Що відбувається у темряві. Зражевська Наталія. Скелети у шафі

Кожен вбивця знає, що стріляти потрібно в голову, а особливо – якщо хочеш вибити дух з плюшевого ведмедика. Схопивши іграшкову стрілу, хлопчик опустив її на тятиву такого ж іграшкового лука. Жаско він заскочив у дитячу й вистрілив прямо поміж ґудзикових очей. Ватяна набивка поповзла назовні як каша з перекипілої каструлі.

  Відстрибнув і збив ногою перший ряд солдатиків, що підступалися рядами до нього.

  Потрібно встигнути!

  У піжамі він ступав холодними ногами та стежив, щоб не скрипів паркет. Укінці коридору височіла чорна шафа, з щілин звідти било пітьмою.

  Пожежні машинки враз зайняли коридор! Примарним світлом прорізав темряву поїзд і задзижчав старим гудком. Сміхотлива мавпочка вдарила в тарілки, заскрипіла головою, й ляльки потягнули до нього оббиті руки. Хлопчик кинувся геть, де на сходах його чекали кубики. Вони вишикувалися в літери.

  НЕ ВТЕЧЕШ.

  Ведмедики підбиралися ближче й зашаркали. Шу-у-х. Чорні намистинки-очі відображали запліснявіле місячне світло. 

  МИ ХОЧЕМО ТЕБЕ.

  У великому будинку панувала тиша. Нічна глухота підтягувала плюшеві лапи. Шу-у-х.

  Але ні! Хлопчик кинувся до билець та з'їхав вниз, зіскочив на ноги вправно й задерши голову, побачив іграшкові тіні, що маршували сходами. Коли ззаду за ногу його ухопила лялька-пальчатка. Щосили хвицнувши її, він вихопив ножиці, та одразу розпатрав від пальця до пальця. Затріщала роздерта тканина. Пальчатка все ще скалилася пришитою посмішкою. Часу немає.

  З другого поверху вниз зістрибнули солдатики на парашутах з кухонного пакета. Один з них в польоті звалився на фікус, але і далі намагався повзти, що аж тряслося у горщику листя.

  Гулко вдарив настінний годинник.

  Кубики падали зі сходинок все нижче, і нарешті зупинились.

  НЕ ДІЙДЕШ. Мить полежали та разом перевернулися набік.

  НЕ ДАМО.

  - Жах-Страх. - З годинника висунулася зозуля й похапцем вкотила назад у темний жар. - Страх-Жах. - Долинуло вже через глухі стулки.

  Зареготав мішечок сміху і весь затрясся.

  - Уха-ха-ха.

  ХОЧЕМО.

  - Ухо-хо-хо.

  Хлопчик завмер, з усіх боків рухалися чепурні ляльки, крокували солдатики, і машинки підвозили різноколірний конструктор.  

  А потім прийшов ранок.

  Яскраве сонячне світло закружляло пил по кімнатах. Загорнувшись важкими подушками, задрімав у кутку диван. Під вазами розтягнулися в'язані гачком серветки, а на підвіконні  спочивали трохи зів'ялі троянди. Тихо і мирно було навкруг.

  - Бо-м-м, - м'яко відгукнувся настінний годинник. - Бо-м-м.

  Полудень.

  У ванній працювала пральна машина.

  Бо-м-м. На столі – порожня ваза і порцелянова чашка з сервізу. Бо-м-м. Сонячні доріжки розкреслюють паркет. Бо-м-М. Навіть не риплять сходи.  Всі ведмедики стоять рівно на комоді. Плюшеві та м'які. Бо-М-М. Ляльки примостилися в шафі за склом, солдатики лежать під ліжком. БО-М-М. Кругом прибрано та акуратно.  

  Місяць спалахує отруйним зеленим, перемішується з гнилим синім. Перший шерех лунає в старому будинку, коли поволі озивається маршами другий поверх.

  У ящику на самому дні щось скрегоче картоном усередині.

  - У-у-у, - затягнув мішечок сміху.

  І:

  - А-ха-ха-ха.

  - Хі-хі-хі.

  Удар хокейною ключкою знагла розтрощив шестерню. Сміх одразу обірвався. Хлопчик кинувся вгору сходами, вихопив простирадло та накинув його на зайців з мавпочками, скрутив й влучно віджбурнув геть.

  Надувні м’ячики у смужку і в горошок скочили на нього, цілячись у голові. Тоді посипалися нові удари! – хлопчик сховався від них в комірчині. У темряві він намацав швабру, пальці вимазалися в пилу, поки він там нишпорив.

  Не вийшло. З щілини під дверима лилося тухле світло, тіні танцювали підлогою і все тяглися.

  - Ми х-х-хочемо тебе, - вистачило батарейки у ляльки. По той бік ведмедик натягував шнурок від кросівки.

  - О-о-о.

  Забили, загрюкали. Тремтіли двері, і будинком повз отруйний туман. Ведмедики в ньому скривлялися, ляльки скалилися осміхами. Позирали намальованими і вічними очима.

  Бо-м-м.

  Був ранок. Тихий і мирний. На столі стояв перев'язаний стрічкою в подарунковій упаковці, зелений динозавр.

  Бо-м-М. Опівночі.

  НАШ-Ш-Ш.

  ЗАВЖДИ НАШ.

  Темінь із шафи розпалювалася. Тільки б дійти! Лакована чорна, вона продавлював ніжками паркет.

  Х-у-х, лунало до самої ванни. Недобиті, скребли колесами машинки, конячка-качалка пробила головою стіну.

  Жах. Жах. Жах. Скелети завжди були в шафі. Вони сиділи там й командували усім і вся. Їх білі кістки випирали через дверцята, їх порожні очниці зяяли чорнотою.

  О-о-у. Хлопчик чув кістки, коли рвонув щосили через весь коридор. Встиг вхопитися в позолочені ручки, й шафа замовкла раптом. Тоді він розкрив дверцята навстіж.

  Весь будинок завмер. Ніколи не говори про скелети в шафі, це знав кожен. І скелети будуть жити вічно.

  - У мене в шафі живуть скелети, - сказав хлопчик, - от вони кістки. У багатьох прості шафи, а у мене там оселився жах. 

  Скелети тільки встигли клацнути щелепами й перетворилися на важкий попіл. Хлопчик обернувся і побачив кубики, які валялися позаду. Вони були намертво порожні, але все ще показували:

  МИ ХОЧЕМО ТЕБЕ.