Моє дивне правління в Нью-Йорку як короля «слов’янського незайманого волосся»
Автор: Віджей Магішварі, письменник і колишній торговець волоссям, який живе між москвою та Нью-Йорком. Він закінчив Колумбійський університет у Нью-Йорку та певний час працював на Волл-стріт, перш ніж відправитися жити у Східну Європу. Він був головним редактором російського Playboy наприкінці 1990-х, а також написав роман «Фактор білого бога» (2010) про божевільне десятиліття в росії після краху комунізму.
Абсолютно незнайомі люди, які платили мені 15 тисяч доларів на місці, контрабанда світлих хвостиків через Атлантику, таємні зустрічі під естакадою – можливо, у мене був найдивніший підробіток всіх часів.
Я ніколи не прагнув стати гравцем в ексклюзивному і кровозмішувальному нью-йоркському світі перук і нарощування «слов’янського волосся», де довгі шовковисті світлі локони, одержувані зі скальпів молодих слов’янських жінок, є «волосяним золотом» для певної частини красивих людей міста. Я завжди вважав, що призначений для більш високоінтелектуальних занять, адже закінчив Колумбійський університет, потім збудував журналістську кар’єру у Східній Європі, якийсь час був головним редактором російського видання Playboy, потім майже десять років редагував і видавав успішний журнал про моду B.East. Але коли працівників журналу скоротили через фінансову кризу 2010 року, я залишився без гроша в кишені і застряг у Києві, занедбаній столиці України, куди я переїхав за проханням місцевого олігарха, чиї гучні обіцянки про інвестиції та ребрендинг виявилися такими ж порожніми, як і країна. Я був неодружений і мені було під 40. У мене почалась криза середнього віку, що вимагала відчайдушних заходів.
Я розглядав варіант знову працювати журналістом, але мені не подобалося бути у програшному становищі представника вмираючої професії. Я перегорів і був готовий до радикального та прибуткового розриву зі своїм безгрошовим минулим. Волелюбна та корумпована столиця України була раєм для шахраїв, переповнена чоловіків-емігрантів, які укладають сумнівні угоди, щоб фінансувати свій гламурний спосіб життя у п’яному місті, яке часто називають містом найкрасивіших жінок у світі. Друг із Данії продавав деревину з густих лісів країни до Скандинавії, а знайомий мені житель Нью-Йорка стягував з українців значну плату за фальшиву обіцянку отримати американську грін-карту. Розбитий, розчарований і втомлений бути найрозумнішим – і водночас найбіднішим – хлопцем у кімнаті, я вирішив спробувати наслідувати цих шахраїв.
Я прочитав статтю в «Ґардіан» про шалений глобальний попит на нарощення слов’янського волосся, і мене це заінтригувало. Мені було цікаво, чи є спосіб увійти в цей прибутковий бізнес. Американський друг продавав українську соняшникову олію та білизну на китайському сайті електронної комерції Alibaba і запропонував мені почати там. Тож я розмістив рекламу, назвавши свій новий бізнес WhiteRussianHair («Біле російське волосся») на честь знаменитого коктейлю та вказавши, що наша компанія пропонує чудові біляві слов’янські хвостики. Я зібрав фотографії з усього інтернету і зміг зробити так, щоб моя пропозиція виглядала так само правдоподібно, як і на інших сайтах. Я ще нічого не знав про перуки чи нарощене волосся і не мав уявлення про різницю між «слов’янським», «індійським» чи «китайським» волоссям, згаданими в інших джерелах, але це, здається, не мало значення.
Через тиждень після розміщення оголошення зі мною зв’язався престижний перукарський салон Мельбурну, Австралія. Власник сказав, що його обдурили інші недобросовісні продавці волосся, і він шукає людину, якій можна довіряти. Ми недовго поговорили по телефону. Здавалося, він був вражений тим, що я американець, який проживає в Україні, і погодився переказати 15 000 доларів на мій особистий рахунок за перше замовлення.
Я багато років не бачив таких грошей. Колись бренд Absolut Vodka заплатив стільки ж за рекламу на задній обкладинці нашого друкованого журналу, але ми також повинні були створювати, друкувати та розповсюджувати дорогі примірники по Європі. В порівнянні з цим, така угода щодо купівлі волосся була схожа на виграш у лотерею.
