Що відбувається у темряві. Орел Андрій

У маленькій, проте затишно умебльованій чернігівській квартирі сиділо троє: онук, дідусь та кіт. Останній лагідно муркотів, бо дідусева, помережана часом і важкою працею рука ніжно пестила його пухнасту шию.

         Що їм ще залишалося робити? Вечори проходять однаково, на дивані розлягається онук, показуючи всім своїм видом, що він тут головний, дідусь займає почесне місце у кріслі-гойдалці, його найулюбленіше, ну а кіт спочатку покрутить хвостом, а тоді ліниво заплигує до дідуся на коліна.

         - Чотири, - каже онук

         - Га? Не чую! - промовляє, більше до кота, аніж до онука дідусь.

         - Кажу чотири! - голосніше повторює, - уже чотири місяці нашу квартиру заполоняє темрява, - з сумом повідомляє онук.

         - Божечки, - плескає у долоні дідусь, - ніби й не багато, а як так подивитись, то це ж скільки часу, - задумливо промовляє дідусь.

         - Це справді багато? - з цікавістю запитує онук, аж підскочив з канапи.

         - Ну от дивись, - посувається дідусь у кріслі, а разом із ним і кіт, - чотири — це велике число? - запитує

         - Нууу, - протягує онук, - якщо чесно то не дуже.

         - А якщо я тобі скажу, що темрява править нашою квартирою вже 2922 години. Як це по-твоєму?

         - Скільки-скільки? - викрикує онук, кіт-бідолаха аж теж відкрив свої жовті очі, що нагадали світло ліхтарика.

         - Саме так, 2922 години. - повторює дідусь, - нічогенько так, еге ж.

         - А що могло б статися за цей час? - онук підсів ближче до діда і погладив маленькою ручкою кота, на що той приємно нявкнув.

         - Багато чого, мій любчику. Хорошого, дуже хорошого, і на жаль поганого. Так завжди буває, то щось добре стається, то не дуже, - зі смутком повідомляє дідусь.

         - А що могло б статися тут, у нашій квартирі? - не йметься запитати онукові.

         - Це залежало б від нас, і тільки від нас, - вдається до роздумів дідусь.

         Онук помічає, що дід про щось думає, адже він уже довго мовчить і невпинно покочується у своєму кріслі-гойдалці. Але ж що? Це питання ніяк не могло заспокоїти малого, а отже він вирішив поки залишити дідуся та зайняти своє місце на дивані. Коли дідусь буде готовий, він не чекатиме на запитання.

         - Ти там ще не заснув, любчику? - тихенько питає мене.

         - Ні, - кажу я втомленим голосом від чекання дідусевого продовження.

         - То добре. Піди глянь на столі свічку та принеси сюди, будь ласка, гляну хоча б сьогоднішню газету, - з надією промовляє дідусь.

         Малий зіскакує з канапи і біжить до столу по свічку. Може все ж знову почати цю розмову про темряву? Ай, будь що буде, спитаю.

         Онук поставив свічку перед дідусем, той обережно підпалив її сірником, чиркнувши об коробок і запах пчолиного воску миттю рознісся усією квартирою лоскочучи ніздрі.

         - Дідусю, а що ж тоді відбувається в темряві? - з засмученим виразом обличчя запитує онук, сподіваючись отримати відповідь.

         - Бачиш як мерехтить і танцює цей вогник? - загадково питає онука.

         - Нууу так, бачу.

         - Так само танцюють і кружляють у темряві ангели. Вони торкаються твого маленького плеча і ти відчуваєш ніби щось холодне впало на тебе.

         - Дідусю, це правда? - запитує онук. У його голосі відчувається недовіра.

         - Так, цілковита правда. Вони літають довкола нас, захищають і допомагають у ці складні часи.

         - То це і мама, і тато зараз тут? - зі сльозами на очах промовляє малий.

         - Так, вони завжди тут.

         Малий відвертається від дідуся. Його маленькі плечі здригаються від тихесеньких схлипувань.

         - Мамо! Тато! Якщо ви мене чуєте, якщо ви дійсно поруч, я вам хочу сказати дякую. Дідусь каже, що ви завжди зі мною, що ви ніколи не покидаєте мене, а особливо у темряві. Мені так страшно, я боюся, але кожну ніч я відчуваю, що ви поруч, бо мені сняться сни з вами, бо мені відчувається тепло навіть у найхолоднішу ніч, бо мені відчувається серцем, що ви є тут.

         Дідусь прикрив вологі очі долонею. Ніколи він ще не бачив онука таким. А потім помітив, що й кіт зник. Куди ж він подівся? Дідусь озирається навколо, аж раптом помічає, як той вже сидить біля малого, а його пухнаста голова притулилася до дитячої ніжки.

         - Бачиш, - каже дідусь. Вони тут. Вони завжди поруч.

Читати також


Вибір редакції
up