Що відбувається у темряві. Олена Коваль

«І чим я тільки думала? Як можна було забути зарядку дома? Ще й не зарядити павербанк?». Така думка промайнула у мене в голові, коли я поверталася з роботи додому темною вулицею, яка була не освітлена. Вуличні ліхтарі були вимкнені, а тьмяне світло від свічок у вікнах будинках не надто рятувало ситуацію.

Це була восьма вечора і єдине моє бажання на той момент було лягти спати. Я навіть не хотіла вечеряти. Та й сенсу я у цьому не бачила, оскільки довелося б шукати свічки навпомацки, тому що телефон у мене був розряджений.

Падав сніг з дощем, і я відчувала пронизливий холод, який пробирався мені попід куртку. Я обхопила себе руками, щоб якось зігрітися, але це не надто допомагало.

Сніг, дощ та темрява. Це було єдине, що мене оточувало. Людей на вулиці я не бачила. Воно й не дивно. Хто у такий час та й погоду буде гуляти вулицею?

Ця гнітюча тиша у перемішку з темрявою, що нависла наді мною, та звуком вітру, який нагадував виття вовків, змушували мене відчувати якийсь неспокій. Тож я пришвидшила свій крок, щоб нарешті опинитися дома, закутатися у коцик і лягти спати.

З такими думками я йшла додому, коли раптом побачила збоку якийсь дебелий силует. Боковим зором я побачила, як він почав йти за мною, що мене дуже стривожило, тож я пришвидшила свій крок. Пришвидшився і силует. Не на жарт злякавшись, я почала бігти, чуючи як за мною також біжать і гукають мене на ім'я, що мене ще більше налякало, коли раптом я посковзнулася і впала на мокрий сніг.

Я відчула як підвернула ногу, оскільки мені було складно підвестися. У паніці я повернулася назад. Перед собою я бачила темряву, а у ній силует.

-Не підходьте ближче, а то я буду кричати! — вигукнула я. Хоч розуміла, що моє попередження не надто допомогло б.

Я вдивлялася у темряву, намагаючись розглянути бодай щось, однак за секунду замружила очі від разючого світла ліхтарика телефону.

-Мар'яно, ти чого. Це ж я. Сергій.

Я розплющила очі й побачила свого сусіда, який жив поверхом нижче. Чоловік стояв переді мною з простягнутою рукою.

-Це не надто допоможе. Здається, що я підвернула ногу, коли тікала від тебе, — ніяково відповіла я, а тоді похитала головою, дивуючись своїй же фантазії.

Сергій стурбовано подивився на мене. Тоді ж підійшов ближче і допоміг мені підвестися.

-Чому ти втікала? Я ж гукав. Через мене ще й впала, — з провиною говорив чоловік.

-Та надумала казна-що. Коли темно, і не таке ввижається. Хто ж його знає, що у темряві може відбуватися. А у мене ще й телефон розрядився, — відповіла я, притримуючись за руку Сергія.

-Це ти просто серіалів передивилася, — сказав чоловік, дивлячись на мене. У його очах я бачила маленькі вогники. — Ходімо. Я допоможу тобі добратися додому і чаєм пригощу. Як-не-як ти через мене впала.

-Але ж у нас за графіком відключень немає електроенергії. Як ти чай зробиш?

-Не біда. На газі воду нагрію, — сказав Сергій і усміхнувся. Я помітила, що у нього досить гарна усмішка.

Ми обоє повільно пішли у напрямку нашого будинку, розмовляючи на різні теми. Я не відпускала руку Сергія, а він і не заперечував.

Опинившись у його квартирі, ми з Сергієм знайшли свічки. Тоді ж чоловік поставив чайник та заварив чай з м'ятою. Сергій також дав мені свій павербанк, щоб я змогла підзарядити телефон.

Сидячи на кухні й п’ючи чай, я відчула спокій та затишок і мені не хотілося нікуди йти. На певний час стало тихо, і ми з Сергієм дивилися одне на одного. Тоді ж він поставив свою руку на мою й усміхнувся. Усміхнулася і я, відчуваючи тепло у себе на душі.