Тепер я просто мав роздобути кілька русявих пасмів.
*
Я блукав по салонах Києва, запитуючи про слов’янське незаймане волосся, і зустрічав переважно спантеличені погляди. Місцеві жителі поняття не мали, що саме означає «незаймане» волосся, власне як і я. Але більшість салонів просто продавали волосся, яке було дуже світлим і знаходилося за скляними вітринами, як м’ясна нарізка в нью-йоркському гастрономі. Зрештою, я купив блискучі біляві хвости в поважної перукарки зі світлим волоссям та зачіскою у формі вулика, переважно тому, що вона також запропонувала мені «безкоштовні» стрижки в рамках нашої угоди. Це була вигідна домовленість для обох сторін, думав я. Я купив у неї п’ять кілограмів волосся і вирішив відправити його до Австралії експрес-доставкою FedEx.
Але коли я прийшов до компанії FedEx, менеджери сказали мені, що неможливо відправити волосся до Австралії без попереднього отримання довідки про те, що воно не містить вошей. Тож довелося шукати в Києві епідеміологічний інститут і нести пасма туди, де привітні літні жіночки в білих халатах, які, напевно, працювали там ще з радянських часів, передивлялися кожен хвіст, перевіряючи на воші, перш ніж підтвердити, що все добре і вручити мені сертифікат, що волосся можна відправляти.
Я заробив на цьому продажу майже 5 тисяч доларів, яких вистачило на кілька місяців розкішного життя у Східній Європі. Гроші та простота ведення бізнесу викликали захоплення. Кількома тижнями раніше я думав про те, щоб влаштуватися в газету Kyiv Post редактором і заробляти таким чином на життя; тепер же за день я заробив більше, ніж заробив би за кілька місяців.
Австралієць, однак, був незадоволений волоссям. Він хотів отримати «незаймане слов’янське волосся», а це зовсім не те, що я йому надіслав. Те, що в індустрії називають «слов’янським волоссям», може походити з росії або з прилеглих слов’янських країн, включаючи Україну. У промисловості нарощування волосся вважається, що воно перевершує будь яке інше волосся. «Генетика, спосіб життя і дієта роблять це волосся найкращим у світі», – сумнівно стверджує один знавець. «Це діамантовий стандарт волосся». А «незаймане волосся» у цьому випадку означає прямо з голови, незабарвлене і невибілене. У світі, де струмені світлі локони давно стали символом статусу, це «незаймане слов’янське волосся» продається за найвищими цінами.
Але волосся, що я продав австралійцю, не було ні слов’янським, ні незайманим. Це було «китайське волосся», тобто волосся, отримане від азіатів, і в цьому випадку воно було сильно знебарвлене, його зовнішній кутикулярний шар був видалений, а потім пофарбований в блонд. Волосся було настільки пошкоджене, що через декілька місяців вони сплутувалися і перетворювалися на «кінське волосся». Це було не те, що шукали ці елітні салони і їх багаті білошкірі клієнти.
Проте замість того, щоб попросити повернути гроші, австралієць вислав ще більше грошей за ще п’ять додаткових кілограмів. Це було дивно. Я пропрацював письменником і журналістом майже 20 років, і хоча я вважав, що моя життєва місія – розкриття правди, зараз я зрозумів, що довіра – важливіша за правду. Правда часто була абстракцією, а довіра була свідомим рішенням. Цей бізнесмен з Австралії вирішив довіритися мені, і це саме по собі було дивом. Він поставив свої гроші на це рішення, і його інстинктивна довіра до мене була більше, ніж будь-яка правда, яку я міг би розповісти йому про себе.
Я почував себе настільки зобов’язаним його довірою до мене, що не посмів розчарувати його цього разу. Я досліджував це питання, як журналіст-розслідувач: упізнав все, що міг про «слов’янське волосся» в українських джерелах, відвідав усі салони, які рекламували «незаймане волосся» на своєму сайті, а потім особисто відвідав їх, щоб перевірити якість їх продукції. У більшості салонів продавалися ті ж самі фарбовані світлі хвостики, які я купував раніше за завищеними цінами.
