Оля Носік. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Життя за 2 хвилини

Я знаю, що помираю. Моє старе тіло лежить важким вантажем на рипучому лікарняному ліжку. Ледь дихаю, перед очима пливе, у роті пересохло. Серце повільно завершує свій вік. Тук-тук, тук-тук. Незабаром його огорне тиша, а мене — невідомість і забуття.

Таймер. Я бачу, як спливає мій час, секунда за секундою.

У мене лише 2 хвилини, щоби попрощатись із цим життям, яке блискавкою майнуло поперед очима й розтануло.

Перебираю в думках свій шлях. Як багато всього відкладав на потім. На ніколи. Кожна захована під буднями мрія, кожна забута поміж справ обіцянка, кожне зраджене бажання лягають важким вантажем на груди. Вдих вартує шалених зусиль.

Першу хвилину я згадую дитинство і школу. Тоді час тягнувся, мов жуйка, що прилипла до підошви. Які чудові, безтурботні та насичені були ті часи. Батьки були живі. Тоді і я відчував життя, знаходячи в кожній миті щось нове й чарівне. Здавалось, магію можна було відчути фізично, побачити диво в Новорічну ніч, торкнутись мрії кінчиками пальців.

У роки студентства час почав прискорюватись, закручуватись у димні спіралі та тонути на дні пляшки. Більшу частину життя я промчав лишень за 20 секунд. Чому місяці проносились, наче день? Я кудись біг, постійно поспішав, запізнювався та все одно нічого не встигав. Боявся зупинитись. І де я тепер? Лежу на фініші, завершивши свій забіг, ледь дихаю від втоми. Я програв. Моїм п’єдесталом стане гранітна плита.

Якби я тільки міг повернутися назад, я б усе робив інакше. Смакував миті, повільно пив каву на свіжому повітрі, частіше обіймав рідних.

Яскраве молочне світло заповнило простір. Легкість, я підношусь вгору. Ангельський голос лунає, наче звідусіль:

— Симуляцію завершено. Експеримент «Випробовування смертю» пройшов вдало. Мотивація клієнта виросла на 88 відсотків.

Я зрозумів: те життя було лише іспитом.

Тепер на мої плечі ліг ще більш непосильний тягар другого шансу.

Ніхто не знає, чи бувають треті шанси…