Що відбувається у темряві. Мирилай Морр

Сьогодні, як і вже декілька місяців поспіль, через відключення світла, мені видалась нагода і достатньо вільного часу аби піти до лісу. Тож з масляним ліхтариком у руках, що розтинав темряву, ніби кинжал, я побрів по витоптаній за останні декілька місяців стежинці.

Зазвичай було достатньо тільки увійти в ліс, як починав відчувати якусь казкову атмосферу… Робив перший вдих - у голові паморочилось від запаху сосен, вологої трави та свіжості…Другий- починала огортати невідомість…Проте зараз щось ніби змінилось, хоча спочатку  я й не звернув на це особливої уваги, а пішов на свою улюблену місцинку біля дерева.

Як тільки мені вдалось зручно вмоститись, опершись спиною об сосну, біля мене казна-звідки з’явився дідусь. На вигляд він був середньго зросту з сивою, майже білою, як сніг, довгою бородою та вусами, по-чудернацьки одягнений сорочку з мішковини та штани з якогось невідомого мені матеріалу, на дотик дещо схожого на шовк . Поки я розглядав лісовика, він часу не втрачав і, присівши біля мене, завів розмову: “Ти, юначе, сьогодні до лісу краще б не ходив. Вертай додому, доки є можливість. Чорні діла тут кояться”, - але договорити він не встиг, бо його перебило гучне “кар” ворони та тріск зломленої під нею гілки, змусивши мене відволіктись. Та коли знов став шукати очима діда, його вже не було видно, наостанок він залишив для мене сувенір - срібний гребінець, який я поклав у кишеню.

Чудернацьке застереження, що здавалось лише вигадкою, не змогло справити на мене занадто велике враження, та все ж посіяло в душі занепокоєння, тому я вирішив швиденько оглянути місцевість просто заради свого спокою.

Ніби нічого не змінилось, все як завжди, окрім тиші, що для цього співучого лісу була наразі якоюсь дивною… Ось це вже лякало. Тиша ніби давила на мізки, змушуючи прислухатись до найменшого шурхоту. Це дало мені змогу почути ледве вловимі звуки пісні, яка лунала десь досить далеко.Мабуть, відстань і послугувала причиною того, що я не звернув уваги на ці звуки раніше.

Пішов на голоси, що зачаровували мелодійністю та гармонійністю звучання…Невдовзі  побачив мерехтіння величезного багаття на узліссі, навколо якого дівчата кружляли в хороводі. Проте це видовище було ані краплі не схоже на той танок, який ми всі водили у дитинстві. Ці діви, вбрані у щось схоже на червоні плащі, рухались шалено швидко, рвучко, дико,а подекуди навіть хижо.

Їх голоси,які аж пробирали до мурашок, заворожували настільки, що я не міг навіть поворохнутись! Вони створювали іскри, що розтікались током по тілу та віддавали пульсацією в ритмі музики. Здавалось, навіть моє серце билось в унісон такту, який незнайомки відбивали якимись чудернацькими музичними інструментами, дещо схожими на шаманські бубни; легені наповнювались запахом розпашілого хліба та духмяного печива.

Хотілося роздивитися самих дівчат, тож  наважився підійти ближче, чим явно налякав всю цю дивну ватагу, адже всі вони раптово зупинились, повернули обличчя і дивилися на мене, ніби з подивом вивчаючи. Тільки тепер я побачив, що насправді кожна з них була одягнена в якусь подобу спідниці з рудого лисячого хутра, та в непристойно короткий хутряний топ, який ледве прикривав їх груди під час дикого танцю.

Їх зовнішність взагалі приголомшила: загострені вилиці та вушка, схожі на ельфійські, величезні очі, погляд яких наче просочувався у кожну клітину єства, зазираючи в саму душу… Шкіра якогось зеленуватого, нехарактерного для людей, відтінку, а на спині вона взагалі була прозорою. Це були мавки –лісові німфи! Міфічні створіння, про яких колись читав легенди та зустріч з якими не віщувала нічого доброго пересічному парубкові.

 Одна з них все ж таки підійшла до мене, простягнувши  вперед руку і хитро примруживши очі.Наче в гіпнотичному стані торкнувся до неї: шкіра була м’якою, наче пелюстка тендітної квітки, а чорне, як темрява, що нас оточувала, волосся спадало на плечі, вибившись з хитромудрої зачіски на голові. Повільно, вона нахилилась до мене й прошепотіла:“Не бажаєш потанцювати, принце?” Звабившись такою красою, я не міг не погодитись, тож в ту мить мене завертіло в тому ж ритмі, в якому лісові панянки рухались до цього. І це було…дивовижно! Ти ніби провалюєшся в якусь ейфорію, даючи волю всьому тілу. Кожен мій рух вторив руху красуні, з якою ми злились у танці воєдино. Руки дівчини досліджували моє тіло дотиками, кожен з яких наче п’янив ще більше.Дивно, що я,мовзаворожений, робив те саме, мандруючи пальцями по її шкірі.

Зовсім споночіло…Коли стерті в божевільному танці  п’яти почали кровоточити, а спів перетворився  в горлі на хрип, до мене прийшло розуміння жаху всієї ситуації!Жах ураз пронизав підсвідомість: не можу зупинитись, що б я не робив! Мої ноги продовжували танцювати, хоча тіло було повністю виснаженим. Тоді  гарячково став згадувати усі легенди про мавок, що мені читала мати в дитинстві…Пригадав одну підказку : треба встромити мавці у волосся гребінець. То от для чого мені лишив його дідусь!..Можливо, не дідусь то був, а чугайстер? Він намагався застерегти мене від зустрічі з мавками, плануючи вдало на них полювати! А я завадив йому, сам того навіть не підозрюючи, безконтрольно піддався спокусі невідомим!

Встромивши прикрасу у кучері дівчини, з якою танцював, я знесилено впав, а мавки, злякавшись, що зненацька  втратили вплив над моєю свідомістю, побігли в різні боки, адже тепер я міг дійсно завдати їм шкоди, якби в мене були сили. Однак їх не було, тож останнє, що промайнуло перед моїми очима перш, ніж провалитися в сонне небуття - обличчя чугайстра, що присів коло мене і почав цілити кілками, виточенними з дерева, у дівчат.

На ранок прокинувся я вже вдома у своєму ліжку. У мене нило від болю все тіло, тож вирішив не вставати, але окинувши поглядом кімнату побачив, що поряд зі мною лежав гребінець…Той самий, що я напередодні залишив у волоссі таємничої мавки.

Не в силах поворухнутись, щоб його дістати, я знов провалився в приємний сон…