Савченко Дар'я. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Стіни старого замку знову навідала гостя. Її не зустріли шанобливим поклоном чи теплими привітаннями, а наріканнями та докорами. Ця суперечка починалася не вперше та здавалося слова ніколи не були почуті її співрозмовником.

Він знову звинувачував богиню в вимоленому роки тому бажанні.

- У мене було лише дві хвилини, щоб сформулювати бажання…

- У тебе були цілих дві хвилини, - перебила його богиня нерозважливо відмахуючись від повторюваних скарг. - І ті ти не використав вирішивши все за кілька секунд.

Вона зробила крок до стін. Давно розгромлених та хитких. Яскраві вітражі в вікнах давно замилилися та запилилися не граючи світлом, як колись. Зала здавалася понурою, якщо не мертвою.

Богиня невдоволено цокнула повертаючись до хлопця.

- От скажи мені, на що можна було чекати в такому місці? – запитала вона дивлячись на стелю. Люстри давно зникли та лежали десь у зарослому саду, як і все інше добро, що хлопець не міг врятувати від часу. - Воно тлінне. І години не треба, щоб осмислити таку просту істину.

Хлопець не здавався присоромленим чи враженим зауваженням. Він просто пропускав слова повз вуха та продовжував нарікати.

- Воно здавалося вічним тоді.

- Як і ті неприступні палаци, які лежали руїнами ще до того, як це місце звели?

- Вони були інакшими. - за слабкими запереченнями слідував лише безсердечний сміх.

- Вони були такими ж. – слова, як і сорок років тому не були почутими.

- Треба більше двох хвилин, щоб зрозуміти це. – зауважив він.

- Що ж, - богиня лукаво всміхнулася прямуючи геть. Напевно, ця розмова матиме більше користі, коли стіни нарешті впадуть, а вітражі полишать по собі лише брудні, бліді скерця. Хоча й тоді важко сказати чи визнає він, що сам занапастив себе чи продовжить нарікати на богиню неначе та сама запропонувала цей прокльно. -  Ти маєш вічність, думаю цього буде достатньо.