Сергій Васильєв. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Я стояв в аеропорту, реєструвався на рейс, коли раптом помітив її. Вона стояла недалеко, у черзі біля входу на посадку — у світлому пальті та валізою. Серце вдарило в грудях із тією ж силою, як п'ятнадцять років тому, коли вона вперше сказала: «Я теж тебе люблю». Я пам'ятав кожну нашу розмову, її голос, запах шкіри, серпень, який не закінчувався. Здається, я так і залишився жити в тому літі, в тих днях, де ми були разом.

А тепер вона — тут. Випадковість? Чи доля?

Руки спітніли, серце вистрибувало з грудей.

Чи варто підійти? Стільки років минуло. У неї, можливо, сім'я, діти... щастя, про яке я навіть не знаю. А що як я просто вриваюся в чуже життя з чимось забутим, непотрібним? Та й що я їй скажу? Що не міг її забути? Що в кожних нових стосунках шукав лише її?

Я мовчки дивився як вона швидко просувалася в черзі та зовсім скоро могла зникнути з мого життя, як тоді. Я дихав так швидко, що здалося — почав задихатися. Ні, я не можу цього допустити! Раптом... раптом вона відчуває те саме, що і я? Раптом шукала мене? Я маю підійти або жалкуватиму про це все життя!

У мене було 2 хвилини, щоб наздогнати її. Заговорити. Спробувати все повернути.

—  Вибачте, — сказав я, пробираючись через натовп, — пропустіть...

Мені здавалося, що я перестав дихати. Я встигну.

—  Софія! — видихнув я.

Вона обернулася.

Та сама посмішка. Той самий погляд. Серце ось-ось вирветься з грудей.

—  Це я... Макс. Я весь цей час думав про тебе. Про нас. Я... я не зміг відпустити. Не зміг забути.

Вона мовчала. Вдивлялася. Пауза — майже вічність. А потім:

—  Вибачте... а ви хто?