Що відбувається у темряві. Олександр Пилипчук

У вікні тютюнової крамниці видніла штучна різдвяна ялинка, досі прикрашена гірляндами та іграшками з блискучого паперу, вже почала припадати пилом. З-під зеленої глиці деінде виднілись цукерки та мандаринки, що висіли на нитці, схоже вони тут ще з Нового року, і власники магазину забули про них. 

Дарина знайшла уламок стіни, спробувала підняти, проте з першої спроби вона змогла лише подерти до крові руку, зціпивши зуби, наступна спроба була вдала, жінка віддала останні сили, щоб замахнутися та жбурнути уламок у вікно крамниці. Скло розлетілося в сторони, один кусень пролетів біля її лиця, злегка його торкнувшись, але до нестями голодну жінку це не переймало, вона бачила перед собою мету. Вижити. Знайти їжу, щоб вижити самій, хоча швидше за все її хвилювало те, що може втрати частинку своєї плоті, свого сина, який вже два дні, окрім скибочки хліба, нічого в роті не мав. 

Холодний вітер, що дув із моря, пробрав до кісток; зуби цокотіли. Дарина зібралася зі силами, залізла в середину крамниці, згребла до кишені декілька цукерок «Корівка», та от мандарини, які, хоч ще й висіли на ялинці та з вулиці мали гарний вигляд, виявилися зіпсованими. Збираючись повернутися, вона побачила декілька скручених цигарок. Присівши на стілець, Дарина знайшла в кишені сірники та підкурила одну з них. Дим потрапив до легень, окупувавши кожну клітинку цього органу. Вона вперше у своєму житті курила. Хоч і не знала, як правильно вдихати, і горло вельми дерло – кашель розходився на всю крамницю, проте вона продовжувала втягувати у себе тютюновий дим. Зараз це були ліки, своєрідний канабіс, антибіотики, заспокійливе -  все що завгодно, аби тільки трохи відірватися від цієї реальності. Посеред напівзруйнованого міста, ховаючись від бомб, вона на мить відчула спокій. 

Даринка, дівчина двадцяти шести років, із сином на руках, жила щасливим життям. Якби вона знала, що опиниться в епіцентрі бойових дій, буде вимушена боротися за кожну краплю води, вона б ніколи не приїхала на цю кляту землю. Мама дівчини, Марина Анатоліївна, молила, ридала декілька ночей, готова була оплачувати навчання в  Полтавському університеті – двадцять тисяч гривень за рік, що для них було чималою сумою, тільки щоб єдина дочка не їхала вступати до Маріуполя, все-таки за декілька десятків кілометрів війна. Даруся ж хотіла поїхати з Полтави, їй було байдуже куди, хоч на край світу, вона мріяла про самостійне життя, про ковток свободи, мріяла вирватися з-під материнського контролю. Війна її не турбувала, війна була десь там.

На другому курсі навчання в університеті зустріла хлопця. Сирійський курд Бахлул зробив її найщасливішою дівчиною на усій планеті Земля. Навіть матір, яка була православною вірянкою і ярою противницею змішування “міжрелігійної” крові, не змогла повпливати на рішення доньки. Не прийнято так у християн, що скажуть люди. Сором на все місто. Жінка змогла прийняти зятя лише з народженням Даміра, онук настільки її розчулив, та й дочка була щаслива, що та примирилась із зятем мусульманином. Так і жили, Марина Анатоліївна – в Полтаві, а Даринка з Бахлулом – у його квартирі в Маріуполі. Дамір помалу підростав. Їх щастю не було меж. 

24 лютого 2022 року. День, який перевернув життя на сто вісімдесят градусів. Дарина міцно спала, пригорнувшись до Даміра, вони вчора провели насичений день: гуляли, ходили в кіно на перегляд мультика, їли піцу з кока-колою, дивилися на зимове море. Ці двоє бачили кольорові сни, коли перші російські бомбардувальники завдавали удару по місту. Через пів години вибухи пролунали повторно, і в домі все затрусилося. Від переляку, з обуди Дамір схопив матір, яка ще спала, й заплакав. За вікном гуркіт від вибухів не вщухав. Здавалося зараз літо, і в небі бешкетує громовиця. Дарина, протерши очі, ще не зрозумівши, що відбувається, почала шукати телефон. Ввімкнувши ліхтарик, обійняла сина та намагалася його заспокоїти. Дівчина ніжно поцілувала Даміра й заспівала колисанку. Годинник відбив 5 ранку.

Війна була вже не десь там – далеко, вона тут, поруч, за вікном.