Що відбувається у темряві. Климчук Оксана
Четверта ночі і я залишила всі спроби заснути. Добре, що після півночі настала субота, а не понеділок. Новини, в перемішку із спогадами, крутять хороводи в моїй голові і хочеться, щоб швидше настав світанок і сонячне світло розсіяло тривожні думки.
По третьому колу гортаю стрічку в facebook, яка ніяк не оновлюється: інтернет зник ще ввечорі. Моє кошеня, яке по-трохи перетворюється на добре вгодовану кицьку, спокійно собі спить біля мене на ліжку і йому не заважають мої метання. Зараз і не скажеш, що я знайшла її на вулиці. Точніше, примітила.
Просто йшла собі додому по безлюдній дорозі і здалеку побачила щось, схоже на кошеня. Підійшла ближче і сталося те, що вирішило майбутнє: наші погляди зустрілись. Думаю, в цей момент вона мене обрала. Я хотіла вже йти далі, але маленьке сіре створіннячко побігло за мною і мені нічого не залишалось, крім як забрати його з собою.
Я розмістила в мережі оголошення, щоб знайти власника (якщо такий був), або віддати в “добрі руки”. Ніхто не відгукнувся і мої руки були змушені стати добрими.
Разом ми пережили кілька переїздів, кілька подорожей і кілька пригод, а зараз цей адепт стоїцизму, закручений в рогалик, дрімає поруч. А я не можу. Все сподіваюсь, що з’явиться зв’язок і вдасться заглушити свої думки новим потоком інформації чи хоч фільм якийсь подивитись. І чому в мене руки не дійшли щось завантажити раніше?
Виходжу на кухню попити води. Темрява повністю захопила місто, тільки поодинокі цяточки-зірочки де-не-де поблискують. Ніяк не можу звикнути до того, що вночі на моїй вулиці вимкнені ліхтарі. Раптом, в кишені вібрує телефон – з’явився інтернет. Треба ж.
Мружачись, намагаюсь прочитати сповіщення на екрані: запрошення на подію від знайомої, яка працює в міській бібліотеці. Майстер-клас із виготовлення ляльок-мотанок із благодійним внеском на потреби ЗСУ. В неділю.
О, це завтра. Давно її не бачила, треба йти. Забагато часу я останнім часом проводжу в своїй голові замість того, щоб жити.
Повертаюсь до кімнати: сірий клубочок досі спить на краєчку ліжка. Обережно залажу під ковдру і влягаюсь поруч.
Мабуть, буде цікаво мати таку річ, зроблену своїми руками… Чи, як подарунок комусь. А матеріали з собою чи там будуть? З чого їх взагалі роблять? Треба тільки нитки і тканину чи ще щось?...
“Розпитаю її, коли настане ранок”, – вирішила я і сон, нарешті, забрав мене в свої обійми.
