'ятко
Виховати мушу!..»
«Чую, чую, Оленочко,
Усю твою вдачу!..
Чи я ж тебе, моя вірна,
У небі побачу?
Де ж ти?.. Де ти?..» —Так Василько
Олену шукає
І на руках у дівчини
Тихо помирає.
Одлетіла із обіймів
Душа козакова,
І остання до дівчини
Захолола мова.
Дармо з криком дівчинонька
Глядить та цілує
Руки стилі козакові —
Миленький не чує.
Одірвали дівчиноньку
Од ліжка сумного,
Але бідна мов збулася
І розуму свого.
Як милого споряджали
В останню дорогу —
Не тужила, не плакала,
Не молилась Богу.
Скам’яніла дівчинонька,
Серце запеклося,
І те горе скам’яніле
Слізьми не лилося.
Край милого неживого
Сиділа ту мою
Дівчинонька, та німая
Ішла й за труною.
Тільки там, на кладовищі,
Як труну отую
У могилу опускали
У землю сирую,
Залунало все около.
Земля застогнала —
То ж Олена по милому
Тяжко заридала.
Невгамовно дівчинонька
Рвалася, тужила,
Поки виросла над милим
Висока могила.

XXIV

Пройшла осінь, зима біла
Знов землю укрила,
Поля, кров'ю политій,
Вона поновила...
І знов весна, и знов красна
У Боже віконце
Виглянула, привітная
Всміхаєтья сонце.. .
Знов проліски і сон-трава
По земли бриніють,—
Навіть смутнії могили
І ті зеленіють...
На проводи смуглявая
Дівчина з хлоп’ятком,
Невеличким, білявеньким,
Гарненьким дитятком.
Ішла в гурті з селянами
Вклонитись могилам —
То ж Олена дівчинонька
З Василевим сином.
Помарніла, та й не диво:
Всю зиму сиділа
У шпиталі: там болящих
Козаків гляділа.
Помарніла, та від теї
Праці не втомилась:
При шпиталі із матір’ю
Служити врядилась.
Собі має там утіху —
Гоїть тії рани,
Від яких пішов на той світ
Василько коханий.

Собі мас там утіху —
Служить тому ділу,
За яке боротися
Милого учила...
Урядилась дівчинонька
І робити буде;
І дякують козаченьки,
Знають її люди.
Як не знати? Та й в новому ж
Благочеснім братстві
Вона ревне між «сестричок»
Додає там праці!

Тож у гурті всі вітають
Дівчину Олену,
І проводять геть очима
Ту «душу спасенну»:

«Боже ж мій! Веде з собою
І теє хлоп’ятко!
Ох, іще ж то щастя має
Бідне сиротятко!»
А чому ж би і не взяти
Олені хлоп’ятка?
Веде ж його на могилки
До рідного батька!
Ось вона, ота висока
Козацька могила —
Її здалека пізнає
Василева мила:
Осьде стежка, що на неї
Слізоньки ронила,
Ось калина зеленіє,
Що мила садила.
Білий хрест напроти сонця
Весняного сяє,
На хрестові новенькая
Хустиночка має;
А колишнюю хустину
З собою узяв
Василечко — біля його
Положить благав.

Поклонись, малий Миколю
Батькові до ніг
За святе козацьке діло
В могилу він ліг!
Він був лицар без догани,
Учись у його;
Підростеш, тобі розкажуть
Про батька твого!
«Татко, хлопчику Миколю,
Твій отут лежить!
Твій батенько, а мій милий
В сирій землі спить!..»

Малий хлопчик Василевий
Край стежки сідає,
А Олена до могили
Лицем припадає.
Малий хлопчик нерозумний
Бавиться квітками,
Що Олена поливала
Дрібними сльозами.

«Ходім, хлопчику Миколю!
Буде! Вдовольнились!
На козацьку могилу
Вже ж ми подивились!»

Квіточок отих весняних
Узяли з собою,
Та й рушили до шпиталю
Тихою стопою.

О. Пчілка

26 жовтня 1883 р.

с. Колодяжне.


Читайте также