Що відбувається у темряві. Роман Фещак. Знайома незнайомка

Холодно. Коли вже нарешті увімкнуть світло? Геть нічого не хочеться робити. Може, грілку поновити? Ні, все одно скоро ранок. Якось перебуду. Зрештою, майже добу витерпіли. Дасть Бог, вдень уже відновлять електропостачання. Кляті москалі! Якби міг, то давно вже б пішов на фронт захищати батьківщину, щоб духу не було їхнього смердючого на нашій землі. Але нащо в ЗСУ незрячого. Хіба піду в снайпери, тільки б варварські пики переді мною стояли замість мішеней.

Ще й морози вдарили на початку грудня. Краще б не приходили. Добре, що я під ковдрою й покривалом, а військовим, мабуть, ще гірше.

– Може, досить скиглити? Час братися до роботи.

Не зрозумів. Звідки звук?

– Невже забув? Наче недавно зустрічалися.

– Мамо, то ти? Не жартуй так зі мною.

– Ні. Не мама і не бабця, не кохана дівчина, проте гарна подруга.

– Спробуй ще, а я тут поряд присяду, бо втомилася, поки всіх обдарованих обійшла. Звичайно, мої сестри також не мають часу вдосталь виспатися, але мені, як старшій, завжди найбільша кількість дістається.

Тут я оторопів. Якась незнайомка пробралася в наш дім. Вмостилася біля мене, наче на власне ліжко, ще й загадки загадує. Я підвівся на ліктях і спробував ухопити нахабу рукою. Промах. Ще одна спроба. І ще. У відповідь почувся легкий сміх та оксамитовий голос:

– Що ти робиш? Може перестанеш бити повітря? Тут і без твоїх помахів прохолодно. Краще б зметикував швидше і взявся до роботи. Знаєш скільки в мене таких як ти.

– Ну і хто ти така? – не витерпів я й закричав ледь не на всю хату.

Почулося важке зітхання:

– Одна-єдина підказка:

Я знаю, що немає темряви без світла,

добра без зла на світі також не буває.

Моє призначення, щоби душа розквітла

та передала всім красу, що відчуває.

– Мелодійно процитувала незнайомка. – Впізнаєш рядки?

– Щось схоже я вже чув. Стривай, це ж мої рядки!

– Ну-у-у?

– Е-е-е, ти моя муза?

– Так! Нарешті! Тепер, коли контакт встановлено підіймайся з ліжка й нумо творити, бо геть пропадеш серед своєї ліні й апатії.

– Я не лінуюсь! – спробував обуритись я. Та справді розумію, що давно не писав віршів. То холодно в хаті, від чого пальці дубіють і неможливо набирати текст на клавіатурі. То ніколи, бо доки є світло, хочеться якомога більше зробити і якось не до поезії. То залізу під ковдру, мов ведмідь у барлогу й носа не хочу показувати. Ото як тепер.

– Знаю, про що ти зараз думаєш. Але ж ти хочеш допомогти своєму народові у боротьбі проти загарбників?

– Так! – рішуче відповів я. – Навіть ціною власного життя. Але що я можу зробити? Незрячий хлопець, що лише й уміє писати вірші.

– А хіба цього мало? – з образою в голосі відповіла гостя. – Поезія та пісня — це крила й вільний степовий вітер, що скеровують націю до цілі. До свободи. До перемоги. Ти навіть не можеш собі уявити всю силу писемної творчості, якщо вона створена щирою душею. Кожен рядок, кожна літера є частинкою скарбу, що передалися від предків. Мова — твоя головна зброя у цій боротьбі. Користуйся нею мудро й на славу козацькому роду.

– А ти вмієш мотивувати.

Знайома незнайомка лише дзвінко засміялася у відповідь:

– Такий у мене талант. Навіть ранкова муза не може так, як я. Знаєш, скільки необхідно вмінь, щоб прогнати сонливість і змусити обдарованого взятися за написання нового твору? Навіть у мене бувають невдачі. От ми з сестрами й підтримуємо одна одну. Наймолодша зранку закладає насінинку натхнення, середня протягом дня розгладжує ідеї й думки, мов листочки й пелюстки. Далі я спонукаю до дій, щоб бутон розцвів, допоки все не вивітрилося з голови й наші старання не були марними. Інколи рухаємося в протилежному напрямку. Починаємо з ночі й аж до вечора, Залежно від того, як письменник розміщений у графіку.

– Ого! То у вас ще й графіки є! Цікаво. Можеш ще щось розповісти?

– Нема часу. Та й все одно ти зрештою забудеш про цю розмову. Залишиться лише блідий спогад, що згодом розвіється. Зате на згадку ми завжди залишаємо вірші.

– Шкода. Хоча, можливо це й на краще. Яка різниця, як працюють музи, Головне, що ви є і не забуваєте про нас. Що ти там говорила про новий твір?

– О! Це вже по-нашому. Сідай за ноутбук! Допоможу почати, а далі вже сам, бо заговорилися ми з тобою.

З такою наполегливою панянкою важко сперечатися, проте обіцянку вона виконала як завжди – на відмінно. У мистецтві головне — почати, а далі лише підхопити потік і віддатися його глибині. Одразу й тепліше стає на душі.

Ось і ранок. Що там мені посеред ночі нашептала муза?

Пробач, Вкраїно, що не плачу,

бо очі висохли мої,

та серденько болить як бачу

сплюндровані міста твої.

Пробач, лебідко, рідна нене,

не маю більше сил тужить,

та знай, що я заради тебе

готовий до кінця творить.

Пробач, матусю, рідний краю,

не можу тілом боронить,

тому в поезії благаю