Зрештою я натрапив на двох українських торговців у спортивних костюмах, що добре вміли заговорювати зуби – на худого вічно напруженого Славу та пузатого веселого Вову – саме на них все й трималося. (Я змінив їхні імена, а також імена кількох інших людей, згаданих у цій статті.) У них було дуже і дуже багато чудового, чистого, натурального слов’янського волосся, що чекало свого часу в замкнутій підвальній студії на більш занедбаному «лівому березі» міста, через Дніпро від золотих православних куполів центрального Києва.
У їхніх офісах злегка пахло відбілюючим та дешевим шампунем, і вони обидва були схожі на тих хлопців, що курили на вокзалі біля «Макдональдса». Але зовнішній вигляд був оманливим: вони заробляли чималі гроші на торгівлі волоссям, і обидва їздили на Porsche Cayennes. Їхній бізнес процвітав, незважаючи на очевидну відсутність витонченості, тому що всі були зацікавлені в їх продукції.
Ті густі натуральні біляві хвости були настільки гладенькими та шовковистими, що для багатьох чоловіків, яких я зустрічав у цій галузі, провести рукою по м’яким пасмам вважалося чимось дуже еротичним, здатним викликати почуття сексуального блаженства. Я був свідком того, як серйозні дорослі чоловіки тихо зітхали, навіть винувато хихикали, як хтиві підлітки, коли мовчки насолоджувалися погладжуванням цих гладеньких білявих пасм.
Чесно кажучи, те саме було зі мною, коли я вперше торкнувся цих розкішних хвостів. Пам’ятаю, як я безглуздо посміхався Славі, поки пестив прекрасне волосся.
«москва найкраще платить за це волосся, навіть більше, ніж пропонує Америка, – похвалився Слава. – Ми постійно відвідуємо там шоу зачісок».
«Я люблю москву, – відповів я. – Я працював там журналістом декілька років тому».
Слава підморгнув і підійшов ближче до мене в їхній тісній підвальній студії.
«Тоді ти б знав, що в російській столиці працюють найкращі в світі проститутки».
Проте волосся вони збирали не в москві. Воно походило зі степів на сході, безплідних земель на кордоні між росією та Україною, на околицях імперій, де бідні жінки в маленьких містечках продавали свої «незаймані» біляві пасма, щоб відправити їх у велике місто.
Я все ще дуже мало знав про волосся, але навіть тоді я відчув, що ті пасма в тому вологому підвалі – саме те, що я шукав. Їх привабливість доповнювалась рідкістю: як чорна ікра або білі трюфелі, слов’янське волосся не можна було просто виробляти на фабриці. Його треба було вирощувати – на головах білих жінок.
За іронією долі, цього разу блондинки – принаймні бідні слов’янські блондинки – були експлуатованими, а не експлуататорами. Я виріс в Індії, місці, колонізованому і пограбованому європейцями, тому мені здавалось, що цей факт у певному сенсі наділяв мене силою. Звичайно, це також здавалось неправильним, навіть святотатством, але як письменник я був зачарований забороненим задоволенням продати саме втілення білизни – світле волосся. Ця підспудна ідея, що я брався за амбітний літературний експеримент, дозволила мені не зважати на суперечливі моральні аспекти цієї авантюри.
Тепер озброївшись найбільш шовковистим волоссям світу, я створив веб-сайт (whiterussianhair.com), де було на диво легко знайти охочих покупців. Як колишньому журналісту і американцю (я народився і виріс в Індії, а моя мати народилась у Пенсильванії) мені було легко зачаровувати потенційних клієнтів з Австралії, Америки та країн Європи. Щоб виділятися серед конкурентів, було достатньо вільно володіти англійською.
Незабаром я зв’язався з кількома клієнтами з Нью-Йорку, але вони не хотіли замовляти в Інтернеті, тому що боялися шахрайства. Тож це було лише питання часу, перш ніж я вирішив зробити прорив і полетіти туди з візитом, з кілограмами золотих пасм, які затаїлися серед одягу у моєму зареєстрованому багажі.
