Надія Данильченко. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У мене було 2 хвилини, щоб побачити його очі й зрозуміти: він мене впізнав!

За кілька днів мине 3 місяці нашої вічної розлуки, дорогий мій таточку. Нестерпно боляче усвідомлювати, що більше ніколи не побачимося з тобою, я не почую твій голос, ти не прийдеш і не подзвониш…

Та все ж щодня згадую 8 березня цього року. Цей день став для мене дивовижним!

Обласна лікарня. 100 км від рідного міста. Сьогодні 13-й день, як тато в комі. Стан стабільно важкий.

Вийшла з автобуса. Приємний морозяний ранок. Свіже чисте повітря. Сонце ніжно гладить моє обличчя.

Згадала: сьогодні жіночий день. Якби з татом було все добре, він привітав би мене першим. Як тепер не вистачає його погляду, його слів!

Ось маленька капличка. Людей навколо не помічаю.  У голові лише одне: «Аби мій тато жив!»

Зупинилась. Перехрестилась. Очі мимоволі сягають до неба. Там уся моя НАДІЯ і ВІРА:

• БОЖЕ, прошу тебе, бо ТИ ВСЕМОГУТНІЙ, ТИ МИЛОСЕРДНИЙ,

прости і помилуй нас. Прошу тебе, ГОСПОДИ, лише одне: хоч на мить, хоч на хвилинку побачитися з татом, хоч трішечки ще побути з ним…

Дрож проймає усе тіло, у голові паморочиться, сльози ллються, їх не втримати.

Палата реанімації. Важкохворі люди. Серед них мій тато – найрідніша, найдорожча людина у світі, моя підтримка і опора. Як я без нього?

Підійшла до ліжка. На мене дивилися сині-сині, мов волошки, очі, такі рідні, такі приємні! Тато вдивлявся у мене й плакав. Він мене впізнав!

У той момент я знову вкотре переконалась: ТИ є, завжди був і завжди будеш, наш СПАСИТЕЛЮ, МИЛОСЕРДНИЙ і ВСЕМОГУТННІЙ ОТЧЕ!

Дякую ТОБІ за останнє побачення з татом!