Що відбувається у темряві. Квітка Марцинишин
У темряві завмирають тіні. Хтось причаївся у закутках моєї душі. Корінням проростає крізь моє серце.
- Я не люблю темряву, вона відкриває найгірше в мені, тривогу й агресію.
Рой уважно подивився на згорьовану Кайю. Помітив, які впалі у неї очі.
- Так, а на мене нападає куряча сліпота із заходом сонця. Не можу сидіти в темряві, погано орієнтуюся в просторі.
- Щось схоже і у мене. Мені от цікаво - при депресії ніби, коли вечоріє, стає легше.
- Це факт, але в загальному, коли ти втомлений і меланхолійний, темрява дратує.
- І ці довгі зимові вечори ніби ламають тебе, без електрики і душа не горить.
- Я собі чомусь думаю, що душа у мене сіра та потріскана, як старе асфальтове покриття.
- A я от думаю, скільки людей боялися, що вони народилися без змоги знайти себе, своє покликання, свою любов, а все-таки знайшли, значить, і я маю.
- Маєш.
- Я ніби живу в пустелі - холодний місяць, і нема з ким дійти до теплого оазису.
- Головне, щоб той оазис не був звичайним маревом або персональним пеклом.
- Мені здається, я вже не боюся найтемнішого пекла, я там була. Це допомогло мені абстрагуватися від рамок, якими люди стандартно визначають, що таке пекло і рай. Депресивний стан потрібен для акумуляції енергії, хоч як би страшно це не виглядало. А Рай – це гармонійна зміна особистісних переживань людини. «Рай» – то вища точка досконалості (ідеал, утопія) і вона слугує для того, щоб людина постійно розвивалась, аби досягти найкращих результатів, і (як наслідок) жити максимально позитивно для себе.
- Ага, ми самі собі будуєм рай, того треба боятися лишень власної деградації. І то цей страх ефемерний, якщо ти не помічаєш, ти не боїшся.
На фоні розмови програється She Wants Revenge - Tear You Apart… At the right place and right time, можливо, ці двоє депресивних знайдуть щось прекрасне, що розмалює кольоровою крейдою на асфальті душі барвисті квіти і вирівняє погляд, запалить іскри. Але все ж ми знаємо, що кохання - не ліки. Поки не заглушиш демонів темряви душі, не зробиш себе щасливим, ніхто не допоможе.
А якщо існують люди, які посто не можуть бути щасливими? І роки терапії не допомагають, бо людина постійно повертається у свої травми, знаходить нові. Знайомиться і губить людей. Так і стається - в жодному житті людському не відіграєш важливої ролі. Час спати.
Прокинулась. Зараз пів на 5 ранку. Кішечка спокійно муркає в мене на колінах. Що зараз відбувається у неї в голові? Які сни вона бачить? Що каже їй її маленький фюрер? А бачить точно, і фюрер є, який каже їй, як поводитися, так і кожному з нас. Нав’язливі думки, які не дають спокою, які ми, люди, можемо називати ціннісною системою, тим, що вказує, як у певний момент нам треба діяти. Що ж, може, це досвід, логіка, виховання, уміння, навички? Це все – той внутрішній тиран, який стратить нас за непослух і буде катувати, поки ми не впадемо на коліна, поклавши голову на гільйотині. Совість. До вас питання: що ви готові зробити, щоб вийти з тіні?
А просто станьте власним героєм - і тоді світ вас запам’ятає. Нам же треба лишити слід у цій епосі, і хай це буде звершення, а не купка сміття і могила. Цього тепер прагне кожний - демонструвати свою особливість. Сіра маса перетворюється на яскраву кляксу.
Велика жовта кружка холодного чаю ніколи тебе не зігріє. Увімкни улюблену музику і відкинься в кріслі, або погойдайся, в голові зразу прочиститься, і берись за роботу, вічний каменяре. Ти ж цього хочеш, внести вклад у світ….
То був дощовий ранок, а якщо точніше, то падав отой незрозумілий мокрий сніг із похмурого сірого неба, під яким кружляли чорні ворони. Сигаретний дим виривався з кухні і танцював зі свіжим лютневим повітрям, кава готувалася на плиті. Раптовий стук у двері. Кайя нікого не чекала так рано. Але, відчинивши двері, побачила усміхненого Роя, той запрошував на прогулянку.
- Хм, зранку я лишень на роботу виходила, просто так вийти ніколи не наважувалася. Сідай, вип’ємо кави, вибач за безлад і сигаретний запах.
- Та забий, я розумію… Хочеш потім допоможу тобі прибрати?
- Ні, не треба, мені буде незручно. Я мушу якось то зробити сама, - Кайя оцінила заропоновану допомогу. Їй насправді було приємно, що Рой дбає про неї.
- Дякую, гаряча кава з корицею.
- Так, добре діє на нервову систему.
- І смачно!
Кайя усміхнулася, гостей в неї давно не було і через те, що не прибирає достатньо, та й близьких друзів не має. Їй приємний був сам Рой, те як хоч частіше сумні, але такі приємні очі дивилися на неї.
Рой обережно притулив до себе Кайю. І тоді затяжні, дещо монотонні звуки, які лунали з програвача голосом Бет Гіббонс, говорили, що втомилися від ілюзій, які створив мозок, і зима саме той час, щоб відкрити своє серце…
Квітка Марцинишин
Про літературний конкурс читайте тут