Вперше я не задекларував волосся на митниці Джей-Еф-Кей (Міжнародний аеропорт імені Джона Ф. Кеннеді), і мені пощастило прослизнути через паспортний контроль без затримання. З волоссям у валізі я відчував себе наркокур’єром, який успішно виконав місію. Це було недалеко від істини. Під час тієї першої поїздки деякі з моїх потенційних клієнтів виявилися такими ж підозрілими й маніпулятивними, як наркоторговці у фільмах. Наприклад, був злий, огрядний чоловік, який увірвався в мою Airbnb квартиру і провів довгі хвилини, нюхаючи та гладячи волосся в страшенному захваті, перш ніж запропонувати смішно низьку ціну та обурено вибігти, діставши відмову.
«Ви про це ще пошкодуєте, – попередив він, плюючи на сходи. – Я знаю всіх у місті».
Потім був ізраїльський перукар з козячою борідкою, схожий на Зохана, який босоніж розходжував своєю величезною квартирою в Мідтауні і спокійно запропонував мені переспати з ним, розкритикувавши волосся як «занадто дороге» після того, як я ухилився від його дотику.
На щастя, не всі в Нью-Йорку були такими скупими та хтивими. Одним із моїх перших клієнтів був знаменитий італійсько-американський перукар, який володів студією у Верхньому Іст-Сайді, він не роздумуючи взяв мене під своє крило – і придбав більшу частину мого товару, не торгуючись.
«Ваше волосся – це справжня знахідка, – заявив він. – Це не непотріб, який деякі інші намагаються видати за слов’янське волосся».
Тоні був справжньою знаменитістю у перукарському бізнесі, і його схвалення багато що значило для такого початківця, як я: про нього писали в газеті «Нью-Йорк таймс», він обслуговував елітних клієнтів, а саме – багатих нью-йоркців, які втратили волосся лікуючи рак, або тих, хто просто хотів довгі, шовковисті локони для весілля чи урочистого заходу. Розкішні перуки ручної роботи, які він продав, коштували понад 5000 доларів за штуку.
Можливо, я б його побоювався через його сіру щетину, пом’яту чорну футболку та бруклінський акцент, але Тоні був трохи неохайний і це відразу роззброювало. Він міг легко стати одним із тих «старожилів» із фільму Мартіна Скорсезе «Славні хлопці».
«“Славні хлопці”, чи не так? – сказав він, коли я згадав цей фільм. – Я знав таких хлопців, вони росли в Квінсі, це ще ті придурки, які прострелили б тобі ногу заради розваги!»
Пізніше ми відвідали грецьку закусочну, де перекусили звичайним сенвічем з пастрамі, і він розважив мене історіями, які сталися протягом десяти років його перукарської справи.
«Багато років тому я мав одного знайомого росіянина в Брукліні, і він мав гараж забитий волоссям», – сказав той із захопленням.
«Він покликав мене туди, і там були сотні коробок від взуття, наповнених найбільш шовковистим і найдовшим волоссям, яке тільки можна уявити. Я думаю, що він був з КГБ чи щось таке».
Він голосно наспівував і стучав по столу Formica.
«Тоді воно було таким дешевим – всього кілька сотень доларів за кілограм! Я просто повинен був купити у нього все, тому що незабаром після цього він втік до Бразилії чи кудись в інше місце».
Коли наші дороги розійшлися, Тоні навіть запропонував допомогти збути волосся через його бутик. Для мене це було за честь, і я сказав, що розгляну його пропозицію та повернуся до нього.
У Нью-Йорку стояв сонячний, осінній день, і я бадьорим кроком йшов Другою авеню. Нещодавно я почав зустрічатися з Оленою, красивою українкою-інтроверткою, із хвилюванням зателефонував їй у Київ, щоб розповісти новини про мого нового клієнта.
Я перевів у готівку чек на значну суму від Тоні і поїхав на метро до Сохо, щоб витратити її в бутиках у центрі міста. Після моєї тріумфальної склянки пива в «Акула барі», одного з останніх генделиків на Спрінг-стріт, зателефонував продавець перук і наполіг на зустрічі прямо зараз.
«Тоні співав дифірамби про твоє слов’янське волосся, – захоплено сказав він. – Чи залишилося щось?»
