Що відбувається у темряві. Зимон Хейдес. Ліра та її монстри
– Виходь…
Голосний шепіт наче пил злетів у повітря. Нерівний знервований подих змішався зі стогоном старого будинку. У відповідь йому десь за стіною зашурхотів сусід. Ліра стояла навколішки біля власного ліжка, й заглядала у темряву. Зоряне світло ледь просочувалося крізь запотіле вікно, наляканий вітер вив у стріхах між шибками.
– Ну, виходь же…
Десь почулося бурмотіння радіо, а отже майже всі жильці розійшлися по домівках. Зволікати більше не було часу. Хтось мав увімкнути електричний щиток. Ліра встала, востаннє глянула на ліжко та відчинила двері. В коридорі не горіли лампи. Старі буфети, поламані велосипеди, комоди стояли понад стінами. Все це пахло старістю та пилом, і маленька Ліра ледь могла протиснутись крізь завали речей, які хтось зберігав про всяк випадок.
– То як хочеш. Я йду.
Дівчинка впіймала відблиск власних очей у розколотому склі. Неприємно. Біле холодне сяйво зірниць радше заважало, Ліра прагнула сховатися в пітьмі. Лишалося повільно рухатись уперед, аби не сполохати сусідів. Двері в їхні квартири були зачинені, проте попереду чулося неясне бурмотіння. Ліра пройшла трохи далі, оглянулася й помітила, наче щось нарешті покинуло засідку під її ліжком і тепер поволі ступає за нею. Та щойно світло очей осяяло невеличкий простір позаду, як невідома істота сховалася.
Ліра рушила далі. Холод побитого кахлю обпікав ступні. Все чіткіше бурмотів якийсь із сусідів поруч. Ліра обійшла комод, і за мить побачила його. Худорлявого чоловіка, що сидів спиною до дівчинки. Він порсався на підлозі, і Лірі раптом здалося, наче він одягнув на голову якийсь ящик. Вона швидко відвернула очі. Ящик шипів.
– Ненавиджу. – Бурмотів тихо сусід. – Покидьки, ненавиджу!
Ліра затримала подих і повільно прокралася повз чоловіка. Тінь ковзнула за нею, а сусід раптом замовк. Дівчинка почула, як він спочатку завмер, а потім зачапав там у пітьмі своїми капцями.
«Хоч би назад пішов, а не до мене», – подумки сказала Ліра, й одразу ж натрапила на іншого сусіда.
Той мовчки сидів у кутку і щось жував. Ліра замружилася, бо ж він не мав помітити світла. На секунду все навкруги затопило в’язкою тишею. А потім щось зашурхотіло, почувся голосний звук розірваного паперу, і сусід зачавкав вдвічі сильніше. Дівчинка спробувала його обійти. Тінь знову відсахнулася й сховалася.
Ліра поволі пройшла уперед, лише трошки підглядаючи дорогу з-під вій, а як вже другого сусіда не стало видно, подивилася собі під ноги. Вона стояла на подертих обкладинках книжок.
«Вся правда про…» – Прочитала назву Ліра. Далі текст обривався.
Щиток був уже не так далеко. Жильці ходили й розмовляли за дверима, співало про щось несправне радіо. Ліра прислухалася до нього, а далі оглянулася й побачила краєм ока ту саму настирну тінь, що кралася за нею весь час.
– Дарма ти… – зашепотіла дівчинка, й почала здиратися на стару шафу.
Якась обкладинка ковзнула під ногою та голосно впала. До неї озвалося жування й бурмотіння. Сусіди підбиралися все ближче.
Ліра не бачила їх, вона видко зістрибнула вниз, і ледь не наступила на щось довге, що огортало коридор. Воно зміїлося уздовж шляху, а на кінці виднівся чиїсь силует. Ліра подивилася на шафу. Туди вже ходу не було. Сусіди йшли позаду, гучно розбиваючи завали речей, і Ліра міцно стиснула долоні.
Щиток був уже зовсім близько. Сусіди не відставали. Вони перевалилися через шухляди, й поповзли слідом за Лірою, без зупину жуючи та марячи про щось. Дівчинка перестрибнула довгу штуку і раптом зупинилася. Світло очей вихопило силует жінки. На обличчі в неї не було очей, та рот виявився широко розкритий. Її довгий язик звисав до самого полу, а далі волочився по підлозі, наче та стрічка. Жінка відчула погляд на собі, заворушилася, і хвиля дрожі пройшлася по усьому її язику.
Ліра відступила, щоб її не зачепило, й почула дивне шипіння та голос сусіда.
– Сідай зі мною. Сідай, подивись…
– Ні. – Чітко відповіла Ліра і зненацька обернулася.
Тінь, що переслідувала її від самої кімнати, сахнулася назад та не встигла втекти від світла очей.
– То он ти який, мій підкроватний монстр.
Зовсім без страху вимовила дівчинка. Вона посміхнулася і простягнула руку до рубильника.
– Я упіймала тебе. Тепер знаєш, що робити.
Ліра подивилася на силуети сусідів. Жінка майже не рухалася, проте її язик повільно повз у бік дівчинки. Поруч з нею чоловік завзято жував лист паперу й капав слиною на підлогу. Інший сусід стояв зовсім близько і дивився на Ліру пустим екраном пузатого телевізора, що стирчав замість його голови.
– То ви дарма. – Сказала Ліра. – Адже це мій дім. Моя кімната. І моє ліжко.
Вона натиснула на рубильник, і лампочки замигкотіли в коридорі, яскраво обпалюючи світлом сусідів і невеличкого монстра, що слухняно сидів перед Лірою. Той на мить припав до ніг дівчинки а потім повернувся до сусідів.
– А значить і монстр – теж мій, – зазвучали зловісно слова Ліри, і знову в коридорі настала темрява.
Лиш крик трьох сусідів її розколов, та раптом затих, і ще сильніше засяяли білі очі у пітьмі.
– Ходімо, мій монстрику, почитаємо казки…
