Матільда Брукс. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Годинники – моя пристрасть. Філігранні металічні елементи, довершені шестерні. В серці кожного механізму пульсує ритм життя, точно відбиваючи плин невпинного часу.

З першого в житті почутого цокання кухонного годинника я уже знав, чому присвячу своє життя. Розбирав і знову збирав, вивчав кожен механізм. Знав, де торкнутись, щоб його приручити. На перші подаровані кошти придбав власний годинник. Старий, кишеньковий. Його корпус приховував чисте срібло за темною поволокою. На кришці – витончене гравіювання: візерунок з виноградної лози й ініціали, майже стерті, але ще впізнавані: А. В. – такі самі, як і мої. Я відчистив його і повернув давно втрачену досконалість.

Існує повір'я, що годинник зупиняється при смерті людини. Мій не спинявся вже понад 150 років. Доки я дбав про нього й невпинно заводив, знав, що буду жити разом із порухом його стрілок.

Згодом відкрив власну лавку, один за одним оживляв занедбані механізми. Купував і випродував різні історії, закуті у циферблатах. Переїжджав із міста до міста, зберігаючи таємницю вічного життя. Та якось, вертаючись пізно додому, помітив у підворітні юного хлопа. Його худі плечі ледь втримували кволий, обтягнутий шкірою череп. У впалих очах жевріли останні миті життя. Малому ще бігати босоніж, ловити сонце і кричати на вітер, але тіло насилу вдихало повітря. Я глянув на власний годинник і знову на нього. Сьогодні був день, коли я вчергове мав завести безсмертний механізм…

• Як тебе звати?
• Андрій, – прошепотів він через силу.
• А прізвище?
• Верба
• А. В…

У мене було 2 хвилини, щоб востаннє завести годинник. Я попрощався з ним і вклав у крихітну хлоп’ячу ручку:

• Дбай про нього, як про власне життя.