Так дивно було відчувати себе успішним і популярним у Нью-Йорку. Мої спогади про це місто завжди були пов’язані зі злиднями та скупістю, занедбаними комунальними горищами в глибині Брукліна, редакторами журналів, які хитають головами й бідкаються з приводу скорочення бюджету.
Мрією всього життя було заробляти на життя працюючи письменником, але тепер робота в журналі здавалася старомодною – і навіть відверто кажучи нудною. Хіба письменники не повинні бути іконоборцями та провокаторами? Чи не була тоді ця хитра справа ближче до духу літератури?
Того вечора я зустрів старого друга-письменника в стейкгаузі «Пітер Лугер», і він підтвердив мої думки за легко підсмаженим стейком та після кількох пляшок італійського червоного.
«Ти легенда, – прокричав він. – Продаєш слов’янське волосся, поки решта заробляє на життя по долару за слово!»
Він мав рацію: з грошима, що інвестують у технології замість високої культури, більшість письменників були змушені заробляти на життя підробітками. І це були не лише письменники. «Підробітки» тепер стали однією з найбільш обговорюваних тем американського життя. У мене був колись відомий друг, військовий фотограф – ветеран конфліктів у Чечні, Афганістані, Боснії, Іраку та Сирії, – який тепер вирощує помідори на своїй фермі в Теннессі, щоб доповнити свій мізерний дохід. Знаний професор кіно продавав рідкісні книги та фільми на eBay, щоб оплатити навчання свого сина. Інші стали займатися темним мистецтвом зв’язків із громадськістю та літературою, щоб підтримувати свій спосіб життя в дедалі дорожчому Нью-Йорку. Зокрема, серед покоління міленіумів підробіток – чи то стриптиз по вихідним, чи то торгівля марихуаною після робочого дня – став відзнакою пошани, цинічним спротивом сфальсифікованій системі, яка винагороджувала багатих і експлуатувала інших.
У моєму новому житті успішного торговця волоссям, бізнес якого живився марнославством одного відсотка – людей, готових платити великі гроші за шовковисті перуки та бездоганне нарощування волосся – я стикнувся з сумішшю заздрощів та засудження. Один друг, який поєднував свою пристрасну музичну кар’єру з безперспективною роботою у сфері реклами, розмірковував над тим, що він також хотів би продавати волосся заможним людям і приділяти більше часу своїй музиці. Я ніколи не очікував, що мною будуть захоплюватися у барах Нью-Йорка через торгівлю частинами людського тіла, але це була ще одна ознака дивного духу часу, який змінював Америку на початку 2010-х.
*
Моєю останньою зупинкою під час цього першого візиту був відомий хасидський шейтель махер (в перекладі з їдишу – виробник перук) у Вільямсбурзі, Бруклін. Нещодавно рабини заборонили використовувати «індійське волосся» для перук, які ортодоксальні єврейські жінки повинні були носити. Волосся, з якого робили ці перуки, походило з індуїстських храмів (індійці голять голову як жертву божеству, а храми продають їх далі компаніям з виробництва перук), і таким чином його використання було святотатством. Тож дорожчі перуки зі слов’янського волосся зараз користуються великим попитом.
Естер працювала в скромному домі з червоного каменю в Південному Вільямсбурзі. Вона привітала мене у своїй вітальні з видом на вулицю, який закривала велика золота менора, більша за телевізор. Їй було за 90, і вона була більше схожа на манекен, ніж на живу людину; вона ледве рухалася, коли навколо неї метушилися чоловіки з пейсами в чорних костюмах. Її шкіра була крейдяно-білою і зморшкувата, а її велика голова з ідеально зачесаною чорною перукою здавалася занадто великою для її крихітного тіла. Вона відразу ж почала розповідь про те, як її звільнили молодою дівчиною з Освенцима, а потім вона знайшла притулок у Будапешті, де навчилася робити перуки, щоб вижити. У 1960-х роках вона переїхала до Америки, де побудувала свій бізнес.
«Одного разу в 1990-х я була в росії в пошуках волосся, – розповідала вона мені зі своїм хрипким, центральноєвропейським акцентом, з його ротичним [р] і твердими приголосними. – Але тоді були темні часи, всюди мафія. Нам пощастило повернутися цілими».
