Що відбувається у темряві. Долівець (Медіна) Христина. Наодинці з темрявою

Вона лежала на підлозі, відчуваючи нестерпний біль в області сонячного сплетіння. А це і логічно! Втома переповнювала тендітне жіноче тільце, іноді виходячи вихором нікому не помітних сліз. Поряд в маленькій люльці спала дитина до рочку. Чоловік від народження сина стримує ворога в найгарячіших точках держави…

Але зараз вона не плакала. Сили скінчилися на стільки, що залишили здатність лише  нерухомо спостерігати. Її погляд важко пересувався з  вікна до вікна, з даху на дах, а потім майже зник в глибинах власних почуттів. 

Темрява заповзала в кімнату, охоплюючи своїми лякаючими руками знайомі та улюблені речі. Все змінювалося… Тонуло в невідомості та нездатності контролювати. Зникало…

Гостра біль знову пронизала сонячний лотос, від якого зостались лише подерті пелюстки. Страх тягучим та холодним ланцюгом стискав легені, і віддавав тяжким каміннем в шлунку. Думки цькували та розривали свідомість на шматки. 

«Я не можу… просто більше не витримую… Як впоратись зі шквалом сумнівів і тотальною відсутністю опори? Як подолати жахіття, що вимальовує фантазія? Де знайти сили, щоб знову стати міцно і впевнено на ноги, вдихаючи морозне повітря не половиною легень, а на повну? Як це, радіти всім своїм єством? Я не пам’ятаю… Ці тягучі місяці війни вкрали мою здатність сміятися… Все на що я здатна тепер, після Бучі, Херсону, Маріуполя і Дніпра – просто підняти в гору один куточок губ, який пронизаний відчаєм та болем.

Знаходитись поза новинами – лячно, та бути в них ще гірше. Знання реалій  ранить набагато гостріше, ніж розмиті уявні образи.   Серце не має пропускати крізь себе такі хвилі болю та розпачу… Воно ж створене для кохання…» 

На цих словах вона різко зупинилася. 

«Кохання… Боже! Як давно ми не бачилися і не були поряд… Без зайвих дурнуватих бажань про побачення чи кіно… Так! З одного боку стосунки з чоловіком стали в мільйон раз міцніші, бо тепер їх насичує якась раніше невідома духовна сила. Зв’язок, який золотими нитками поєднав двох людей на фоні смертельної небезпеки. Він, своєю незламністю, утримував свідомість бід божевілля і надихав на віру в майбутнє.   Та з іншого, ми не торкалися одне одного так довго, що майже забули, що таке ласка…»

Шкіра стала закам’янілою,  грубою, твердою. Не здатною до легкості та ніжності. Вона забула відчуття безтурботності, бо стільки місяців вимушена була відкладати особисте заради колективного. Бути сильною та сміливою, щоб створити панцир, який рятуватиме від горя.

Спина взяла весь важкий тягар відповідальності за дім, синочка, чистоту, безпеку буденного життя, їжу… Той, що і вдвох нести нелегко, але ж обставини перевіряли на витримку і здатність зберегти життя там, де його так надмірно намагались знищити.  В цьому був людський та громадський обов’язок.  Материнський та дружинний… 

Відкрила очі. Тиша і темрява. Навіть небо сьогодні безжально чорне. Жодної зірочки.  Кімната зникла під навалою відсутності світла. Подивилась на годинник. Ще три години до включення.

Втомленими напруженими рухами вона встала і підійшла до вікна. Нічого. Чорний настил сховав в собі навіть чіткі лінії будівель. Все злилося в одноманітну непроглядну порожнечу. Вона довго вдивлялася в ніщо, намагаючись зрозуміти суть цієї істоти. Подумки питала, що несе їй та всім іншим ця нездатність бачити. Що приховує за собою безнадійне затемнення?

Аж тут, в одному із вікон з’явився крихітний вогник. Свічка, це точно! «Значить, там хтось є! Той, кому зараз дуже потрібно відчути тепло». Вона підійшла ближче до скла, що аж відчула власний подих. «Там є люди…» - промовила вона пошепки. «Ми всі наче вихідці з печери Платона…» - подумала вона,  і помітила, як ще одне віконце спалахнуло яскравим жовтим сяйвом. За декілька хвилин таких квадратиків з’явилося в десятки разів більше. Очі стали вологими від неочікуваного щастя, адже втомлена душа відчула підтримку.

«Якщо мені так важливо знати, що я не одна, то може хтось так само дивиться на моє змертвіле вікно… Слід подати знак… Сказати, що я тут і жива!». Тоді вона стрімкими та плавними рухами опинилася на кухні, схопила свічку та сірники і в один естетичний жест осяяла кімнату. Очі радісно зустріли м’яке світло, і на декілька секунд вона застигла в нерухомості.

«Світло в моїх руках…» - повільно промовила вона сама до себе. Тоді знову повернулась до вікна і підняла його вгору, наче хотіла, щоб всі побачили. Аж тут, досить несподівано вона звернула увагу на власне відображення. Розмитий, загадковий образ посміхнувся у відповідь. Очі заблищали жовто-червоним відтінком.

«Світло в моїх очах…» - розуміючи значно більше, прошепотіла вона. 

Прислухалася. Син дихав так щедро, не жалкуючи повітря, що здавалось, аж насолоджувався своєю дитячою свободою. Він був вільний від прискіпливих думок, від суджень чи висновків. Він не залежав від світла, чи тип паче його відсутності. Все, що йому потрібно - було завжди поруч. Мама та її любов. Інше не мало значення. І поряд з ним вона відчувала себе сильною. Зараз, у свойому синові вона вбачала наймудрішу істину сьогодення: живи заради коханих. Сяй заради коханих! Адже війна стерла вік егоїзму і відкрила двері в нові версії нас самих. І тут мова не про занурення чи розчинення, а про силу, яка допомагала встояти. Жагу до сумісного буття, яке тепер виглядало прозоро чистим, позбавленим матеріальних прикрас.