Ткачук Софія. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

На два удари

У мене було дві хвилини, щоб врятувати собі життя. Кров стікала по губі, залишивши по собі солоний присмак, але я витерла її тильним боком руки, стискаючи барабанні палички так, що в суглобах хруснуло. Світло прожекторів різало очі, засліплюючи й змушуючи кліпати, та я не зводила погляду з барабанів. Шкіряні мембрани подивились на мене виряченими очима божевільного дідугана, неначе я вкрала у нього останній ковток віскі.

— Ну що, мадемуазель «я можу все»? — посміхнувся Жульєн, цей шрамований покидьок. Він підпалив цигарку, не поспішаючи, а тоді, зігравши з димом у кільце, кинув: — Дві хвилини. Якщо не вразиш, ти знаєш правила.

Ці правила ніхто не обговорював і не заперечував. Тут не було ані страху, ані жалю. Тільки барабани й натовп, який жадав джазу. Повітря підвалу було важким і густим, як патока, розбавлена попелом і тютюновим чадом. Стіни стискалися довкола, немов роззявлена паща старого дракона, що видихав залишки люті.

Перший удар палички об мембрану — і заряд пройшов крізь мене. Дві змії вп’ялися в шкіру барабанів і ритмічно застукали соло Елвіна Джонса.

Бас заповнював кімнату, хвилями б’ючи по грудях, хай-хет різав повітря, а томи гуркотіли так, ніби під сценою здійнялася буря. Змії живим звуком завились між ногами слухачів, сміливіше виповзли на столи й зашепотіли у вухо тим, хто думав, що ховається в тіні.

— Швидше! — гукнув хтось із натовпу.

Я не слухала. Удари стали важчими, швидшими, жорсткішими. Я вбила їх ритмом, зламала їхню впевненість, довела, що можу бути дикою і живою, коли всі хочуть бачити мене зламаною.

Світло згасло. Музика обірвалась, залишивши за собою важку, тягучу тишу. У цій порожнечі я почула, як Жульєн повільно заплескав у долоні. Його цигарка тліла останнім вогником у темряві.

— Вижила, — сказав він. І цього разу його голос не видавав ані крихти сумніву.