«Де волосся?» – раптом спитала вона, перериваючи свій монолог.
Беручи її за приклад, я розправив хвилясті хвостики на її великому чорному обідньому столі. Усі товпилися навколо волосся, схвильовано балакаючи єврейською. Як завжди, саме волосся мало силу заворожувати.
«Розкішне», – прошепотіла Естер, проводячи своїми старими венозними руками крізь м’яке молоде волосся. Вона піднесла коси до обличчя й глибоко понюхала їх.
«Це слов’янське волосся, – оголосила вона нарешті. – Скільки ти маєш, юначе? Я все візьму».
Вона показала на невисокого пузатого сивобородого чоловіка.
«Леон подбає про деталі», – сказала вона, перш ніж повільно вийти з кімнати.
Проте, спустившись вниз, де втомлені робітники старанно шили волосся в перуки по одному пасму, Леон почав розбирати волосся.
«Цей хвіст занадто жорсткий», – поскаржився він, відкинувши його вбік. Незабаром у нас залишилося менше кілограма волосся, і він навіть мав нахабство вимагати за це дешевшу ціну.
«А як щодо Естер? – шоковано запитав я. – Їй сподобалося волосся, і вона хотіла купити все».
Він голосно заричав і нетерпляче перетасував папери на столі.
«Вона стара жінка, яка втратила зв’язок з реальністю і не уявляє, як вести прибутковий бізнес, – заявив він голосом, достатньо гучним, щоб почула вся кімната. – Я купив контрольний пакет акцій її бізнесу і тепер я єдиний, хто тримає його на плаву».
Тільки коли Естер знову повернулася і благала його, він неохоче дістав чекову книжку.
Я був радий знову вийти на сонце і сісти на поїзд до Мангеттена, де було достатньо золота для моїх слов’янських золотих пасм.
*
Після тієї першої славної поїздки я став повертатися до Нью-Йорка кожні кілька місяців, щоб підживлювати волохатого звіра, привозячи з собою струмені локони, які я отримував в основному від Вови і Слави. Світ слов’янського волосся був кровозмішувальним, багатим і закритим, і проникнути в нього було все одно, що отримати допуск у таємне суспільство. Однак мій письменницький дар красномовства допомагав, і майже під час кожного повернення я знаходив нового клієнта або двох. Незабаром у мене з’явилася ціла мережа пристрасних любителів волосся, які змагалися в тому, хто першим вибере свіжий товар після мого приїзду.
Я завжди вибирав Леонору, американку італійського походження, власницю елітного салону з нарощування волосся на Мангеттені, для першої зустрічі в Нью-Йорку, коли я ще не адаптувався до зміни часового поясу. Я познайомився з нею через приятеля мого друга, і вона стала одним з моїх найнадійніших і найприбутковіших клієнтів. Вона працювала з голлівудськими знаменитостями і була готова платити великі гроші за найкраще з найкращого «слов’янського волосся». Вона з радістю викладала 150 доларів за зв’язку шовковистих хвостиків, які коштували більше, ніж ікра в найексклюзивніших ресторанах Нью-Йорка. І вона завжди платила хрусткими стодоларовими купюрами, які після довгого безпосадкового перельоту на хиткому літаку «Міжнародних авіаліній України» пахли надією на Америку.
Леонора була чудова, з довгим бездоганним темним волоссям, яке іноді підкреслювалося моїм слов’янським нарощеним. Її зовнішність довговолосої красуні допомогла виправдати ілюзію, що торгівля волоссям служить вищій меті, створюючи гламурні американські мрії, які надихали світ.
Проте наші зустрічі не були такими гламурними. Ми завжди зустрічалися в її чорному Range Rover, непримітно припаркованому під підозрілою естакадою біля Вест-Сайд-Гайвей. Як і всі інші в слов’янському перукарському бізнесі, вона дуже переживала за свою репутацію і не хотіла, щоб хтось відкрив джерело її бездоганного продукту. Тому ми завжди зустрічалися таємно, як одружені коханці. Іноді вона брала з собою свого двоюрідного брата Карло, через що волохаті зустрічі ще більше нагадували сцену з гангстерського фільму.
