Тарас Чорний. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Знайомство

-- Заходимо, -- звернувся водій автобуса до вісімнадцятирічного Степана.

    Той проковтнув залишки ескімо і простягнув водієві гроші.

     -- Квиток давай, -- заявив водій.

     -- Яка різниця?

    -- Велика.  У тебе дві хвилини, щоб купити квиток.

     Степан попрямував до каси, але раптом зупинився і повернувся назад.

      -- Я не їду, -- сказав він, сідаючи на лавочку неподалік від лотка з газетами.

     Водій зачинив двері й рушив із місця.  Молода продавчиня газет здивовано подивилася на Степана:

    -- Вибачте, чому ви не поїхали?

    Степан посміхнувся:

    -- Він сказав, у тебе дві хвилини.

    -- І що? - зацікавилася продавчиня.

    -- Я вперше почув це на пляжі. Там давали гроші, якщо провесиш дві хвилини на обертовому турніку. Я займався спортом і думав - зможу.  Але зірвався за хвилину сорок.  Потім був фінальний матч чемпіонату області. Ми вели «два - нуль». Тренер крикнув: «У вас дві хвилини, щоб протриматися». Краще б мовчав.  Пропустили два, потім - третій... 

    -- Буває.

    -- А потім ловили раків. Вода перетворилася на зелену кашу. На дні повна темрява.  Рака можна зловити тільки на дотик. Але я побився об заклад, що спіймаю рака за один нирок. Хлопці сказали, у тебе дві хвилини.  Я пірнув, промацую все під камінням. І відчуваю - він.  Рак під камінь, я -- за ним. І тут рука застрягла.  Намертво! І повітря немає... На щастя,  хлопці  зрозуміли, щось не так і стрибнули за мною. Встигли, витягли. Відкачали.

  -- Пощастило.

  -- Мені так. А Ромці ні. Він стрибнув першим. І головою об камінь.  А ніхто одразу й не помітив, що його немає. 

     -- Співчуваю, -- вимовила Олеся.  - Ти вирішив, з автобусом може щось трапитися?

     -- Хто знає?!

 -- Взагалі-то я теж забобонна.

     -- Отже, у нас є щось спільне.

     -- Можливо.

      -- А коли ти закінчуєш роботу?

  -- За дві,... -- продавчиня усміхнулася, -- з половиною хвилини.