Ярослав Тесоро. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

      Дві хвилини…  Незначний проміжок часу.

      Раніше саме так я і  думав. Не  помічав  його  вартості, допоки не зрозумів, що навіть одна  мить - то є незрівнянний  дарунок Бога, який будеш згадувати і цінувати  все своє життя.  Також я усвідомив, якими важкими і безмежними можуть стати  ті дві хвилини…

      А перед цим  була неймовірна  тиша, яка не віщувала нічого страшного, зоряна ніч і глибокий від виснаження сон..

      А потім - сильний вибух і ті найдовші, обпалені війною миті…

       В  країні  всюди  панувала війна, але і життя бігло своїм чередом: дім, діти, робота   і  стрес, який останнім часом все більше був присутній у моєму існуванні, наче надокучливий квартирант, якого вже здавалося не виженеш з власної оселі.

Але тієї ночі,  цей «наймач»  сидів тихо, як ніколи.

Невже  ніч нарешті буде спокійною?… 

Тривога  заволала  несподівано і по спині  пробіг холод.

• Знову! - промайнуло в голові.
• Діти!
• Негайно в укриття …

Вибух в кімнаті  старшої доньки остаточно прогнав сон. Тоді і почалися ті  хвилини, насичені митями страху і занепокоєння.

Перші секунди були як спалахи думок: як винести меншу дитину  з палаючої кімнати? Восьмий поверх, як це зробити?  Як спасти старшу, коли нас роз’єднав вогонь і заблокував  двері?

Це  були  найстрашніші і найвідповідальніші миті мого життя!  Неможливо  забути, як тремтячими руками спускаєш власну дитину і жінку  з верхнього поверху вниз, без страховки, і віддаєш їх в руки схвильованих  сусідів. Як сам перелазиш  через балкони, а потім біжиш  назад:  крізь дим, вогонь і нестерпну спеку, що обпалює тебе. Але  ти вже  не помічаєш нічого, бо там на допомогу чекає твоя рідна душа.  Як, незважаючи на сухість і гірко-солоний  присмак в роті, з усією сили зламуєш  двері, аби  врятувати  найдорожче.

У мене було лише  дві хвилини, щоб  діяти…

Найстрашніші  хвилини  мого життя.