Це вливання Леонори готівкою задало тон решті мого перебування в Нью-Йорку. Зазвичай вона купувала волосся щонайменше на десять тисяч доларів, і це з надлишком покривало мої витрати, а також мої дорогі обіди зі стейками зі старими друзями та наступні походи по магазинах. Потім я зустрічався з Тоні, який завжди купував кілька кілограмів, перш ніж повільно рухатися вниз по списку, іноді повертаючись через міст до Брукліна.
Волосся відкрило двері в місто, які так довго були для мене зачинені. Перш ніж розпочати цей бізнес, я не був у Нью-Йорку більше десяти років. Це здавалося аж надто дорогим задоволенням для видавця журналу в скрутному становищі, і я зневірився, що зможу знову знайти собі місце в цьому місті. Мої спогади пов’язані з нескінченною боротьбою. Тепер же давні друзі та знайомі зі ЗМІ знову виповзають на поверхню, і я почуваюся у місті більш комфортно , ніж почував себе в провінційній Україні.
Мені надзвичайно подобався Нью-Йорк і я роздумував, чи варто знову переїжджати туди жити. Ми з Оленою нещодавно заручилися, і вона мріяла жити у сільській місцевості в оточенні лісів та сріблястих беріз. Вона втомилася від метушні та бруду великого міста. Але я насолоджувався свободою, яку надавав мій підробіток. Я повертався в Україну і працював над своїми творами, грав у покер у прокурених підпільних клубах, подорожував Європою з Оленою і забував про волосся, поки не настав час знову вирушати на Мангеттен, щоб фінансувати свій спосіб життя на Сході.
Але життя не стоїть на місці. У Тоні був блудний син, який відвернувся від «нудного» бізнесу свого батька і натомість вибрав тяжке життя журналіста. Старий підштовхнув нас зустрітися, сподіваючись, що я зможу врозумити його сина-ідеаліста. І як письменники, які обоє любили випити, ми швидко зблизилися завдяки великій кількості віскі в барах Вест-Вілліджа. Марк був заінтригований тим, що я можу ставитися до «жахливого» бізнесу з виробництва перук як до звичайного підробітку, і ця зміна перспективи знову розпалила його цікавість. Як і я, він також швидко зіткнувся із фінансовими обмеженнями журналістської кар’єри. Його ідея полягала в тому, щоб відкрити в Нью-Йорку «бутік волосся», що пропонуватиме ексклюзивне волосся з росії та інших країн. Тоні швидко погодився стати міноритарним партнером та надати початковий капітал.
«Я просто хочу, щоб мій син був успішним і колись мав можливість придбати власне помешкання, – сказав він мені. – І, сподіваюся, моя робота не помре разом зі мною».
Я і Марк склали договір і створили компанію як рівноправні партнери. Я все ще боявся зайнятися перукарським бізнесом на постійній основі, але Марк був також письменником, і ми пообіцяли один одному, що підтримуватимемо дух підробіток, віддаючи пріоритет письменництву та продовжуючи творити.
Я повернувся в Україну, радіючи, що проведу День подяки разом з Оленою, та сподіваючись переконати її за вечерею з індичкою переїхати до Нью-Йорка. А потім несподівано сталося щось немислиме, що все змінило.
Багатостраждальна Україна занурилась у кроваву революцію.
Усе почалося, коли студенти вийшли на Майдан Незалежності в Києві на знак протесту проти рішення президента відкласти встановлення тісних зв’язків з Європою і натомість наблизити країну до росії. Протягом наступних днів підрозділи міліції жорстоко побили протестувальників, що призвело до того, що деяких госпіталізували – і саме ця брутальність і безкарність вивели миролюбних українців з апатії. Сто тисяч українців вийшли на протести наступні вихідні на знак солідарності зі студентами та на підтримку подальшої європейської інтеграції. Зрештою тисячі людей зайняли центр міста, вимагаючи нової угоди з Європою та закликаючи до відсторонення від влади пропутінського президента.
