Що відбувається у темряві. Олександр Наказненко

«Ти мене в таємні далі заманила, мила».

«Таємні далі», «В. В.»

Сонце цього дня востаннє зиркнуло променем на землю. Все як завжди. Ліс підступає впритул до берегів Псла. За річкою, наче безладно, близько один до одного розкидані пагорби, які люди, що давно на них живуть, називають шишаками або шишками. Поступово вони переростають у єдине суцільне підвищення, з-за якого поволі виповзають хмари.

Тіні й вогні. Тіні вічні, вогні час від часу запалюються й зникають. Хат вже не видно і вогні видаються випадковими. Тіні ж великі й незворушні. Вони нерівно, наче в зошиті першокласника, підкреслені хвилястим руслом річки Псьол. У школі дізнався, що мільйони років тому все так тут залишив Льодовик. Своїм велетенським ковшем він вирівняв місцину, де тепер росте ліс, й утворив пагорби, на які люди лише кілька сотень років тому принесли вогні. А межа, де Льодовик зупинився й потім посунув назад, стала руслом річки. Хоча до школи мені здавалося, що все це створили люди. І що разом з ними копав русло Псла і мій дід. Можливо, так гадалося через те, що зроблено все наче для себе.

Отже, все нормально, як завжди. Сонце зникає – тіні вимальовує місяць. На Подолі дорога асфальтована. Вона веде до мосту. Проте ми не збираємося переїжджати через річку. Велосипеди звертають на дорогу, вимощену щебенем. Спочатку Оксанин, потім мій. Завжди полюбляю випереджати, але чомусь так приємно «сидіти на колесі». Вона щось розказує. Звісно, щось пусте… слухаю повітря. Оксана сміється – приємно, слухаю її. Підкидаю жартів: нехай буде і їй приємно. Щебінь звертає на Березівку. Далі їдемо грунтовою дорогою, що петляє поміж дерев, кущів та очерету, аж до Байдака. Там знову асфальт. Він веде до Гесу. Після Гесу вже закінчується асфальт, вогні і річка течуть швидше.

Оксана наче радіє з того, що колеса велосипеда вгрузають у піщану дорогу і їхати стає важче. Я озираюся назад. Останній вогонь на верхівці телевежі. Він не такий, як усі. Інші вогні приваблюють метеликів і комарів – цей для того, щоб «відваблювати» літаки. Невдовзі і його заступають верби та тополі, що дуже близько підступили до дороги. Вона час від часу майже впритул наближається до річки. Але гарний берег тільки на Білих Пісках. Під місяцем вони ще біліші, ніж під сонцем. На них навіть незручно щось класти. Одяг прилаштовую під кущем. Оксана не надає цьому ніякого значення. Втім, її речі навіть прикрашають цей місячний пісок. Нагріта за день сонцем вода хизується під місячним сяйвом. Ще дужче хизується Оксана. Але місяць не може освіти все її тіло одночасно. Він тільки смугою відбивається на повернутій до нього частині. Через граціозну вроду Оксани ця смуга нагадує гадюку, що плазується на воді.

На одному, «нашому», березі видно велосипеди. Оксанин лежить рівно й красиво. Мій – якось косо й незграбно, рулем встромившись у спиці заднього колеса Оксаниного. Добре, що не коні: їсти не просять й лежатимуть скільки захочемо. На іншому, «тому», березі нависає крутий обрив, за яким нічого не видно. Оксана впевнено пливе туди. Я роблю те саме. Течія надто швидка – сильно зносить убік. Власне, їй можна піддатися й, не докладаючи особливих зусиль, припливти до берега на повороті річки за сотню метрів нижче. Але я не хочу поступатися Оксані. Ступаю на берег за кілька кроків вище по течії. Вибравшись на крутий схил, одразу натикаємося на напівукладену копицю сіна. Це свіже людське творіння виглядає не то величним, не то кумедним серед незайманості іншої природи. І звідки Оксана про цю копицю знала? Певно, це найвищий прояв жіночої інтуїції. Зрозуміло, що притомилися, але ж сіно не наше…

Саламанка, компостела, осасуна, естремадура*.

Ранок. Сонце вже з іншого боку дивиться на землю. Воно яскраво світить, проте дуже холодно. Сіно коле у боки. Воно так начіплялось на розпущене волосся Оксани, що зробило його невпізнаним. Вона цього навіть не помічає. А мені чомусь незручно про це сказати. Ступивши у воду, відчули, що вона дуже холодна – наче й не літо. Одночасно глянули одне на одного. Морочить голову класичне питання: «Хто винен?». Не спадає з думки аж до «нашого» берега. Ступивши на нього, запитав: «У чому?». Взяв велосипеда й зрозумів, що ні в чому. А отже, ніхто й не винен.

* «Саламанка», «Компостела», «Осасуна», «Естремадура» – іспанські футбольні команди.