Прасюк Софія. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

У мене було 2 хвилини, щоб прочитати цей довгий клятий твір перед тим, як мене запитають про зміст. Всього 2 хвилини, щоб охопити всі сенси, мотиви, ідеї, думки… Всього 2 хвилини, щоб осягнути весь вимір літератури!

Слово за словом, сторінка за сторінкою… Я чула, як ніготь вчительки повільно шкряботить по злощасному аркушеві, на якому за алфавітом написані прізвища моїх однокласників. Кожен затамував подих, кожен намагався згадати стрічки тексту або бодай сфантазувати, про що там йшлося.

Я відчувала, як по спині тече піт, як горло почало пересихати. Вчителька обвела поглядом клас. Я вже не памʼятаю, чиє прізвище вона назвала, але від переляку я забула, про що щойно прочитала. Нервово перегорнула сторінки книжки назад, була за крок до істерики.

Один крик - двадцяток переляканих дітей. Комусь у журналі вимальовувалася напрацьована роками «двійка».  По тілу пробігли величезні мурахи - я була впевнена, що буду наступною, проте дві хвилини сорому й червоніння щік випробував на собі хтось інший. Тривога обійняла мене зі всіх боків, шепотіла всілякі препогані речі. Вчителька викликає на дуель не за списком! А я навіть не прочитала перший розділ.

Я підняла на вчительку свої ледве не заплакані очі. З-під своїх прямокутних окуляр вона дивилася прямо на мене. Здавалося, що саме в цей момент весь клас заполонила пітьма. Я чула тільки власне переривчасте дихання, свій скажений стукіт серця, відчувала на собі погляди однокласників. Мені хотілося зникнути, провалитися, втекти!.. Її уста вже були готові промовити моє імʼя - навіть не імʼя, а відразу гучне й пронизливе «два!», як тут… дзвінок.

• Запитаю тебе наступного разу.