У Києві були справді неспокійні часи. Мої друзі-журналісти 1990-х років з москви та інших місць почали з’являтися в столиці, і я був змушений писати про революцію для нью-йоркського веб-сайту Daily Beast. У місті панував хаос, я із задоволенням повертався до ролі іноземного кореспондента, проводив дні серед запальних активістів опозиції на Майдані, а вечорами випивав у барах зі старими друзями своєї безтурботної юності.
Перед обличчям ідеалістичної революції торгівля волоссям виглядала ще більш сумнівною та експлуататорською.
Проживши в Україні вже понад п’ять років, я зрозумів визначальний поштовх революції: багато в чому це було запереченням підробіток, а також шахрайства та приниження, які визначали життя в бідній пострадянській країні досі під впливовою владою цинічного російського ведмедя. Українці більше не хотіли давати хабарі та займатися шахрайством, пробиватися крізь корупційну систему. Вони просто хотіли мати належну роботу з нормальною зарплатою і жити у мирі та свободі, як їхні сусіди зі Східної Європи. Охоплений їхнім ідеалізмом, я також вирішив, що хочу більш нормального і значущого життя.
Раптом бізнес з волоссям став неможливим. З революцією, а потім кривавою війною з російськими сепаратистами на сході країни, запас волосся повністю вичерпався. Більшість волосся, яке постачали Слава і Вова, надходило зі степів вздовж кордону з росією, де колись козаки кочували, щоб захищати землі від турків і кавказьких розбійників. Тепер серед широких соняшникових полів стояли російські танки, а збирачі волосся змінили ножиці на автомати Калашникова.
«Зараз сепаратисти контролюють торгівлю волоссям, – простогнав одного дня Слава. – Ми зараз працюємо лише з китайським».
Я був безсилий, наче стрижений Самсон, без свого чудового слов’янського волосся. Без цього не було сенсу повертатися до Нью-Йорка, тому я кинувся писати статті та навіть почав працювати над книгою про Україну. Я знову зосередився на своїй журналістській кар’єрі, зрештою став кореспондентом Politico в Україні. Я подзвонив Марку в Нью-Йорк і відмінив створення бутіка волосся.
*
Однак через кілька років я вирішив ще раз спробувати себе в перукарській галузі. В Києві знову було пристойне волосся, і я полетів назад до Нью-Йорка, в надіях отримати жадані прибутки. Але я був наївним, припустивши, що моє місце пробуде пустим весь цей час. Україна тепер була американським союзником, і отримати візу стало простіше, тому на ринок вийшли найжадібніші конкуренти з цієї країни. Ходили навіть чутки про те, що до слов’янського волосяного бізнесу влізли генерали з хорошими зв’язками. Тоні, зустрівши мене, похитав головою і сказав, що в ці дні він завалений роботою з волоссям.
«Принаймні, раз на тиждень якийсь хлопець у шкіряній куртці з Одеси, Києва або ще звідкись приїжджає з мішком, добряче набитим волоссям. – Він співчутливо розвів руками. – У наші дні навколо дуже багато волосся. Це не те, що було раніше».
Леонора була досить люб’язною, щоб купити кілька хвостиків, але навіть вона захотіла цього разу отримати знижку. Решту я продав бруклінським вігмейкерам навіть за меншу суму, ніж заплатив за них.
Я мав би бути спустошеним, але натомість відчув полегшення. Цей підробіток тепер став мейнстримом, а отже втратив свою привабливість. Натхненний Україною, яка пішла на війну, щоб відстояти мрію про чесне життя, я хотів дати відсіч торгашеству, яким відзначалась Америка Трампа. Тому я вирішив повернутись туди, звідки прийшов. Письменник, самотній та ідеалістичний луддіт, який все ще вірив у силу слова, здатного змінювати та надихати.
І я вже мав нитки для створення сильної історії. Мені залишалося тільки сплести їх разом, прибрати кліше, згладити кілька незручних деталей, підкреслити прозріння, вирізати нудні фрагменти, розфарбувати багате тло і очистити його від помилок. Потім продати його тому, хто більше заплатить, сподіваючись, що це послання житиме набагато довше, ніж чудова перука з найкращого слов’янського волосся.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «My Bizarre Reign as New York’s King of “Virgin Russian Hair”» в журналі Narratively 13 квітня 2021 р.
Переклали студенти групи 31п Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.
