Софія Харик. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Надворі світило сонце так, наче воно дарувало життя. Та ж ні. Руки маленької дитини, що ще тільки недавно навчилася, як ними ворушити, тепер були холодними. Такими нестерпно-млявими, що навіть те, як сильно мати притискала їх до своїх грудей, не змусило їх зігрітись.

         Навколо все стихло, наче весь світ скрутив гучність на нуль. І дитя більше не плакало, ніколи не заплаче. У немовляти було дві хвилини, щоб ворухнутись і подихати, перед тим як його маму насильно змусять відірвати закляклі пальці від маленького непорушного життя. Але вже ніщо не могло його оживити і ніколи не зможе.

Ці дві тихі хвилин, що, наче лезо, розрізали неіснуючу насправді рану, боліли більше, ніж якби ця рана справді існувала, ніж якби вона стікала кровʼю у вічність. Можливо, було б навіть краще, якби все в цю секунду загинуло, замовкло і зникло… Назавжди.

Із часом сонце буде світити в справді добрі дні, а тиша не буде душити кожного в радіусі декількох кілометрів, наче ось-ось накине зашморг на мирне життя. Але лезо спогадів буде різати по-справжньому, і цей біль буде гірший, ніж якби ранили пів Всесвіту, бо навіть скільки б часу не минуло, ці рученята ніяк не зігріються.

Часом пронизливий  біль спогадів і тягаря безпорадності завжди є для декого гіршим, ніж нескінченна кількість ран від колючої дійсності.

Ті дві хвилини, що наче швидкий плин сторінок книги, перебирали тисячі варіантів кінця історії кожного. Усе ж вибір зупинився на цій родині. Через декілька років ніхто й не згадає, спомини затьмаряться, навіть у рідних вже висохнуть очі, та не у матері, де все буде марним, навіть життя.

Люди будуть щасливі, руки їх будуть гарячі, мов палаючі промені світла, навіть якщо такі ж промені зігрівали і Той день, іронічно нагадуючи всім нам, як важко  ходити під ними. Жити і не цінувати кожного дня життя. Унікального, неповторного, єдиного.