Що відбувається у темряві. Данилишин Марія
Звичайний ранок, нічого особливого: кава в ліжко, теплий поцілунок і ніжні обійми. Він торкнувся її округлого животика, щось шепнув маленькому дитятку і усміхнувся сам до себе. А вона гладить його волосся і не вірить досі своєму щастю… Щира любов переповнює її серце – вона дуже щаслива поруч з ним. І хоче прожити з цією людиною усе своє життя…
Звуки сирени знову сколихнули все навкруги. Божевілля московітів зашкалювало. Одна за одною, наче граючи в «Доганялки», снували небо ракети, своїм грізним свистом попереджаючи про руйнівну силу.
Бабах! Незліченні уламки, осколки, бетонні крихти посипалися, залишаючи велетенську пробоїну в будинку. В будинку?! Там же є люди! Звичайні люди!..
Були… А тепер там руїни і темрява. Бетонні плити закрили все і всіх від світла та виходу. Порох перемішаний з вогнем і кров’ю, з повітрям і слізьми, з криком і вічним мовчанням… Суцільна тьма під багатотонними завалами накрила всіх не обираючи: малий чи старий, бідний чи багатий, святий чи грішний. В непрогляднім мороці хрускали кості, лунали слова страху, відчаю, молитов. Хтось шепотів імена найрідніших, чиясь злість виливалася лайливими словами, а дехто в панічній атаці бився в конвульсіях, поки не падав знесилений і ледь живий в темному задушливому просторі. А десь там, під важелезною стіною, в суміші непоєднуваних речей лежать вони, безмежно закохані і надзвичайно щасливі разом. Лежать нерухомо. Він прикрив її собою, обійняв кохану, сподіваючись врятувати хоча б ці найдорожчі два життя. Та марно. Усіх трьох поглинула вічна мовчазна темрява. І їм уже байдуже на сльози, крики, благання і молитви. Вони поруч і були разом до кінця свого такого щасливого, але так раптово обірваного життя…
Спочивайте з миром.
В пам'ять про трагедію в Дніпрі 14.01.2023 р.
